Фанон Франц

(1925–1961) — психіатр, політичний діяч і революціонер. Народився Фанон на Мартиніці, але завдяки участі у визвольній боротьбі Алжиру (1954–1962) став алжирцем, хоча його різкий і нищівний осуд експлуатації та гноблення не обмежувався його алжирським досвідом. Мова його була універсальною. Його світобачення виходило за межі Північної Африки та й усього африканського континенту й охоплювало всіх людей, що борються за своє звільнення від утисків усередині країни та визволення з-під чужоземного ярма. Він виявився одним із найвиразніших і найбільш красномовних теоретиків визвольних рухів XX століття. У 1947 році Фанон залишив Мартиніку і переїхав до Франції вивчати медицину та психіатрію. Упродовж наступних п’яти років він жив у вирі літературних, філософських і політичних пристрастей, характерних для післявоєнної Франції. Вирішальний момент для Фанона настав у 1953 році, коли він отримав призначення до психіатричної лікарні в Бліда-Жуенвілі (Алжир). Продовжуючи працювати психотерапевтом, Фанон став активним прибічником і борцем Фронту національного визволення Алжиру (ФНВ). У 1957 році, він відмовився від своєї посади в Бліда-Жуенвілі і був змушений виїхати звідти через колоніальну політику уряду. Він переїхав до Тунісу, де ввійшов до складу політично-військового штабу ФНВ і став одним із редакторів друкованих органів ФНВ та Армії національного визволення «Ель моджахед» та «Reґsіstance algeґrіenne» («Алжирський рух опору»). Згодом його призначили на посаду в Міністерство інформації тимчасового уряду, встановленого в 1958 році. До самої своєї кончини від лейкемії, що сталася в 1961 році у Вашингтоні, Фанон залишався невтомним борцем за справу визволення Алжиру. До літературної спадщини Фанона, не рахуючи його вагомого внеску в алжирську революційну пресу, входять чотири великі твори, збірка статей з теорії та практики психіатрії і багато неопублікованих нарисів і п’єс. У цих різноманітних творах Фанон безнастанно висвітлював психологічні, соціальні й політичні аспекти гноблення та залежності. У творах «Чорна шкіра, білі маски» («Peau noіre, masques blancs», 1952), «П’ятий рік алжирської революції» («L’An V de la reґvolutіon algeґrіenne», 1959), «Прокляті цієї землі» («Les damneґs de la terre», 1961) та «За африканську революцію» («Pour la reeґvolutіon afrіcaіne», 1964) Фанон змальовує нерозривний внутрішній взаємозв’язок мови, особистості, статевих відносин і політичних реалій із соціальним контекстом. Хоча в ранніх своїх творах Фанон віддавав данину проблемам расизму, в наступних працях він поширив свої дослідження на політику колоніалізму. Алжир і Африка стали для нього взірцем колоніальної політики та спротиву їй, з одного боку, і похибок постколоніального процесу державотворення – з іншого. «Прокляті цієї землі» є найсильнішим і найсуперечливішим твором Фанона. У цьому досконалому синтезі він подає своє витлумачення колоніального суспільства з його маніхейським характером, процесу підготовки революційних акцій, особистісних та політичних коренів насильства і критикує збюрокрачені партії та національну буржуазію постколоніальних держав, що скомпрометували себе. Фанон стверджував, що люмпен-пролетаріат має великий революційний потенціал, проте цього не побачили партії радикалів; він також критикував ці партії за відірваність їх від селянських мас, підкреслюючи важливість останніх для політичного життя Алжиру. Як прихильник децентралізованої політики Фанон обстоював курс на демократизацію і секуляризацію політичних партій та інституцій, а також на соціалізацію економіки країн третього світу після отримання ними незалежності; свої твердження він підкріплював прикладами перебігу політичних подій в Алжирі та Африці. Здобувши велику славу завдяки своїй пророчій силі та пристрасному розуму, Фанон викликав постійні суперечки серед дослідників революційних процесів, а також держави і суспільства в Алжирі.