соціалісти-рікардіанці

Група радикалів, які писали в 1820-х і 1830-х роках, намагаючись показати, що робітники в капіталістичній системі несправедливо позбавлені того (чи частки того), що їм належить. Оскільки дослідники, які, як зазвичай вважається, підходять під опис «соціаліста-рікардіанця», не вживали цю назву для самоідентифікації, з приводу адекватності терміна виникає чимало сумнівів. Обговорюються три взаємопов’язані проблеми. По-перше, кого слід включити до цієї групи? По-друге, в якому сенсі вони були рікардіанцями? По-третє, чи був хтось із них, а чи всі вони були соціалістами і якщо так, то соціалізму в якому розумінні? Сам термін був використаний Е. Ловенталем як назва його книги, написаної в 1911 році. Безпосереднім джерелом для Ловенталя був «Вступ» Г. С. Фоксвелла (1899) до наукової праці Ентона Менгера «Право на весь продукт праці». Термін увійшов у вжиток переважно з цих двох джерел, однак іще раніше його використав Ноель Томпсон у своїй книзі про Мальтуса, написаній 1895 року. Раннє вживання терміна обумовлювалося розумінням того, що деякі дослідники вочевидь використовували пропозиції, що асоціювалися з політичною економією Рікардо (Див. класична політична економія), а особливо стосовно визначення вартості, критики капіталізму і захисту інтересів робітничого класу. Саме цей антикапіталізм, як здається, і давав право називатися соціалістами, а це джерело ідей, як здається, давало право на вживання прикладки «рікардіанець». Однак пізніші дослідження знов збурили вищезгадані сумніви. По-перше, членство в групі не можна визначити на основі самоідентифікації, оскільки цей термін вживали не самі рікардіанці, а їхні наступники-історики. На початку ХІХ століття було чимало дослідників, охочих до критики тогочасних економічних інституцій, а особливо їх наслідків для робітничого класу і бідних. Як зазначав Маркс в «Убозтві філософії» (1847), на основі застосування такого критерію можна скласти довжелезний список. Наступний фільтр, використаний Томпсоном, був призначений для визначення ступеня фальсифікації запропонованих аналітичних розробок. На цій підставі Томпсон наполягав на включенні до групи чотирьох мислителів: Джона Брея, Джона Грея, Вільяма Томпсона, Томаса Гадгскіна. Ця четвірка зазвичай умовно вважалася ядром групи. Однак у дослідженні Беркітта про радикальну політичну економію до кола найвидатніших соціалістів-рікардіанців було включено Персі Равенстоуна, тоді як Енгельс, повертаючись назад до «Убозтва філософії», вказував: «...вся література, яка в двадцятих роках обернула теорію вартості і додаткової вартості Рікардо проти капіталістичного виробництва в інтересах пролетаріату, боролася з буржуазією її власною зброєю. Весь комунізм Оуена тією мірою, якою він включається в полеміку з приводу економічних питань, базується на Рікардо. Поряд з ним залишається ще чимало інших дослідників, на декого з них, таких як Едмондс, Томпсон, Гадгскін та ін., Маркс посилався ще в 1847 році, полемізуючи з Прудоном» («Іntroductіon to «The capіtal», vol. ІІ, р. 13). Хоч Беркітт і зазначає, що якщо на критерій включення до групи впливає Рікардо, тоді треба включати і самого Маркса, та Томпсон доводить, що Маркс є єдиним соціалістом-рікардіанцем, тому що він на відміну від інших вищезгаданих осіб, подібно до Адама Сміта, прийняв теорію вартості Рікардо за відправну точку. Це веде нас до другого питання, а саме: хто з цих мислителів сприймав або переробляв доктрини Рікардо? Якщо ми зупинимося на теоріях експлуатації, то їх дослідники висунули (навіть якщо і не вживали цей термін) стільки доказів на користь висновку Дугласа і Томпсона, що точніше було б вважати їх за соціалістів-смітеанців. Вони наполягали на тому, що модель раннього суспільства, розроблена Адамом Смітом, де товарообмін відбувається пропорційно до кількості вкладеної праці, можна застосувати до сучасного суспільства, – навіть якщо вони чітко не уявляли, яким чином це можна зробити. Дехто з них особливо критикував погляди, що їх вони приписували Рікардо. Тоді як історики дев’ятнадцятого століття асоціювали цих мислителів з Рікардо, оскільки той був видатним представником трудової теорії вартості, самі вони посилалися на Сміта. Навіть якби ми змогли визначити найвпливовіших членів групи – чи то на основі їх визначного становища, чи на основі складності їх аналітичних праць, – їх рікардіанство все ще буде сумнівним. Але те ж само стосується і міри їх соціалізму. В. Старк протиставляв егалітарний лібералізм Томаса Гадгскіна лібертаріанському комунізму Вільяма Томпсона. Хоч обидва вони підходили критично до економічної системи, яку досліджували, Гадгскін підкреслював потребу в ліквідації недоліків її ринкової системи та вад у галузі прав власності: він не прагнув скасувати власність на засоби виробництва за винятком тих випадків, коли капітал належав тому, хто не примножував і не використовував його. Натомість Томпсон плекав надію на створення громад, у яких буде ліквідовано обмін. Як здається, саме зосередження на тому, що ж спільного мали ці дослідники, як природний наслідок прагнення до визначення їх належності до однієї групи зумовило те, що розбіжностям між ними приділялося недостатньо уваги. Вважалося, що вплив цих мислителів на масову свідомість припинився в середині 1830-х років. Однак вони становлять значний інтерес для істориків політичної економії і політичних теоретиків завдяки своїм намаганням поставити на перше місце в економічній системі причини злигоднів робітників (хоча Гадгскін насамкінець звинуватив дефектну політичну систему в гарантуванні таких прав власності, які порушують природні права на власність). Навіть якщо вони чітко не сформулювали – ні окремо, ні колективно – послідовної теорії експлуатації, труднощі, з якими вони стикалися, і підходи, які застосовували, є доволі показовими. Сучасна теорія ринкового соціалізму певним чином намагається виправити їх упущення.