фабіанство

Цей термін використовують на позначення двох понять: загальної течії в рамках соціалізму і поглядів окремої групи англійських соціалістів пізньовікторіанського періоду та початку ХХ століття. Ці обидва поняття пов’язані між собою. Як загальний термін поняття «фабіанство» стосується різновиду соціалізму, що включає в себе основні положення історичних соціалістів-фабіанців. Його головними рисами є: 1) надання особливого значення владі достойних (меритократії) та відповідальності досвідчених експертів у сфері управління суспільними справами; 2) недовіра до тактики радикальних дій, чи конфронтації, і переконаність у тому, що спланована та виважена реформа, здійснена в результаті перемоги розуму шляхом переконування, поступово, але неминуче приведе до створення соціалістичного суспільства; 3) віра в розум як у можливу й бажану спонуку в сфері врядування і здійснення політичного курсу; 4) прагнення до підвищення ефективності суспільної діяльності, підтвердженої емпірично очевидними ознаками; 5) прихильність до такої форми демократії, за якої члени суспільства виконують свої численні обов’язки як громадяни, робітники тощо, роблячи свій внесок у спільну справу, від якої вони отримують прибутки, і відповідне небажання підтримувати форми прямого народовладдя. У цьому широкому розумінні даного терміна «фабіанцями» називали багатьох теоретиків і політиків соціалістичного гатунку починаючи від Г’ю Дальтона і закінчуючи Ентоні Крослендом. Як історично конкретний термін поняття «фабіанство» описує погляди лідерів Фабіанського товариства від моменту його створення в 1884 році і до кінця 30-х років ХХ століття. Хоча слово «фабіанці» вживали і для опису цього осередку загалом, це товариство складалося з різнорідної сукупності членів – до його складу входили колишня прибічниця секуляризаціі, теософ Анні Безант, майбутній губернатор Ямайки Сидней Олів’є та політолог Грем Воллес. Згуртованість фабіанців була забезпечена наявністю великої кількості амбітних професіоналів та інтелектуалів – чоловіків і жінок, чиї власні достоїнства й прагнення доповнювали меритократичні устремління, притаманні самому товариству. Провідні виразники фабіанських поглядів слугували втіленням цієї характеристики членів товариства. Беатрис Вебб була соціологом, дослідницею проблем вищого і середнього класів, її чоловік Сидней Вебб із державного службовця перетворився на політика й соціолога, а Джордж Бернард Шоу був романістом, драматургом і журналістом. Г. Дж. Уеллс – найбільш своєрідна постать з-поміж членів товариства – був, мабуть, найамбітнішим з них усіх і в ставленні до власної особи, і в ставленні до достойників, яких він іноді підносив до рівня касти самураїв або загону «залізнобоких» [кіннотників Кромвеля]. Розмаїття поглядів членів товариства заважало формуванню єдиної визначеної позиції. Та й навіть між провідними фабіанцями існували розходження: Вебб захоплювався адмініструванням та спільною працею, Шоу вірив у лідерство (цей погляд, як зазначав він із притаманною йому скромністю, він поділяв із Леніним та іншими природними консерваторами), а Уеллс змальовував образ вибраної касти олігархів. Але все-таки можна сформулювати деякі загальні положення, які характеризують класичне фабіанство подружжя Вебб та Б. Шоу. Під соціалізмом фабіанці розуміли колективну організацію суспільства задля здобуття спільного блага на державному, національному і місцевому рівнях. Розширення регулювальної, адміністративної та забезпечувальної функцій держави і знаменувало виникнення соціалізму з лібералізму та капіталізму. Фабіанське товариство отримало свою назву від імені римського генерала, який переміг Ганнібала, вдавшись до такої тактики: дочекавшись слушного моменту, він здолав опір свого противника, а потім завдав йому нищівного удару. Проте це не є ні точним описом тактики фабіанських соціалістів, ані їхнього власного погляду на ці речі. Їхні методи та сподівання можна підсумувати таким виразом: «неминучість поступовості». Критики фабіанства вхопилися за другу частину цього словосполучення, але для фабіанців так само була важливою і перша її частина. Наполеглива праця, переконування й дослідження мають повільно, але неминуче просувати суспільство в напрямку соціалізму. Така робота потребує генералів, так само, як у випадку здобуття перемоги над Ганнібалом, тому фабіанські соціалісти завжди покладали великі надії на професійних експертів і управлінців. В ідеальній фабіанській державі центральну роль мала відігравати освічена інтелігенція, тож її визнання і використання могли стати однією з тих ознак, що відрізняють соціалізм від капіталізму. Це не означало заміну ієрархії капіталістичної доби еквівалентною їй владою; ця влада мала бути досконалішою завдяки існуванню відповідальної перед народом еліти, яка на відміну від капіталістичної еліти, що складається тільки з найуспішніших, складалася б із найздібніших. Високі моральні обертони часто вчуваються в їх поцінуванні подвижницької відданості фахівця своїй справі і в неослабній турботі про «пересічну людину почуттів». Вимога щодо запровадження високої відповідальності освіченої інтелігенції в національній політиці дійшла у фабіанстві до обстоювання права й обов’язку передових промислово розвинутих держав Західної Європи подавати допомогу менш розвиненим країнам світу і вести їх до вершин соціалізму, яких передбачалося досягти в їхній рідній країні. Фабіанці вважали свої ідеї природним розвитком ліберальної традиції – як перенесення розвитку демократії з політичної до соціальної сфери; всю суму їхніх ідей почали позначати терміном соціал-демократія. Фабіанці були демократами, оскільки вони прагнули розширення права голосу, сподіваючись, що це забезпечить обрання депутатами соціалістів. Але вони були невисокої думки про пересічного виборця і, як це відчував багато хто з кола їхніх прихильників жіночої статі, не виявляли достатнього ентузіазму щодо політичної емансипації жіноцтва. Понад те, фабіанці вбачали в демократії засіб для виконання політичної функції народу як єдиного цілого в його колективній ролі споживача і виступали проти запровадження сектантського і потенційно егоїстичного, як вони гадали, самоврядування осередків, що постають на основі виробництва в різноманітних формах груп робітничого контролю. Хоча фабіанці не погоджувалися з економічною теорією Маркса, майже те саме призначення, що й трудова теорія вартості, мала їхня власна теорія ренти, запозичена ними в Рікардо. У ній розрізнялися фактичний і ідеальний типи розподілу винагороди у формі виплати «ренти» за різноманітні чинники виробничого процесу, такі як «спроможність», «праця» та «капітал». Проте фабіанська теорія вирізнялася тим, що одну частину ренти виділяла суспільству загалом, а отже, державі як представникові цього суспільства, або для подальшого її розподілу, або ж для використання її на суспільні потреби.