класична політична економія

Напрям економічного аналізу, що набув розквіту в Англії наприкінці XVІІІ – в першій половині XІX століття – в епоху промислової революції. Важливим вкладом до цього напряму стали написані раніше праці Ричарда Кантильона і Девіда Юма, хоча прийнято вважати, що започаткував його Адам Сміт своєю працею «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). До найвидатніших його представників належать Мальтус, Рікардо, Сеніор, Мак-Куллох, Джеймс Мілль, Дж. С. Мілль і французький економіст Сей. Значну роль у поширенні ідей цього напряму відіграли Політичний економічний клуб, заснований 1821 року, та часопис «Единбурзьке ревю». Економічну концепцію Карла Маркса можна також розглядати як складову класичної традиції. Початок класичній політичній економії поклали нападки Сміта на меркантилізм та його обгрунтування «системи природної свободи». Він критикував меркантилістські норми, оскільки вони перешкоджали виходу на зарубіжні ринки, не дозволяли повною мірою застосувати поділ праці і, отже, стояли на заваді економічному зростанню. Зростання залежало і від співвідношення продуктивної і непродуктивної праці – таке розмежування встановив Сміт між працею, направленою на виробництво матеріальних продуктів, і працею, що використовується для надання персональних послуг. Ощадливість дає змогу скоротити кількість персональних послуг і зібрати достатній капітал, призначений для залучення людей до поділу праці. З нагромадженням капіталу в процесі зростання економіки, на думку Сміта, може підвищуватися заробітна платня – і цей процес він та інші класичні економісти схвалювали, оскільки вважали, що висока зарплатня стане стимулом до праці. У творах Сміта і в класичній традиції економічна проблема ототожнювалася з боротьбою за виробництво, видобування багатства з природи. Визначальною змінною в цій боротьбі була продуктивність праці. Таким чином, центральне місце в ідеологічному апараті класичних економістів посідала трудова теорія вартості, у рамках якої стверджувалося, що тільки праця надає вартості товарам і найбільшою мірою зумовлює відносність цін. Класичну політичну економію слід відрізняти від неокласичної традиції – маржинальної революції, що пов’язується з працями Джевонса 1870-х років. Тоді як неокласицисти виявляли інтерес до найефективнішого розподілу наявних дуже обмежених ресурсів між конкуруючими споживчими перевагами, класичні економісти виявляли насамперед зацікавленість до способів збільшення ресурсів і їх розподілу для стимулювання подальшого розвитку. У порівнянні класичної і неокласичної економічної думки виявляється загальна емпірична і політична орієнтація класичних економістів. Класична політична економія отримала влучну назву «інструкції з економічного зростання для державного діяча» (O’Brіen, p. 34). Ці економісти зазвичай радили державним діячам покінчити з державним регулюванням. Критичне ставлення Сміта до правил навчання підмайстрів, законів про монополії, тарифи, податки, обов’язки та інших обмежень справило вплив на класичну політичну економію, зумовивши появу тенденції до виникнення концепції laіssez-faіre (невтручання). Теоретичні висновки класичної політичної економії мали важливі політичні наслідки – затвердження нового закону про бідних 1834 року і бюджету 1845 року, яким було відмінено регулювання по понад 400 пунктах, та скасування зернового закону 1846 року. Загальну антипатерналістську налаштованість цих економістів можна проілюструвати виступом Рікардо в парламенті на захист релігійної терпимості, свободи преси і парламентської реформи. Цінності класичної політичної економії дуже подібні до цінностей західної ліберальної традиції – індивідуалізм, толерантність, обмежене управління (Див. лібералізм). Класична політична економія не чіпляється сліпо за доктрину «невтручання». Ці економісти були швидше утилітаристами, а не прибічниками концепції природних прав, вони були готові задля загального блага зміцнювати державну владу. Ось як писав Мак-Куллох: «Принцип laіssez-faіre можна безпечно застосовувати щодо деяких речей, але в багатьох інших випадках він цілковито непридатний; апеляція до нього за кожної нагоди має присмак швидше політики папуги, ніж політики державних діячів і філософів» (Див. O’Brіen, p. 272). Державна діяльність, що її обстоював той чи інший з цих економістів, охоплювала підтримку нових галузей промисловості, прийняття законів про дитячу працю, допомогу непрацездатним та працівникам похилого віку, загальну освіту і заходи з охорони здоров’я народу. Як було зрозуміло вже зі славетного виступу Мальтуса проти старого закону про бідних і кампанії, розгорнутої Рікардо проти зернових законів, запровадження обмежень задля зменшення страждань слід було проводити поступово. З огляду на довжелезний список політичних приписів (часто протилежних) стає зрозумілим, чому деякі дослідники змальовують їх передусім як реформаторів. Економічне зростання залишалося центральним завданням класичної політичної економії і після смерті Сміта, хоча з помірного оптимізму Сміта наголос змістився на більш важкі для подолання перешкоди для розвитку. Найвідомішим з-поміж цих песимістичних оцінок став висновок Томаса Мальтуса (1766–1834), якого в 1804 році призначили на посаду провідного університетського викладача політичної економії. Мальтус написав своє «Дослідження закону народонаселення» (1798), виступивши проти тієї ідеї, що бідність людей є наслідком функціонування інституцій, зокрема інституту приватної власності. Він намагався показати, що постійна тенденція до зростання населення в геометричній прогресії справляє тиск на сільськогосподарські ресурси землі, які можуть зростати лише в арифметичній прогресії. Унаслідок цієї диспропорції зростання населення стримується силами, що водночас впливають на народжуваність (як-от контроль за народжуваністю – так зване запобіжне стримування) і на смертність (як-от дитяча смертність – так зване позитивне стримування). Його характеристика цих неминучих явищ як наслідку пороків та бідності і стала відповіддю на оптимізм. У другому виданні своєї праці (1803) він пом’якшив ці жорсткі висновки, включивши до неї в ролі запобіжного заходу й моральне самообмеження (пізніше це означало шлюб), яке, на його погляд, не породжується ні пороками ані бідністю і не породжує їх. У рамках теорії Мальтуса припускалося, що становище робітничого класу дозволяє йому прохарчуватися, однак ефект підвищення зарплатні швидко вичерпується через зростання населення, і така державна допомога стане поразкою держави. Закони про бідних, доводив він, «дозволяють населенню зростати, однак не розширюють виробництво продуктів харчування для його потреб» (р. 97). Мальтус недооцінював здатність людей до обмеження своїх сімей з метою підвищення рівня життя і можливість вдосконалення сільськогосподарського виробництва для розширення виробництва продуктів харчування. Сеніор та Мак-Куллох обернули обидві ці тези проти нього. Проте Мальтус ніколи не відкидав можливості віднайдення таких реформ, які б допомогли трудівникам. Він вважав, що підтримувати слід насамперед сільськогосподарське виробництво, а не промисловість, що дозволить виробляти більше продовольчих продуктів, і що загальна освіта могла б посилити здатність бідних до сприйняття принципу морального самообмеження. Мальтус мав і інші упередження щодо можливості безперервного зростання і через це почав плутатись у «суперечностях перевиробництва». Спочатку в своїх «Принципах політичної економії» (1820) він ставить під сумнів те, що заощадження та інвестиції будуть завжди прибутковими. Він твердив, що прибутковими можуть бути заощадження, зроблені в результаті виробництва більшої кількості товарів, ніж їх можна спожити, і що таке перевиробництво спричинитися до депресії. Він сумнівався в тому, що купівельна спроможність трудівників автоматично підвищуватиметься з такою само швидкістю, як і спроможність суспільства інвестувати та виробляти. Власне, Мальтус думав, що рівень інвестування, здатний гарантувати повну зайнятість, є недосяжним, а відтак той рівень, що його можна досягти, не забезпечить усім повної зайнятості. Він усвідомлював необхідність віднайдення рівноваги між інвестуванням та споживанням і попитом, що змушувало його захищати проекти громадських робіт і покладати надію на витрати на зручне розкішне життя та слуг, особливо на витрати землевласників. Найвидатнішим класичним політичним економістом після Сміта був Девід Рікардо (1772–1823). Розбагатівши на фондовому ринку, Рікардо відійшов від бізнесу і став сільським поміщиком, а в 1819 році був обраний до парламенту. Роблячи економічний аналіз у своїй головній праці «Принципи політичної економії та оподаткування» (1817), він викладає розгалужені і складні дедуктивні міркування з приводу найдрібніших припущень. Тогочасні економісти приймали загальне припущення, що через якийсь проміжок часу прибуток на інвестований капітал знизиться до такого рівня, на якому подальше зростання стане неможливим. Це явище отримало назву нерухомого стану. Привид нерухомого стану був використаний Рікардо в його славнозвісній критиці зернових законів. Цими законами було створено перешкоди для імпорту недорогого зерна і гарантовано високу ціну на вітчизняне зерно. Рікардо намагався довести, що допоки не буде дозволено ввозити в Англію дешеві сільськогосподарські продукти, доти існуватиме вірогідність виникнення нерухомого стану. Вказуючи на це, він виходив із принципу зниження віддачі від землі. Годуючи зростаюче населення, землі втрачають свою родючість і стають дедалі більш непридатними для використання. Як наслідок цього, постійні інвестиції капіталу і праці, вкладувані в землю, будуть приносити все менший прибуток. Рікардо мав на меті викрити їх вплив на розподіл ренти, прибутків і платні між трьома суспільними класами – землевласниками, промисловцями і трудівниками. Відтоді як зросла тенденція до втрати родючості земель, підвищилась і ціна більш родючих сільськогосподарських угідь, спонукаючи фермерів у їх змаганні за кращі землі набавляти ціну за оренду, що приносило прибутки землевласникам. Знижуючи родючість земель, фермерство зумовило і зростання вартості сільськогосподарської продукції і в результаті цього – підвищення зарплатні, оскільки трудівники мали заробляти більше, аби забезпечити собі прожиток. Оскільки заробітна плата і прибуток виплачуються із фонду, що залишається після сплати ренти, вища заробітна плата означає нижчий сільськогосподарський прибуток. Оскільки конкурентна економіка може мати тільки однаковий рівень прибутку, то низькі прибутки в аграрному секторі означають, що прибутки в усіх інших сферах також знизяться. Обмеження імпорту в Англію дешевого зерна змушувало її вирощувати більше зерна самотужки, обробляти неродючі землі і, таким чином, страждати від падіння рівня прибутковості. Інтерес Рікардо до міжнародної торгівлі змусив його сформулювати теорію порівняльних переваг. У ній він не згірш за Сміта наводив приклади переваг вільної торгівлі і підкреслював, які переваги принесе Англії зосередження на промисловості. Теорія Рікардо була направлена проти землевласників (яких він вважав непродуктивним класом), що отримували зиск від високих цін на англійське зерно. Висновок Рікардо стосовно того, що інтереси землевласників завжди суперечать інтересам усіх інших суспільних класів, був екстраординарним твердженням для країни, яка завжди вважала землевласників виразниками одвічних інтересів нації. Не дивно, що Рікардо відкинув Мальтусову теорію надмірного виробництва з її обстоюванням витрат землевласників на розкішне життя. Для показу неможливості надмірного виробництва він спирався на закон Сея з його ідеєю, що попит на товари зростає в міру їх виробництва. Повна зайнятість, за Рікардо, є нормальною рівновагою для конкурентоспроможної економіки. Останньою великою працею в рамках класичної політичної економії стала книга Дж. С. Мілля «Принципи політичної економії» (1848) – «безспірна біблія економістів» другої половини ХІХ століття. Хоч у ній було зроблено справжні відкриття в царині аналізу таких тем, як міжнародна торгівля, вигода, економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва, але найбільшу популярність «Принципам...» Мілля принесло встановлене ним розмежування між процесом виробництва, який, на його погляд, визначається законами природи, і процесом розподілу, який спирається на інститути, що певною мірою підлягають контролю людей. Провівши це розмежування, Мілль знайшов у науковій класичній політичній економії місце для економічної перебудови та моральних реформ, до яких він виявляв найглибший інтерес. Провідними з-поміж реформ, які він обстоював, було запровадження освіти робітничого класу і необхідність планування сім’ї. Мілль також визначив роль профспілок у поліпшенні умов життя трудівників. Спочатку його захист зводився до таких само доказів, що їх висували зазвичай: профспілки утримують роботодавців від укладення між собою оборудки про виплачування меншої від ринкової зарплатні. Кількома роками пізніше вивчення цієї проблеми змусило Мілля зректися теорії фонду зарплати – ідеї стосовно того, що сума загальної зарплатні, яка може сплачуватися робітникам, має бути зафіксованим на попередньому рівні розвитку економіки. До цієї ідеї зверталися – а надто в публічних дебатах – для того, щоб показати, що підвищення заробітної плати однієї групи робітників призведе до зниження платні інших груп. Відмова Мілля від теорії фонду зарплати означала, що профспілки можна розглядати як засіб для того, щоб добиватися підвищення зарплатні шляхом примушення роботодавців віддавати робітникам той капітал, який могли б заощаджувати або споживати його власники. Ставлення Мілля до праці змусило його доводити, що впровадження нової техніки завдасть удару робітничому класу, тож держава має знайти засоби для гальмування процесу механізації. Та пропозиції Мілля щодо підтримки власників-селян і підприємств, власниками яких є робітники, і його переоцінка нерухомого стану були навіть іще більш виразними. Оскільки цей стан означав, що «поки немає бідних, ніхто не захоче збагачуватися», то Мілль вирішив, що це свідчить про завершення боротьби людини з природою і відкриває можливість необмеженого морального вдосконалення. Завдяки своїй винятковій недовірливості до держави поряд із прагненням визнати винятки, які б виправдовували її діяльність, своїй турботі про процвітання робітників поряд із наполяганням на тому, що реформи мають узгоджуватися з науковими засадами економіки, він представив класичну політичну економію в її викінченому вигляді.