Спіноза

Спіноза Барух (або Бенедикт) (1632–1677) — Спіноза народився в сім’ї єврейських біженців з Іспанії і все своє коротке життя прожив у Нідерландах. Він писав теоретичні праці з політики, метафізики та етики, листувався з провідними європейськими філософами і скромно називав себе шліфувальником лінз. На перший погляд його політичні твори справляють враження мішанини з релігійних, наукових і політичних понять, запозичених із класичної (античної), середньовічної та сучасної йому літератури. Спіноза сполучає Макіавеллі з Гоббсом, Аристотеля з Декартом, він є маргіналом у данській політиці, предтечею Просвітництва і навіть «буржуазним ідеологом». Та все ж ми мусимо включити його до числа видатних політичних філософів, тому що він дійсно синтезував усі ці несумісні теми, які виходили за межі його власних ідей, і виробив тверде загальне бачення становища і потенційних можливостей людини як політичної істоти. По суті, Спіноза є моральним філософом. Разом з Аристотелем і Юмом він належить до нередукціоністської, натуралістичної, «емотивістської» школи теоретиків, які пояснюють і утверджують людські цінності з точки зору біологічної природи людини. Природа нашого виду є вирішальним чинником у визначенні видово-специфічних моделей почуттів, однак вона визначає не наші вчинки, але те, що для нас краще чи гірше. Таку ціннісну теорію він сполучає з метафізикою і завершує її політичною теорією. Метафізична реальність – це цілісність, яку на однакових підставах можна розуміти і як понятійну, і як матеріальну систему. Хай її називають «Субстанція», «Бог» чи «Природа», але вона є незаперечним фактом й існує без будь-якої мети поза власною неусвідомлюваною внутрішньою необхідністю. Це, грубо кажучи, світ наших сучасних знань. Кожен з окремих складових елементів цієї тотальної системи має свій розпорядок і кожен з них – атоми водню, бацили, лиси чи люди – має свою природу, яка визначає, що він боротиметься, захищаючи притаманний йому спосіб існування, за необхідності – житиме і за рахунок елементів іншої природи. Спіноза доповнює цю модель безнастанної боротьби, характерної для більшості представників сучасної думки, що йде від Макіавеллі через Адама Сміта до наших сучасників, своїм описом війни пристрастей всередині кожної окремої людини і між людьми на політичний арені. Наш вид є «складовою Природи, а не царством у ній». Його сутність, його природа – це притаманні йому видові моделі почуттів. Ми реалізуємо нашу природу на догоду цим почуттям. На жаль, це нам дається нелегко (адже «всі гарні речі є настільки недосяжними, наскільки й рідкісними»). По-перше, всі інші елементи Природи йдуть своїм шляхом, не зважаючи на нас. Люди пасують перед хижаками, бактеріями, метеорологічними явищами, перед байдужим довкіллям. Наукове знання про сили Природи сприятиме подовженню і покращенню нашого життя. По-друге, людина стикається зі складністю своєї власної внутрішньої природи і природи інших людей. І знову тут невігластво зумовлює поразку і страждання, тоді як знання обіцяють принаймні який-не-який успіх і щастя. Як мінімум, наше щастя полягає в задоволенні наших основних і нагальних потреб, та людину засліплюють ефемерні або другорядні почуття і вона виявляється не в змозі побачити наслідки своїх учинків для своїх майбутніх почуттів. Ці помилки і хибні уявлення про реальність призводять до стану невдоволення або до страждань, що їх ми вважаємо за норму. Найкращою тактикою для здобуття щастя є пізнання і самоконтроль. Основні висновки Спінози не відрізняються від тих висновків, до яких доходить традиція, уособлювана Сократом, Епіктетом та Юмом. Етична філософія така ж одвічна, як і соціальне відчуження, що зумовлює її. Однак політична філософія постає тільки тоді, коли, як у часи Спінози, зроджуються соціальні сподівання. Хоч у будь-якому суспільстві мало хто здатен відшукати якийсь спосіб особистого спасіння, такий індивідуальний успіх жорстко обмежується тим фактом, що ми є насамперед суспільні істоти, суспільні істоти і за потребами, і за природними почуттями. Оскільки сила, а звідси і щастя індивіда примножується в соціальних групах, ми зобов’язані дбати про загальне благо шляхом надання підтримки соціальним і політичним інституціям. Суспільне і особисте спасіння різняться одне від одного. Спільноти можуть сприяти або заважати своїм членам в оволодінні справжньою філософією, але самі вони не здатні піднестися до неї. Переважна більшість людей мають надто низький рівень знань про те, що необхідно, аби їхнє суспільство стало щасливим і раціональним, тож шанси на те, що в ньому будуть правити мудреці, є настільки мізерними, що годі й сподіватися на якесь раптове і всебічне покращення. Завданням морального філософа, який стає політичним мислителем, є виведення на основі історичного досвіду висновку про те, за яких обставин політичні спільноти добиваються успіху чи зазнають поразки, і показ того, яким чином політичні інституції найкраще справляються з обмеженнями і найліпше використовують можливості, що їх надають природа людини та довкілля. Спінозі здається особливо цікавим те, що нефілософська більшість витлумачує світ за допомогою поетичних метафор і міфів, подібних до релігійних, і діє на їх основі. Міф передовсім уможливлює суспільство, а воднораз становить найбільшу небезпеку і для суспільства, і для філософів. Релігія, що в ній поєднані ідеологія і громадянська позиція, виконує життєво важливі функції з утвердження громадянських чеснот і соціальної солідарності; їй не вдається виконувати ці функції, якщо священики здобувають політичний вплив і міфи починають сприйматися буквально. На фоні більшості політичних філософів Спіноза стоїть самотньо як непохитний захисник демократії. Він доводить, що вона якнайкраще консолідує спільні зусилля всіх громадян і відтак може найбільш ефективно просувати їхні інтереси. Та демократичні інституції – це ідеал, оскільки вони вимагають наявності людей, схильних до поміркованості, з міцними традиціями громадянської культури і належним рівнем освіченості та життя. Доки ці вимоги не будуть виконані, існуватимуть монархія або аристократія; обидві ці форми слід організовувати таким чином, аби вони могли мінімізувати своє природжене зло і підготувати людей до демократії. Дафф робить такі висновки з політичної теорії Спінози: «Спираючись на «Державця», він доходить висновку, тотожного висновку «Civitas Dei»; а на основі Гоббсового абсолютизму він вибудовує надструктуру народної демократії, убезпечену краще, ніж надструктури Локка чи Руссо» (р. 11). Політичні погляди Спінози не вивчалися так глибоко, як політична думка деяких інших мислителів, та, можливо, якраз тому багато що з них дійшло до наших днів і виявилося корисним для нас.