фашизм

З-поміж усіх основних ідеологій ХХ століття фашизм був єдиною ідеологією, що з’явилася на світ воднораз із настанням самого століття. Він є синтезом природженого націоналізму та антимарксистського соціалізму – революційним рухом, заснованим на відкиданні лібералізму, демократії та марксизму. За своєю суттю фашистська ідеологія була запереченням матеріалізму, а лібералізм, демократія і марксизм вважалися просто різними аспектами зла матеріалізму. Саме на грунті протесту проти матеріалізму на початку століття відбулося злиття антиліберального та антибуржуазного націоналізму і різновиду соціалізму, який хоч і заперечував марксизм, але залишався революційним. За визначенням, ця форма соціалізму була також антиліберальною і антибуржуазною й у зв’язку із своєю опозиційністю до історичного матеріалізму вона стала природним союзником радикального націоналізму. Фашистський синтез символізував відкидання політичної культури, успадкованої від XVIII століття та французької революції, і ставив на меті закладання основ нової цивілізації. Як твердили фашисти, лише нова суспільна антиіндивідуалістична культура була здатна забезпечити сталість людської спільноти, усі верстви і класи суспільства якої мали бути якнайтісніше згуртованими, а роль природного осердя такої гармонійної, природженої спільноти мусила відігравати нація, що відзначалася моральною єдністю, якої ніколи не спромоглися б забезпечити ні лібералізм, ані марксизм – прибічники боротьби й роз’єднаності. Природжений, племінний, виключальний націоналізм, заснований на біологічному детермінізмі, був проекцією на політичну площину тієї світоглядної революції, що сталася на зламі століть. Завдяки Барресу, Моррасу та Коррадині (творцю ідеї «пролетарської нації») націоналізм став викінченою політичною теорією. Він цілком природно стикувався з іншим доданком у фашистському рівнянні: ревізією марксизму, здійсненою на початку століття Жоржем Сорелем і теоретиками італійського революційного синдикалізму. Якщо не брати до уваги цей вихідний соціалістичний протест проти матеріалізму, фашистську ідеологію навряд чи можна збагнути. У світоглядному плані вона зазнала значного впливу з боку соціального дарвінізму, антикартезіанської та антикантіанської філософії Бергсона і Ніцше, психології Ле Бона та соціології Парето. Безпосереднім контекстом фашизму слугували докорінні зрушення, що відбувалися в капіталістичній економіці, в буржуазному суспільстві та в житті робітничого класу – зрушення, перебіг яких цілковито суперечив марксистським очікуванням. Сорель підмінив раціоналістичні, гегельянські засади марксизму антиматеріалістичними, волюнтаристськими й віталістичними підвалинами. Ця форма соціалізму була філософією дії, заснованої на інтуїції, і культом енергії та eґlan (поривання), активності й героїзму. Щоб активізувати маси, вважав Сорель, потрібні не аргументи, а міфи, системи образів, що вражають уяву. Коли з’ясувалося, що міф про загальний страйк і пролетарський натиск виявився неспроможним, оскільки пролетаріат був нездатний виконати свою роль рушія революції, сорельянцям не залишалося нічого іншого як покинути марксизм і замінити пролетаріат потужною і зростаючою силою – нацією загалом. Це вело до соціалізму для всіх, що уособлював нову ідею революції – національну, моральну й психологічну революцію – єдиний різновид революції, який не містив ознак класової боротьби. Це стало значним внеском у теорію фашизму Сореля та революційних синдикалістів і нонконформістів Франції та Італії. Серед них були такі теоретики революційного синдикалізму, як Артуро Лабріола, Роберт Міхельс, Серджіо Панунціо та Паоло Орано, а також їхній попутник Беніто Муссоліні. Зв’язок між Муссоліні і революційними синдикалістами був дуже міцним уже в 1902 році, і напередодні Першої світової війни Муссоліні набирався сили в їхній тіні. У 1914-му році Муссоліні і революційні синдикалісти разом із націоналістами Коррадині утворили передовий загін інтервенціоністського руху: таким чином, синтез радикального націоналізму і соціалізму нового гатунку став політичною реальністю. За роки війни революційний синдикалізм перетворився на національний синдикалізм, а згодом – на фашизм. У сфері політичної теорії цей синтез набув чіткого вираження вже в 1910–1912 роках у таких публікаціях, як «Les сahiers du сercle Proudhon» («Зошити гуртка прудоністів») у Франції, а передовсім – у творі «La lupa» («Вовчиця») в Італії. Націоналісти і революційні синдикалісти мали на меті замінити тогочасну меркантильну цивілізацію цивілізацією ченців і воїнів – войовничою, мужньою й героїчною цивілізацією, в якій прагнення до самопожертви витіснило би буржуазний гедонізм та егоїзм. Цей новий світ мала створити свідома своїх обов’язків еліта, яка одна лише здатна очолити боротьбу мас, котрі, в свою чергу, є тільки юрбою. Ці складники фашистської ідеології, вироблені напередодні серпня 1914 року, в 1920–1930 роки розквітли в майже тотожному вигляді і в Італії, і в інших країнах – у середовищі французьких фашистів, що вийшли з правого крила, таких як Жорж Валуа, Робер Бразияк і П’єр Дріє Ла Рошель, та в колі колишніх французьких соціалістів і комуністів, таких як Марсель Деа та Жак Доріо. До цього ряду належать також Хосе Антоніо Примо де Ривера з Іспанії, Леон Дегрель із Бельгії та Корнеліу Желя Кодреану з Румунії. Із цього переліку випливає, що фашизм був явищем загальноєвропейським й існував на трьох рівнях – як ідеологія, як політичний рух і як форма правління. Для розвитку ідеології Перша світова війна не стала такою чіткою межею, якою вона виявилася для багатьох інших сфер. Фашизм належав не лише до міжвоєнної доби, а до всього того періоду історії, який почався з перебудови європейського континенту наприкінці XIX століття. Світоглядна революція на зламі століть, входження мас у політику спородили фашизм як систему мислення, як форму відчуття і як спосіб ставлення до пекучих проблем цивілізації. Соціальні і психологічні умови, необхідні для розвою фашистського руху, були спороджені Першою світовою війною та економічною кризою 1930-х років, але не вони породили фашистську ідеологію. Однак війна внесла свій вклад у справу вивершення фашистської ідеології не лише тому, що вона стала доказом здатності націоналізму мобілізувати маси, але й у зв’язку з тим, що вона продемонструвала нездоланну могутність тогочасної держави. Вона виявила цілковито нові можливості економічного планування і мобілізації національної економіки, так само як і приватної власності, поставленої на службу державі. Держава розглядалась як вираз національної єдності, і її міць залежала від духовної одностайності мас, але водночас держава була і гарантом цієї єдності, що її вона плекала в будь-які можливі способи. Війна виявила, наскільки всеосяжною є здатність індивіда до самопожертви, наскільки неглибокою є ідея інтернаціоналізму і наскільки легко можна підняти всі верстви суспільства на захист держави. Вона продемонструвала важливість єдності командування, влади, керівництва, а також моральної мобілізації, просвіти мас і пропаганди як знаряддя влади. Понад те, вона показала, наскільки легко можна призупинити демократичні свободи й отримати схвалення для встановлення майже диктаторського режиму. Фашисти відчували, що в багатьох відношеннях війна підтвердила правильність ідей, що їх висловлювали Сорель, Міхельс, Парето і Ле Бон, а саме ідей стосовно того, що масам потрібен міф, що вони воліють лише підкорятися і що демократія є всього лише димовою завісою. Перша світова війна – перша тотальна війна в історії – була лабораторією, в якій ідеї, що їх висували ці теоретики впродовж першого десятиліття біжучого століття, знайшли своє підтвердження на практиці. Отже, фашизм 1930-х років, судячи з творів Джентіле і Муссоліні, Хосе Антоніо та Освальда Мослі, Леона Дегреля і Дріє Ла Рошеля, був вислідом воднораз і теоретичного доробку довоєнних націоналістів та синдикалістів, і воєнного досвіду. Засадничою для політичної філософії фашизму стала концепція індивіда як суспільної тварини. Для Джентіле людський індивід не становить атомарної одиниці; у кожній поважній людині живе політична тварина. Поза соціальним організмом з його системою взаємних прав і обов’язків людина не має суттєвої свободи. Зрештою, для Джентіле та Муссоліні людина існувала до тієї межі, до якої її підтримувала і визначала спільнота. На цьому фашистська думка, одначе, не зупинилася, а продовжувала розвивати свою концепцію свободи, яка, за висловом Муссоліні, була «свободою держави та особи в межах держави». Саме тому згідно з Альфредо Рокко (міністром юстиції в уряді Муссоліні) права особи визнаються настільки, наскільки вони включені в права держави. З такою аргументацією фашизм дійшов до концепцій нової людини та нового суспільства, що їх із захватом описував французький фашист Марсель Деа: «...цілісна людина в незгуртованому суспільстві, у якому немає жодних конфліктів, немає приниження і немає анархії». Фашизм був доктриною згуртованого й возз’єднаного народу, і саме у зв’язку із цим він особливо наголошував на необхідності урочистих маршів, парадів та одностроїв, на потребі в загальнонародних літургіях, де розумування й обговорення витіснялося б піснями та смолоскипами, культом фізичної сили, насильства й брутальності. Найяскравішим виразом цієї єдності стала майже обожнена постать вождя. Культ вождя, який уособлював дух, волю і всі чесноти народу й ототожнювався з нацією, став наріжним каменем фашистської літургії. Джентіле мав рацію, коли визначав фашизм як протест проти позитивізму. Збереження єдності нації і розв’язання соціального питання означало знищення диктатури грошей. На зміну дикому капіталізму мали прийти класичні механізми національної солідарності: контрольована економіка і корпоративна організація під орудою сильної держави – апарату з прийняття рішень, що уособлює перемогу політики над економікою. Фашистська держава як творець усього політичного та соціального життя й усіх духовних цінностей мала бути, звичайно, беззаперечним господарем економіки та суспільних відносин. Наріжним каменем фашистської революції стала реформа владних відносин. Найбільш вражаючим аспектом моральної і політичної революції був тоталітаризм. «Наша держава буде тоталітарною в ім’я цілісності батьківщини», – твердив Хосе Антоніо. У фашистській літературі можна знайти безліч висловлювань, зроблених у подібному дусі. Тоталітаризм становить справжню сутність фашизму, а фашизм є найвиразнішим прикладом тоталітарної ідеології. Постановивши створити нову цивілізацію, новий тип людської істоти і цілковито новий спосіб життя, фашисти не могли уявити собі жодної сфери людської діяльності, яка б залишилася неприступною для втручання держави. «Іншими словами, ми є держава, яка тримає під контролем усі сили, що діють у природі. Ми контролюємо політичні сили, ми контролюємо моральні сили, ми контролюємо економічні сили... – писав Муссоліні, – усе в державі, нічого проти держави і нічого поза державою» (p. 40). Для Муссоліні і Джентіле фашистська держава становила свідому сутність, що має власну волю, тож з огляду на це її можна назвати «етичною». Мало того, що існування держави передбачала підпорядкування прав індивідів, держава обстоювала і право бути «державою, яка обов’язково трансформує людей навіть у фізичному плані» (p. 39). Поза державою «жодна людина, ані жодна духовна цінність існувати не можуть, не втрачаючи своєї цінності»; «жодний індивід чи група (політичні партії, культурні товариства, економічні спілки, суспільні класи) не перебувають поза державою» (p. 11). Неважко собі уявити конкретні наслідки такої концепції політичної влади, а також фізичні й моральні утиски, що їх вона спричиняє. Тут ми бачимо, у чому полягає різниця між комуністами і фашистами: тоді як сталінську диктатуру аж ніяк не можна описати як застосування марксистської теорії держави на практиці, фашистський терор був доктриною, втіленою в життя у найпослідовніший спосіб. Фашизм став одним із найяскравіших прикладів єдності думки та дії.