спільнота

Говорять, що спільноти існують повсюдно, але слово «спільнота» має не дуже багато значень і є, напевне, одним із найбільш поширених, але й невизначених понять політичного дискурсу. З одного боку, його вживають для позначення особливих форм суспільної взаємодії, хоча питання про те, що ж таке є ці форми, залишається дискусійним; з іншого ж боку, воно вживається для позначення чогось позитивного і цінного в суспільних відносинах, а отже, визначеного, хоча серед представників різних політичних груп існують деякі розходження стосовно того, що саме є цінним. Як ліві, так і традиційні чи ж романтично налаштовані праві надають спільноті величезного значення, але суспільні умови та особливості взаємозв’язку сторін, які мають намір об’єднатись у спільноту, є дуже різними з огляду на ту чи іншу перспективу. З іншого боку, ліберали, визнаючи привабливість і нездоланність потягу до життя в спільноті, насправді ж ніколи не здогадують, яким чином можна включити досить багате за своїм змістом поняття «спільнота» в рамки ліберальної теорії, оскільки прихильність лібералізму до особистої свободи, як здається, іде врозріз із колективістськими інтуїціями. Але такі складнощі не призвели до відмови від уживання поняття «спільнота», особливо як узаконювального засобу в контексті соціальної політики та соціального забезпечення, де, як здається, емоційна сила потягу до життя в спільноті використовується для того, щоб показати політичні переваги в зручному оцінному світлі, не звертаючись до якихось емпіричних фактів. Ось чому продовжують точитися емпіричні та ідеологічні суперечки щодо природи спільноти, причому, як ми побачимо далі, обидва питання є взаємопов’язаними. З огляду на всі ці складнощі в таких суперечках важко віднайти якийсь порядок, проте існує певна кількість моделей, за допомогою яких можна з’ясувати сутність цих дискусій. У моделі першого типу спільнота пов’язується зі своїм місцезнаходженням, що, беззаперечно, має дуже міцну історичну основу. В німецькій мові, наприклад, є два слова для поняття «спільнота» – Gemeіnde та Gemeіnschaft: перше з них стосується виключно місцевої громади, а друге має дещо ширше значення. Але ці дві словоформи були спочатку тісно пов’язаними: у середні віки слово Gemeіnde означало спільноту мешканців, які володіли рівними правами на землю, і тому місцевість була синонімом спільноти-громади. Слово Gemeіnschaft має тепер ширше значення і стосується особливостей взаємозв’язку людей у певному місці. У цьому випадку місцевість є недостатньою умовою для існування спільноти, оскільки в певній місцевості може й не бути власницької основи взаємин. У багатьох подальших суперечках з приводу спільноти заторкувалося питання про специфічність взаємозв’язків, що визначають спільноту, і про те, чи не передбачається при цьому сусідство членів спільноти. Одну з найважливіших і найбільш відомих спроб визначити характерні ознаки спільноти зробив Фердинанд Тьонніс у праці «Спільнота і суспільство» («Gemeіnschaft und Gesellschaft», 1887), де він доводить, що емпіричні ознаки, властиві спільноті, визначаються її коренями. Тоді як різного роду суспільства створюються свідомо, засновуються або формуються на основі домовленості, справжня спільнота є органічним цілим, в основі якого лежить кровна спорідненість, спільність батьківщини і місця проживання, а також загальних настроїв, досвіду, відчуттів та уподобань. Спільнота є явищем, яке саме себе породжує і розвивається в самому собі. Оскільки спільнота пов’язується зі спорідненістю й обов’язково зі спільною територією, її не можна відродити або перебудувати, можна лише зафіксувати факт її існування чи занепаду, проте відновити її в попередньому вигляді неможливо. Спільнота категорично не є об’єднанням людей, які зібралися разом для задоволення своїх специфічних інтересів; насправді ж, на думку Тьонніса, індивідууми якраз тому й приходять до осмислення ідеї інтересів, що народжуються в певній спільноті. Отже, на відміну від громади й об’єднання входження в спільноту залежить від народження, статусу, звичаїв і становища, а не від домовленості чи інтересу. Хоча необхідною передумовою для виявлення цих ознак є місцезнаходження, проте цього недостатньо, оскільки існує потреба в існуванні спільної батьківщини особливого роду, найяскравішим прикладом якої є доіндустріальна сільська община. Ще одну спробу визначити ознаки, що характеризують спільноту, зробив Мак-Айвер у книзі «Спільнота» (1917), у якій він зосереджується на проблемі спільності інтересів. В основі цієї концепції спільноти лежить введене Руссо розмежування між загальною волею і Волею Всіх. Спільнота, заснована на інтересі, як це бачить Мак-Айвер, не є сукупністю індивідуальних особистих інтересів, а швидше залежить від існування самої групи, котра, на його думку, може бути навіть такої величини, як нація. На відміну від Тьонніса Мак-Айвер погоджується з тією думкою, що спільноту можна створити на бажання, але це мусить бути бажання особливого роду, а саме стремління до загального добробуту чи до задоволення певних інтересів, спільних для всієї групи. Оскільки спільнота – це емпіричний простір спільних інтересів, то тут ідеться про рівень їх вираження, і в сьогоденному суспільстві можна віднайти елементи і Gemeіnschaft, й об’єднання. У третій моделі, набагато обмеженішій за своєю сферою, на противагу позиції Тьонніса припускається можливість існування часткових спільнот на основі згуртування індивідуумів із специфічними особистими інтересами. Хоча, з погляду Мак-Айвера, якщо якась група є спільнотою, то вона має грунтуватися на спільних інтересах, безпосередньому піклуванні про загальний добробут та становище інших, у сучасних дослідженнях існує тенденція піддавати сумніву будь-які інтереси як особисті й обмежені. Як правило, ці інтереси будуть віднесені до поділу праці – отже, можуть виникати спільноти, основою яких є особисті інтереси, що не обов’язково мають бути безпосередньо пов’язані з певною місцевістю чи сусідством, проте тут повинна існувати якась спільна сфера діяльності, яка б поєднувала ці інтереси. Отже, з цього погляду, профспілки і фахові та професійні групи за певних обставин можна розглядати як уособлення сутності спільноти. Ця модель цілковито протилежна моделі Мак-Айвера, оскільки тут наголошується на задоволенні індивідуальних інтересів і на тому, що спільнота є особливим інструментом для задоволення і розгортання цих інтересів. В усіх цих випадках фізичне сусідство не є достатньою умовою для існування спільноти. Це є необхідною умовою для Мак-Айвера і Тьонніса, проте всі згодні з тим, що соціальна група перетворюється на спільноту за якихось певних умов, пов’язаних з особливостями відносин. Але якщо теоретик часткової спільноти не бачить цілковитої необхідності в фізичному сусідстві, що випливає з вищенаведених прикладів, приміром, стосовно професійних об’єднань, то в широкому смислі спільне проживання є необхідним; тут ідеться, наприклад, про спільні передумови для роботи і для професії, хоча вони можуть дуже різнитися з огляду на сферу їх географічного поширення, що іноді навіть виходить за межі національних кордонів. Відомо, що суперечки з приводу емпіричних ознак, котрі мають бути властиві взаєминам усередині спільноти, супроводжуються тією мінімальною вимогою, що ці взаємини повинні включати в себе почуття солідарності і давати людям відчуття своєї значущості. Проте цілковито незрозуміло, як далеко ми просунулися. Навіть якби якесь визначення і було прийнято, воно не було б власне визначенням, тому що згідно з ним можна було б, наприклад, вважати спільнотою родинну одиницю, а тому це поняття потребує подальшого уточнення. Який тип взаємин дає відчуття солідарності і значущості? Для Тьонніса це лише поєднання локально опосередкованої ідентичності ознак кровного споріднення, раси, уподобань; для Мак-Айвера – вираження спільних інтересів; для теоретика часткової спільноти – тотожність особистих інтересів. Отже, якщо в цьому сенсі поняття солідарність та значущість і можуть визначати концепт спільноти, ці ж риси, трохи по-іншому витлумачені, можуть видаватися різними концепціями спільноти. З огляду на суперечки щодо ознак взаємин, які визначають спільноту, не дивно, що вони певною мірою співвідносяться з деякими ідеологічними відмінностями. Загалом речники традиційного консерватизму більш схильні віддавати перевагу поглядам на спільноту Тьонніса з його наголосом на закоріненості, національній ідентичності і природних зв’язках між людьми – на об’єднанні природно взаємопов’язаних осіб на противагу штучно утвореним союзам, заснованих на договорі, укладеному задля задоволення інтересів. Ця концепція спільноти у своїх крайніх формах може стати загрозливою, як, наприклад, нацистська інтерпретація ідеї Volksgemeіnschaft (народної спільноти) або концепція об’єднання людей одної раси, що зумовлюється виключно кревними зв’язками і закоріненістю в обумовленому походженням грунті та ландшафті (Див. расизм). З іншого боку, соціалісти зазвичай схвалюють таку концепцію спільноти, що її розвивав Мак-Айвер на основі ідей Руссо, однак вважають, що спільність інтересів, якої вона вимагає, постане лише в майбутньому соціалістичному суспільстві (Див. соціалізм). З такого погляду, капіталістичне суспільство через свій змагальний характер та існування приватної власності на засоби виробництва, що створює безмежний простір для зіткнення інтересів, нездатного породжувати спільні інтереси, зорієнтовані на інших, чого якраз і вимагає спільнота. Крім того, більш традиційні спільноти, котрі відповідають моделі Тьонніса вже самою обмеженістю своїх інтересів, домагаються задоволення спільних інтересів, а це потребує скасування класових відносин, чого домогтись іще важче. Близькість зв’язків, що її відчувають люди в традиційних спільнотах, може перешкоджати розвитку класової свідомості, яка згідно з Марксом є необхідною передумовою соціалістичної революції та створення безкласового суспільства. До того ж, на думку марксистів, традиційним спільнотам притаманні надзвичайно хибні уявлення про природу своїх основоположних відносин. Насамкінець, ліберали та соціал-демократи, які на чільне місце в політичному і суспільному житті ставлять індивідуалізм та особисті інтереси, зазвичай віддають перевагу частковій спільноті. Тоді як Тьонніс розглядав індивідуума як частку спільноти як єдиного цілого, у межах якої минає все його життя, ліберали вважають людську природу занадто складною, щоб задовольнятися якоюсь однією формою суспільного ладу, хоч і достатньо різноманітною за типами відносин, що існують у ній. Індивідууми мають право вибирати ту спільноту, часткою якої вони б хотіли бути, тож добре влаштоване суспільство саме по собі не містить елементів спільноти, а швидше створює середовище, у якому можуть існувати часткові спільноти будь-якого роду. Див. також лібералізм.