соціалізм

У вигляді викінченої доктрини соціалізм розвивався в Європі починаючи з кінця XVIII століття у відповідь на розвиток процесу індустріалізації. Коли окреслився його загальний характер, було здійснено спроби відшукати його ідеологічні корені; до початку ХХ століття не залишилося жодної частини світу, куди б не проникли соціалістичні ідеї. Попри це соціалізм зостається первинно європейською концепцією – це особливо стосується тих положень, що їх було вперше висловлено у Франції, Німеччині та в Об’єднаному Королівстві – трьох найперших провідних індустріальних країнах. Соціалізм – це швидше низка взаємопов’язаних аргументів, аніж цілісна доктрина. Між його інтерпретаторами-теоретиками та політичними прихильниками і опонентами існують суттєві розходження щодо переліку, а то й самого існування «суттєвих» складників соціалізму. Також існують розбіжності стосовно відносної першості різних положень, які лягли в основу соціалістичної доктрини. Утім, вірогідно, всі соціалісти погодяться з тим, що описувати людську діяльність слід передовсім з огляду на суспільні відносини, а не на індивідуальні вчинки, хоч і не варто заперечувати значущість останніх. Такий підхід зумовлює віру в те, що жодна окрема особа не має права на кредит у споживанні товарів та послуг, оскільки виробництво є результатом праці суспільства як єдиного цілого. Таким чином, якщо хтось спробує привласнити вироблені продукти, йому доведеться відповідати насамперед перед суспільством як цілим, рівно як і перед його членами, а не перед окремими індивідами. Провідними ідеями соціалістичної думки (хоча вони й не є характерними для всіх соціалістів) є такі положення. Власність і праця Центральною ідеєю соціалізму є контроль над товарами і послугами, які розглядаються як суспільний продукт. Тому доводи соціалістів безперервно кружляють довкола проблеми власності. Як правило, соціалісти вживають термін «власність» на означення приватної власності, а особливо приватної власності на засоби виробництва. Тож у цьому розумінні слово «соціалізм» є антонімом поняття «власність» й іноді вживається для зображення внутрішньодержавних відносин, за яких власність на засоби виробництва є суспільною, а тому приватної власності в загальноприйнятому сенсі не існує. Проте існують глибокі розходження щодо визначення найдієвіших способів ефективного спільного володіння незалежно від того, хто є власником – держава, народ чи місцеві органи або ж об’єднання виробників, спілки виробників і споживачів, згуртованих особливими формами виробництва. Необхідне розрізнення понять власництва і володіння ввів анархіст Прудон. Власництво – це первинна претензія на ту чи іншу форму капіталу, а володіння – це гарантоване право на її повсякденне використання. Соціалісти часто знаходять способи для утвердження і підкріплення цих претензій, а от їхні пропозиції щодо володіння є менш виразними. Наступною проблемою є те, що власність – це лише одна із складових процесу виробництва, іншою є праця. Проблема власності полягає в тому, що її було несправедливо розподілено; з працею – у тому, що її неналежно оцінюють. Тому Фур’є і Маркс спробували прив’язати винагороду за вироблений продукт до кількості вкладеної праці. Ця спроба була закорінена в попередніх ліберальних концепціях процесу праці і мала як індивідуалістичний, так і соціалістичний підтекст, оскільки йшлося про узгодження індивідуальних претензій із результатами процесу виробництва. Намагання знайти спосіб винагородити суспільство і спроби знайти спосіб винагородити працівника можуть мати різне спрямування. Відповідність винагороди за працю є нелегкою проблемою. Виробництво якогось продукту селянином або навіть ремісником чи майстром можна розглядати як виробництво, що вимагає праці однієї людини; у цьому разі зв’язок між продуктом виробництва та затраченими зусиллями видається простим і прямим. Промислове виробництво і поділ праці знищили цю простоту і зумовили розосередження відповідальності за процес виробництва. Існує три способи впоратися з цим: спробувати все ж таки прив’язати винагороду до затрачених зусиль шляхом запровадження певної форми робітничого контролю; перебудувати процес виробництва таким чином, щоб виробничі одиниці були простими, прямими та самодостатніми, як це пропонували анархісти і такі соціалісти, як Вільям Моррис; або ж зовсім відмовитися від підприємств і повернутися до винагородження всього суспільства через запровадження якоїсь форми централізованого соціалізму. Наступною проблемою стає те, що соціалістичні концепції процесу виробництва обмежуються здебільшого промисловим виробництвом, а працю розглядають як діяльність, здійснювану за плату. Прихильні до соціалізму феміністки вказували на те, що жінки, які ведуть домашнє господарство, забезпечують виготовлення значної частки продуктів і надання послуг у будь-якому суспільстві; вони працюють не отримуючи оплати в жодній її формі. Протягом ІІ половини ХХ століття в соціалістичних концепціях процесу виробництва обговорення проблем домашньої праці та відтворення робочої сили відігравало все більшу роль. Рівність та справедливість Соціалістичні пропозиції часто знаходять виправдання в ідеї рівності – понятті, яке визначають по-різному: 1) існують природжені, або позаісторичні права людськості – таке обгрунтування починається рішучим виступом Бабефа і Буонаротті на захист утвердження рівності в ході французької революції; 2) усі людські істоти мають спільну, позаісторичну людську сутність, яка надає смислу їхньому життю, – цей погляд знайшов найчіткіше вираження в Марксовій оцінці процесу відчуження; 3) політична доктрина рівності, імпліцитно присутня в ліберальних поглядах на демократію, логічно веде до ширшої рівності за соціалізму; 4) суспільна природа життя і виробництва вимагає, щоб винагорода розподілялася порівну між усім загалом, а не між окремими індивідами; 5) усі люди є рівними, оскільки вони раби Божі, – до цього доводу вдався англійський соціаліст Р. Г. Тоуні. Віра соціалістів у рівність була не емпіричною, а скоріше моральною, – йдеться не про те, що всі люди однакові, але про те, що вони мають однакові потреби. Тому Луї Блан вважав нерівність здібностей не основою для виправдання надання неоднакової винагороди, а причиною внесення нерівноцінного вкладу – звідси його часто цитований вислів «Від кожного – за здатностями, кожному – за потребами». Співпраця і братерство Соціалізм прагне замінити капіталізм та індивідуалізм такою формою виробництва і розподілу, яка є спільною і кооперативною. Заради цього соціалісти сподіваються змінити не лише структуру суспільства, але й мотивацію його членів, які мають керуватися не егоїзмом, а альтруїзмом, орієнтуватися не на конкуренцію, а на співпрацю. Тому завжди були такі соціалісти, які висловлювали свої доводи мовою моралі, психології і навіть релігії. З огляду на це в своїх твердженнях вони наближалися до ідей анархізму. В Об’єднаному Королівстві за перебудову суспільства, що має грунтуватися на стилі життя індивідів, які житимуть комуною, виступав Едвард Карпентер, Вільям Моррис зображав комуністичне суспільство, засноване на дружбі або братерстві та задоволенні від творчої роботи, а Оскар Уайльд писав про «взірець людини» при соціалізмі. Інші англійські соціалісти говорили про свої вірування як про «релігію», стверджуючи, що вони «навернулися» до соціалізму, а Тоуні, засуджуючи «користолюбність» людської природи при капіталізмі, звертався до ідей протестантського християнства. Існували й концепції вдосконалення природи людини, що узалежнювалося з реформуванням інституцій. Роберт Оуен відкидав ту ідею, що процес формування характеру є індивідуальним; його критика наслідків впливу промислового капіталізму на характер людини доповнювалася пропозиціями щодо реформування і поліпшення індустріальної системи, яка б відповідно вела до вдосконалення людини. Перебудова процесу праці Шарль Фур’є запропонував зробити роботу приємною, ставлячи протягом дня перед кожним членом фаланстеру різні завдання; це модель збалансованих комун, у які мало бути зорганізоване його ідеальне суспільство. Така стурбованість стосовно природи і якості праці, що її відчуває кожен окремий робітник, була для соціалістів постійною, хоч і другорядною темою – її торкалися Маркс у працях з приводу відчуження, Моррис, а також прихильники різноманітних рухів, що виступали за введення робітничого контролю, зокрема такі ідеї висловлювали Тоуні та Коул, які вважали це складовою гільдійського соціалізму. Соціал-демократія Соціалізм представляли і як уособлення ліберальної демократії, і як повну її протилежність. Соціалісти роблять наголос і на «формальній» свободі політичної діяльності, і на «реальній» свободі економічних та соціальних можливостей. Перша з них зумовлює виступ за демократію, а друга – або виступ за соціальну демократію, або ж відкидання демократії як виключно «буржуазної» свободи. Існують також розходження між тими соціалістами, для яких держава є знаряддям досягнення цілей, що до них вони прагнуть, і тими прихильниками соціалізму, для кого вона є не більш ніж проміжною інституцією. Для Маркса останнє було очевидним, а тому суто соціал-демократична програма йому видавалася непридатною як з огляду на цю причину, так і в зв’язку з тим, що для нього – а особливо для таких його послідовників, як Ленін, – демократичний метод у жодному разі не міг забезпечити контролю робітничого класу над державним апаратом, оскільки цей апарат разом із соціальною системою, в межах якої він діяв, був уособленням капіталізму. Відмінне уявлення про соціалізм як про бажаний за своєю суттю стан, що його можна досягти шляхом виборів і реалізації обгрунтованого політичного курсу, заснованого на пануванні робітничого класу, належало Фердинанду Лассалю. Загальне виборче право мало стати засобом, за допомогою якого робітники візьмуть владу в свої руки; вони використовуватимуть її для того, щоб держава сприяла розвитку об’єднань виробників задля забезпечення робітників усіма плодами їх праці. Водночас із тієї точки зору, що веде свій початок від Гегеля, державу розглядали як потенційно найвище вираження ідеї загального добробуту. В Об’єднаному Королівстві соціал-демократичні ідеї отримали своє найчіткіше вираження у фабіанців (Див. фабіанство), у Німеччині – в Едварда Бернштейна. Зокрема, як стверджували фабіанці, соціал-демократична концепція стосувалася не лише встановлення демократичного контролю над державою, але й використання цього контролю для поширення влади народу поза межі політичних інституцій – на соціальні та економічні інститути суспільства. Влада робітничого класу Поняття «клас» посідає центральне місце в дослідженнях капіталізму із соціалістичних позицій. Капіталізм – це суспільство, яке формує класи експлуатованих і експлуататорів, тож, з цієї точки зору, представники робітничого класу є воднораз і найбільш нещасними жертвами капіталізму, й оплотом боротьби з ним та призвідниками його майбутньої поразки. Соціалісти твердили, що бажані зміни почнуться в результаті зростання могутності і впливовості робітничого класу і що зміцнення робітничого класу само по собі є бажаною складовою соціалізму. Суперечність між прямо здійснюваною владою робітників, що в ній можна вбачати вираження свободи, і здійснюваною державою владою, що загрожує набути вигляду патерналізму, була чітко окреслена в працях французького соціаліста ХІХ століття Луї Блана. Він виступав за заміщення індивідуалістичного капіталістичного виробництва громадськими майстернями – спочатку їх фінансуватиме держава, яка й керуватиме ними, але згодом вони розвинуться в самоврядні суспільні підприємства. Так само й у Франції Жорж Сорель виступав за встановлення влади робітників за допомогою об’єднань – за ту форму синдикалізму, що має на меті загальний страйк, який призведе до повалення капіталізму й утвердження робітничої держави. В Об’єднаному Королівстві нереволюційна версія встановлення влади робітників, здійснюваної з огляду на потреби виробництва, отримала вигляд гільдійського соціалізму, речники якого прагнули поєднати отримуване від роботи задоволення водночас і з децентралізацією влади виробників, і з граничним узгодженням та впорядкуванням функцій перебудованої держави. Різноманітні форми робітничого контролю продовжували приваблювати соціалістів і впродовж ХХ століття, і дехто з них черпав упевненість у позірному успіху практичного втілення соціалістичної програми в Югославії, де було встановлено режим Тіто. Існує також проблема з визначенням тих, хто є представниками робітничого класу, тобто чи складається цей клас виключно з найманих промислових робітників, а чи охоплює і працівників сфери послуг. Та навіть якщо поняття «робітничий клас» і буде визначено, виникає ще одне розходження між твердженнями тих, хто засновує свої концепції на тій структурі робітничого класу, котра, як вважають, йому фактично притаманна при капіталізмі, й очікуваннями тих, хто вважає, що робітничий клас має високорозвинену політичну свідомість. У другій половині ХХ століття соціалісти витратили немало енергії на зображення якостей нинішньої і колишньої культури робітничого класу. Проте такі соціалісти, як Джордж Орвелл, які у змалюванні можливого соціалістичного майбуття покладалися на ідею добропорядності робітничого класу, були піддані критиці за приглушення радикального і прогресивного спрямування соціалізму та приписування йому надмірної кількості ознак, притаманних консерватизму. З іншого боку, тих, хто виходив із того, яким має бути робітничий клас, критикували відповідно за покладання взагалі не на робітничий клас, а на політичну еліту різного соціального походження. Удосконалення та ефективність Капіталізм і промислове виробництво були для соціалістів водночас і неефективними, і згубними, а тому вони висували багато пропозицій щодо їх перебудови, яка б сприяла підвищенню прибутковості і раціональності, або «ефективності». Від віри в зумовленість людського характеру навколишнім світом Оуен перейшов до твердження про те, що експлуататорську й індивідуалістичну систему виробництва слід замінити впорядкованим і гармонійним середовищем, яке б виховувало громадянські чесноти. Сен-Симон обстоював раціональну організацію індустріального виробництва під керівництвом інтелектуальної і наукової еліти. У своїй концепції, яка засновувалася на визнанні суспільної природи виробництва, він звернувся до ідеї «братерства» й особливо сильно підкреслював внесок робітників фізичної праці, тож її часто називають одним із коренів сучасного соціалізму. Це також відображає улюблену тезу пізніших соціалістів стосовно зростання ефективності, що стане наслідком перебудови суспільства зверху, здійсненої досвідченою й кваліфікованою елітою, яка в певному сенсі представлятиме інтереси загалу. Опісля Сен-Симона представлення соціалізму як системи раціонального використання економічних ресурсів привело до виникнення технократичного елітаризму фабіанського гатунку, а після Першої світової війни – до обстоювання планування як методу забезпечення й економічної ефективності, й економічної рівності, до чого спонукали уявні успіхи Радянського Союзу. Культура Ревізіоніст середини ХХ століття Кросленд звертав увагу на важливе місце, яке в будь-якій концепції соціалістичного суспільства відводиться культурі; при цьому він мав на увазі не високу культуру, а звичний стиль життя людей. На значущості цієї категорії наприкінці 1950-х – на початку 1970-х років зробили ще більший упор інтелектуальні і політичні сили, відомі як рух нових лівих. Посилаючись на анархізм, на таких мислителів, як Моррис, та на ранню роботу Маркса про відчуження, соціалісти Західної Європи і Північної Америки розглядали естетичні та сенсуалістичні аспекти життя і праці як важливі засади і соціалістичної критики, і соціалістичних настанов. Соціалістичні настанови стосувалися водночас і майбутнього життя, забезпечуваного новими можливостями та знаннями, і теперішнього життя, заснованого на усвідомленні сучасної цінності культури робітничого класу. Ці настанови не завжди були сумісними, особливо в тому разі, якщо майбутнє видавали за прогресивне, волелюбне й творче життя, а теперішнє – за традиційне, пролетарське й героїчне. Поза межами робітничого класу Нові ліві поширили критичний творчий підхід соціалістів на всі форми людської діяльності. Вислів «Особисте є політичним», що його особливо пов’язували з жіночим рухом, зовсім не означав, що до сфери політичної боротьби слід віднести й приватні та особисті стосунки, але це означало, що всі сфери людської діяльності мають певні аспекти, котрі є водночас і особистими, і колективними, а звідси водночас і приватними, і політичними. «Приватні» та «особисті» рішення чоловіків і жінок, що їх приймають індивіди, є настільки ж залежними від таких інституцій, як капіталізм і патріархат, як і «особисте» рішення трудівників погодитися працювати за встановлену на певній фабриці заробітну плату. Отже, статеві відносини та відносини влади і власництва в домашньому господарстві теж потрапляють у сферу політики і підлягають зміні за допомогою політичної діяльності (Див. фемінізм). У зв’язку з цим протягом останньої чверті ХХ століття соціалізм мусив звернути увагу на місце тих людей, яких не можна було визначити за допомогою характеристик, властивих представникам класу робітників фізичної праці, що отримують зарплату (зокрема їх характеризують такі ознаки, як стать і національність). Планування, свобода і ринки Останнім часом у зв’язку з намаганнями укріпити або відновити позиції власності, ринку та індивідуальної свободи при соціалізмі в соціалістичному вченні значно посилилася та течія, яка ставиться з недовірою до централізованої національної держави. Незважаючи на беззастережне заперечення індивідуалізму соціалізм у своєму осерді зберігав незнищенний спадок лібералізму. Алек Ноув стверджував, що найкращим способом утілення в життя обстоюваних соціалізмом форм народної і робітничої влади є встановлення рівноваги між державою як представником рівноправного загалу і меншими об’єднаннями, які представляють окремі колективи людей і не претендують на вираження інтересів загалу. Цей «здійсненний соціалізм» сполучає піклування і про тих, хто воліє встановлення прямого і, отже, децентралізованого народовладдя на робочому місці, і про тих, хто вірить у можливість граничного розширення вибору та розмаїття за допомогою ринку. Однак тут постає проблема, що її соціалісти часто вважали заскладною і здебільшого оминали, – проблема володіння матеріальними ресурсами і контролю над ними, виражена в поняттях власності. Отже, існують великі непорозуміння стосовно подальшого розвитку соціалізму як учення про форму соціальної організації. Та це вказує не на поразку у визначенні чи в осягненні соціалізму як такого, а на численні та суперечливі засади і прагнення, що становлять соціалістичну традицію.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. соціалізм — соціалі́зм іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
  2. соціалізм — [соц'іал’ізм] -му, м. (на) -м'і Орфоепічний словник української мови
  3. соціалізм — -у, ч. 1》 Суспільний лад, основою виробничих відносин якого є державна власність на засоби виробництва. 2》 Вчення про встановлення такого суспільного ладу. 3》 Назва різних вчень про реформу капіталістичного суспільства на основі зрівняльності та згладжування суспільних протиріч. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. соціалізм — СОЦІАЛІ́ЗМ, у, ч. 1. Суспільно-політичний лад, основою виробничих відносин якого є державна власність на засоби виробництва і як мета та ідеал висуваються принципи соціальної справедливості, свободи, рівності. Словник української мови у 20 томах
  5. соціалізм — (англ. socialism) економічна система, в якій виробничі рішення приймаються робітниками або їх ціни представниками. Економічний словник
  6. соціалізм — соціалі́зм (франц. socialisme, від лат. socialis – суспільний) 1. Вчення про суспільство, в якому немає експлуатації людини людиною, соціального поневолення, утверджено соціальну рівність. 2. С. науковий – синонім наукового комунізму. Словник іншомовних слів Мельничука
  7. соціалізм — 1. соціальна ідеологія, що ставить за мету усуспільнення власності та справедливий розподіл благ; с. вимагав ліквідації суспільних відносин, заснованих на приватній власності на засоби виробництва, та побудови ладу... Універсальний словник-енциклопедія
  8. соціалізм — СОЦІАЛІЗМ (від лат. socialis — суспільний) — 1) Тенденція суспільного розвитку (соціалізації) як невпинного процесу поширення на загал суспільства прав, можливостей і привілеїв, які раніше були у монопольному володінні певних верств, груп, класів... Філософський енциклопедичний словник
  9. соціалізм — СОЦІАЛІ́ЗМ, у, ч. 1. Перша фаза комуністичної формації, суспільний лад, що приходить на зміну капіталізмові, заснований на суспільній власності на знаряддя і засоби виробництва, владі трудящих... Словник української мови в 11 томах