фемінізм

Як родовий термін для позначення складного явища, фемінізм визначається частково тими суперечками, що їх викликав його зміст. У широкому смислі фемінізм виражає стурбованість щодо соціальної ролі жінок порівняно з чоловіками в суспільствах минулого і сьогодення, збуджувану переконанням у тому, що через свою стать жінки зазнають утисків, як це мало місце й раніше. Політичний лексикон і цілі сучасного фемінізму ведуть свій початок від французької революції та Просвітництва. Історично пов’язаний з опозиційно налаштованими силами, що повставали проти ортодоксальності й автократії, фемінізм визначав себе як рух за визнання прав жінок, за рівність статей і за перегляд поняття жіноцтва. Хоча фемінізм черпав свої ідеї з лібералізму і раціоналізму, а також з утопізму та романтизму, сам він не піддається однозначному визначенню. Попри те, що суперечки довкола питання про соціальну роль жінок розгорілися в добу Просвітництва, були й більш ранні прецеденти. Ще мислителі Середньовіччя й Відродження порушували тему соціальної ідентичності жінок й виступали за зміцнення політичної сили і розширення впливу жіноцтва, як, наприклад, Христина Пізанська у «Книзі про жіноче місто» (1405). Проте сучасний фемінізм веде свій родовід від опублікованої 1792 року праці Мері Воллстонкрафт «Захист жіночих прав». Воллстонкрафт окреслила контури тих проблем, що стали нагальною турботою прибічників фемінізму, включаючи захист політичних і природних прав, але не обмежуючись ним. Вона кинула виклик усталеному поняттю про відмінність чеснот двох статей, обстоювала необхідність реформування системи освіти для чоловіків і жінок, засуджувала войовничі образи громадянства, звеличувала андрогінне поняття раціонального. Зброєю в боротьбі за емансипацію жінок став розум, направлений проти ототожнення жінок виключно з їхньою природою та сексуальними функціями і здатностями. Віра в розум поєднувалась у ті часи з вірою в прогрес. Такі переконання, що зазнали впливу вже глибоко вкоріненої традиції ліберального контрактизму і відданості формально узаконеній рівності, знайшли своє найяскравіше відображення в класичному трактаті XIX століття «Підлеглість жінок» (1869) Джона Стюарта Мілля. Протиставляючи «розум» «інстинкту», Мілль прагне суспільства, заснованого на раціональних принципах. Розум, доводить він, потребує скасування відмінностей у ставленні до статей разом з іншими «випадковостями народження». Надання жінкам рівності в громадянстві і громадянських свобод у соціальній сфері сприятиме глибшій трансформації суспільних відносин між статями. Теоретиків фемінізму приваблював лібералізм. Мова права стала потужною зброєю в боротьбі проти традиційних обов’язків, що накладаються зокрема сімейним чи будь-яким іншим соціальним статусом, оголошеним «природним» на підставі приписуваних характеристик. Бути «вільними» і «рівними» з чоловіками стає головною метою феміністичної реформи. Політична стратегія, що випливає з такого всеосяжного фемінізму, є стратегією включення: жінки так само, як і чоловіки, є розумними істотами. Отже, жінки, як і чоловіки, є носіями невід’ємних прав. А це означає, що немає жодних підстав для дискримінації жінки як такої. Провідні поборники виборчого права для жінок в Англії та Сполучених Штатах спростовували аргументи, що виправдовували формально узаконену нерівність на підставі різниці у статі. Такі феміністки заявляли, що відмова групі осіб в їхніх основоположних правах на підставі якоїсь позірної різниці не має собі виправдання, якщо не буде доведено, що ця різниця є суттєвою для зробленого розмежування. Які б відмінності не існували між статями, жодна з них, з їхнього погляду, не виправдовує узаконення нерівності і відмови в правах і привілеях громадянства (Див. рівність). Декого з перших представників фемінізму їх ліберальний універсалізм штовхав до найбільш радикальних висновків, тож вони доводили, що не може бути жодної виправдної підстави для позбавлення дорослої людини законної рівності та громадянства. Поборники виборчого права для жінок також наслідували традицію, яка наголошувала на необхідності встановлення загального порядку й утвердження спільних цінностей, обстоюючи громадянську освіту і підкреслюючи важливість наявності в суспільстві належного способу життя. Та все ж вимоги щодо урівнювання жінок у правах не завжди поширювалися на всіх жінок. Деякі жінки і чоловіки виключалися із загального числа на підставі критеріїв неписьменності, неволодіння власністю, недієздатності або й раси, як у Сполучених Штатах. Іноді в своїх міркуваннях феміністки ставили з ніг на голову ліберальний егалітаризм, захищаючи громадянську рівність жінок за допомогою таких доводів, які в історії слугували для відсторонення жінок від політики. Бували випадки, коли активнішу участь жінок у політиці обстоювали на підставі моральної вищості жінок або якихось особливих чеснот. Такі заклики, якими б стратегічними вони не були, ніколи не вмотивовувалися лише стратегією. Феміністки посилалися на соціальну роль жінок як матерів, використовуючи материнство як заяву на громадянство і соціальну ідентичність. У різні часи феміністки радикального, ліберального, демократичного та соціалістичного спрямування виказували пошану жінкам як носіям особливих громадянських чеснот. З позицій фемінізму, заснованого на правах, наголошення на материнстві як громадянській чесноті видається пасткою. Але розумування, що збуджували в уяві образи материнської доброчесності, були відповіддю феміністок на складну й швидкоплинну політичну культуру. Ця політична культура західних демократій була віддана ідеям лібералізму, хоч і включала громадянські теми соціальної солідарності та національної ідентичності. Жінки розповідали про свої поневіряння в межах політичного ладу з чоловічою домінантою з позицій своєї власної сфери – світу, структурованого відповідно до жіночої чутливості і до жіночих потреб, що з подвійною силою засвідчило їхнє відсторонення від політичного життя та їхній культурний потенціал і вагомість. Будучи меншою мірою, ніж чоловіки, здатними ідентифікувати себе як цілковито автономну атомарну одиницю соціуму і часто вочевидь відкидаючи індивідуалістичний ідеал, багато хто з феміністок схвалював розширені й очищені від патріархальних привілеїв сімейні цінності як підмурівок нової теорії колективізму та соціальної солідарності. Представники фемінізму в різні способи зверталися і до соціалізму в його утопічному та «науковому» варіантах, і до романтизму. Знаходячи в понятті класового гноблення аналогію із соціальним становищем жінок vis-a`-vis з чоловіками, феміністки соціалістичного спрямування пропагували поняття статево-класової боротьби і революції. Романтизму феміністки завдячують тим, що вони отримали тверезі уявлення про пристрасть й уявили себе нищителями зашкарублих суспільних звичаїв. Наголошуючи на тому, що жінки страждають так само від приниження, іншими словами, від власної неправоздатності, як і від гніту, іншими словами, від постійно нагромаджуваних правил і звичаїв, що гарантують нерівність статей, романтики від фемінізму заявляють про «особливу геніальність» жінок (за твердженням американки Маргарет Фуллер) і сподіваються на перебудову суспільства, яке вивільнить жіночу «самобутність» і надасть їй змогу розквітнути. Розмаїта історія феміністського руху стала поживним грунтом для сучасних феміністичних роздумів і дискусій. Множаться різновиди фемінізму: є ліберальний, соціалістичний, марксистський, утопічний, а є й такий різновид фемінізму, що тяжіє до психоаналізу. Феміністки сперечаються з приводу смислу поняття рівності: як слід розуміти рівність у рамках формальної законності – як рівність можливостей чи як рівність у ставленні й поводженні. Сексуальність і сексуальна ідентичність набувають особливої ваги як об’єкти для політичного перегляду. Меншість радикальних феміністок наполягають на тому, щоб жінки цілковито відмежувалися від суспільства з чоловічою домінантою, тоді як інші вважають цю вимогу кроком до невідворотної катастрофи. Дехто з представників фемінізму наголошує на жіночій самобутності, але є й такі, що намагаються звести відмінності між статями до мінімуму. Отже, фемінізм поки що залишається цілковито суперечливим поняттям.