інтереси

Коли про особу або групу людей говорять, що вони «зацікавлені» в якійсь політиці або ж програмі, то тим само підкреслюють особливе місце поняття інтересів у сучасному світі з його високорозвиненим процесом індивідуації і послабленням значення традицій. У такого роду суспільстві поняття інтересів поєднується з поняттям прав, обов’язків, відповідальності, раціональності, і цей пучок ознак у сукупності визначає особистість нашого сучасника як діяча і громадянина. Індивіди та громадяни – це парадигма носіїв інтересів, отож сказати, що певний індивід переслідує свої інтереси, означає навести вірогідну підставу для його задоволення, оскільки один із способів висловлення поваги до людей полягає в серйозному підході до їхніх інтересів, у ставленні до цих інтересів як до гідних задоволення, тому що люди (діячі й об’єкти впливу) – це такі істоти, чий добробут і самопочуття мають надзвичайне значення. Звичайно, з інших сутнісних міркувань це твердження можна й не брати до уваги, зокрема з огляду на те, що «специфічні інтереси» завдають шкоди суспільним інтересам та загальному благу або ж є неприйнятними. У кожному з цих пояснень причин нехтування інтересами пов’язане з іншими способами висловлення поваги до людей, що іноді протистоять переслідуванню їхніх власних інтересів. Отже, є два вихідні моменти у визначенні пов’язаних з інтересами понять. По-перше, питання про інтереси в політиці отримує нормативне забарвлення, і таке нормативне вбрання пояснює, чому наукові суперечки про критерії керування процесом формування інтересів є настільки палкими і довготривалими. По-друге, значення інтересів у політичному дискурсі залежить від усталеного ставлення до поняття особистості – як до індивіда чи як до об’єкта впливу. Якби ця основоположна ідея докорінним чином змінилася, то так само зазнали би змін і поняття значення та ролі інтересів. За загальноприйнятим визначенням, інтерес – це щось на зразок політичного курсу чи програми, що стоять понад іншими існуючими альтернативами. Перевагою такого визначення є його очевидна простота, а до того ж тут проявлено більшу повагу до вибору і суджень сторін, поставлених над судженнями спостерігачів (чи ж бо дослідників, діячів, офіційних представників), які беруть на себе тягар вирішувати не лише те, що буде зроблено для даної сторони, але й те, що відповідає її інтересам. Та якщо придивитись пильніше, то простота і моральна довершеність цього визначення розвіється. По-перше, сторона х може віддавати перевагу одній політиці перед іншою не тому, що це в її інтересах, а тому, що це справедливо і сприятливо у відношенні до загального блага, навіть якщо це суперечить її власним інтересам. Зводити всі міркування до інтересів означає ставити всі потреби в одній і тій же моральній площині, перш ніж їм буде дана належна оцінка. По-друге, через введення в оману або, що ще більш заплутано, через неправильне розуміння довгострокових перспектив політичного курсу сторона х може вибрати політику, яка не відповідає її найвищим інтересам. По-третє, публічне обговорення низки різних альтернатив може виключати обговорення можливого вибору, який за умови включення в порядок денний отримав би схвалення зацікавлених сторін. Такі випадки можуть бути порівняно простими, коли люди мають змогу вибирати між двома типами страхування здоров’я, та з огляду на тиск медичних установ їм не повідомляють про можливість вибору попередньо оплачуваної системи. Питання може бути й набагато складнішим і важчим для усвідомлення, як-от коли заявляють, що інтереси робітничого класу задовольняються повніше в умовах конкурентної ринкової системи, ніж в умовах системи державної власності на засоби виробництва, або коли говорять, що інтереси майбутніх поколінь вимагають цілковитої перебудови системи споживання, що панує в сучасному житті. З огляду на всі ці міркування спрощений підхід до поняття інтересів слід відкинути, однак нелегко з’ясувати, яку ж концепцію слід прийняти натомість. Поняття інтересів передбачає необхідність керуватися оцінним судженням стосовно того, що є найкращим для окремої особистості (або, точніше, що функціонує у взаємозв’язку з низкою таких споріднених понять, які ведуть до висловлення цього оцінного судження), але тут кожна розгорнута концепція, як здається, пропонує власну відповідь. Далі, загальноприйняте інтуїтивне судження, що «інтерес» є вирішальним моментом оцінки в політиці, здогадно передбачає, що в політичному житті на перше місце ставиться добробут людини. Отже, суперечки про визначення поняття інтересів невдовзі виливаються в ширшу полеміку про прийнятну концепцію особистості та про роль загального блага в політиці. Існує, звісно, й бажання уникнути цих ширших і дедалі складніших у теоретичному плані дискусій, що, мабуть, пояснює ту впертість, з якою багато хто із соціологів чіпляється за спрощену концепцію попри всі її вади. Для розгляду деяких складнощів, що поставали в ході останніх дискусій, поміркуємо над одним можливим визначенням поняття інтересів, сформульованим заради уникнення вад спрощеної концепції: «Політика y – в найвищих інтересах сторони х, якщо при її втіленні в життя окрім переслідування інших висловлених або невисловлених цілей вона задовольняє потреби х». У цьому визначенні виправлено деякі похибки спрощеного трактування. Воно уможливлює протиставлення політики, спрямованої на встановлення переваг, політиці, скерованій на врахування інтересів. Його можна витлумачити в такий спосіб, щоб побачити різницю між підтримкою політики з огляду на мораль та підтримкою політики у зв’язку з тим, що вона лежить у сфері чиїхось інтересів. Однак у цьому визначенні складнощі виникають не в тій, так в іншій площині. Тепер виникає необхідність з’ясувати, що таке потреби людини, яким чином їх належить визначати, яку з-поміж них слід ставити на перше місце, а яку – на останнє, і які з протилежних витлумачень поняття потреб варто прийняти. Чи є потреби природженими схильностями, чи ж діяч свідомо їх вибирає? Якщо йдеться про останнє, то тоді що визначає особу як «діяча», здатного до раціонального вибору, і що відрізняє цього діяча від спантеличеної, нераціональної, незрілої або нерозважливої людини? Гоббс, Руссо, Мілль, Гегель та Габермас дають на кожне з цих запитань різні відповіді. Коли ж ми починаємо окреслювати ці зв’язки, відразу стає зрозуміло, що в межах цієї ширшої теорії неможливо достатньо чітко визначити поняття «інтересів» і що оцінка різних концепцій цього поняття нерозривно пов’язана з оцінкою різних політичних теорій. Ті, хто намагається оминути цей ширший контекст, кінчають тим, що видають бажане за дійсне. Зрозуміло, що з огляду на відмову сучасних дослідників від спроб дати абстрактну відповідь на запитання про інтереси виникає інше запитання: який існує зв’язок між особистими інтересами і благом суспільства? Це повертає нас до питання, що ним переймалися представники класичної традиції в політичній теорії. Деякі теоретики, найвидатнішими з-поміж яких є Джон Роулз, Роберт Нозик, Рональд Дворкін, віддають пальму першості в оцінці інтересів інтересам особистим, тоді як інші, наприклад Чарльз Тейлор, Майкл Сендел, Алесдейр Мак-Інтайр, визнають вищість поняття загального добробуту у визначенні й оцінці особистих інтересів. Твердження останніх стисло можна сформулювати так: саме віддання пріоритету індивідуальному є підтвердженням спірної концепції загального блага на противагу іншим можливим концепціям, а це відбувається тому, що будь-яка специфічна концепція інтересів має вписуватися в ширші рамки, які й зумовлюють її специфічність. Для того щоб стати індивідом з особливими ідеями, стандартами, інтересами та принципами, особа має бути передовсім членом певного суспільства. Участь у такому способі буття забезпечує індивіда встановленою шкалою критеріїв (уподобань), в межах якої людина і судить про свої власні інтереси. Коротше кажучи, загальне благо є вищим за інтереси особи. Отож, висловлюючи цю заяву, мають на меті прокласти шлях до висновку, що концепція загального блага, яке панує в сучасному індивідуалістичному ліберальному капіталістичному суспільстві, відводить занадто багато місця уподобанням індивіда на шкоду вимогам спільноти, теперішньому на шкоду майбутньому, сподіванням на майбутнє на шкоду осягненню досвіду, закарбованого в традиціях, що дійшли до нас з минулого (хоч, звісно, кожен із теоретиків робить наголос на якихось певних позиціях на шкоду іншим). Суспільства, які віддають перевагу особистим інтересам, як заявляють, підривають основи свого існування на тривалий період. Концепція загального блага, у рамки якої вписується їхнє бачення особистих інтересів, містить діалектику самознищення. З огляду на цю критику нам доведеться приділити більше уваги поняттю загального блага, що підкреслює: ми поділяємо із спільнотою наші обов’язки перед майбутнім та відчуваємо на собі залежність між становленням особистості і способом життя, у якому відбувається процес становлення. Коли це стає зрозумілим, ми починаємо непокоїтися з приводу того, що спільне розуміння блага, котре ми поділяємо, встановлює рамки, у яких формуються й отримують оцінку особливі інтереси. В індивідуалістичному суспільстві, для якого передумовою доброго життя є розвиток економіки, в інтересах особи примножувати свій прибуток, навіть якщо тут існують якісь вищі міркування, що обмежують способи чи рівень, якого можна сягнути. В умовах общинного устрою, де плекається поняття доброчесності як перша з-поміж інших цінностей, що їх поділяють люди, невситима жадоба збагачення навіть не формулюється як інтерес, який варто обмежувати; його визначають як порочність, зажерливість чи збоченість, що вимагає виправлення. Так само й непогамовне поривання до громадянських чеснот у такому індивідуалістичному суспільстві не вважається за інтерес, оскільки знаходиться так далеко від установлених його рамками можливих звершень, що це розглядають як маячню, фантазію чи утопію. Звісно, ці поривання є надто нездійсненними і не узгоджуються з практичним поняттям захисту чиїхось інтересів. Таким чином, у загальноприйнятому розумінні загальне благо дозволяє переслідувати як інтереси низку цілей (які можуть і не сприйматися як законні), а інші виштовхує поза свої межі. Отже, критикувати загальне благо, яке явно або неявно визначає спосіб життя, означає критикувати водночас і низку інтересів, гідних чи негідних з огляду на нього. Суперечки про інтереси можуть отримувати прояв у багатьох формах. Вони можуть зосереджуватися на тому, чи мають права стояти вище за інтереси і чи мають реальні інтереси переважати над інтуїтивними та чи дозволяє певне розуміння загального блага краще в порівнянні з іншим визначати й оцінювати інтереси. Вони можуть точитися навколо визначення найбільш придатної для характеристики інтересів концепції особистості. Колективістські й індивідуалістичні концепції особистості є різними, і ця різниця отримує прояв у їх обгрунтованих концепціях інтересів. Але важливість концепції особистості можна висвітлити якнайкраще, поглянувши, як прихильники концепції походження ставлять у дусі Фуко під сумнів обидва вищезазначені концепції особистості та інтересів. Послідовники Фуко стверджують, що формування поняття особистості і суспільного блага є соціальним явищем, за якого нехтують матеріалом, котрий (принаймні певною мірою) опирається такому формуванню. Для того щоб особистість сформувалась як суб’єкт-носій інтересів (або особа чи діяч), вона мусить бути організована в особливий спосіб. А тому існує політика, за допомогою якої особистість стає діячем із власними інтересами, а воднораз її інтереси враховуються і задовольняються. У дослідженнях сучасної політики, спрямованої на індивідуалізацію чи на колективізацію, звертатиметься увага на порядок, за якого особистість перетворюється на носія прав, інтересів, чеснот, а також на шкоду, яка супроводжує ці набутки. Звичайно, висновки послідовників Фуко надто суперечливі, та на часі дослідження царини, окресленої ним в особливий спосіб. Суперечки про вищість прав перед інтересами або індивіда перед спільнотою відтепер пронизані міркуваннями, які допомагають розкрити, що ж спільного мають опоненти і які політичні питання були затемнені через переважання в цих суперечках. Та все це тільки на благо, оскільки усталені суперечки стали ще більш безплідними.