утопізм

«Утопія» – це назва славетної книги сера Томаса Мора (1516): його неологізм «утопія» означає водночас і «благодатне місце», і «місце, якого не існує», що зумовлюється грою на подібності грецьких слів, які позначають поняття «доброго» (eu) і «неіснуючого» (ou). Починаючи з 1516 року термін вживали для означення ідеального суспільства або – зі зневажливим забарвленням – неможливого суспільства, а то й того, й іншого воднораз. Утопії часто не брали до уваги або й нехтували ними через те, що вони не грунтуються на історичних реаліях. Однак у політичній думці утопії виконують дві важливих функції: по-перше, вони експліцитно критикують існуючі політичні і соціальні установлення з радикальної, точніше, з реформістської, перспективи, а по-друге, вони пропонують нові ідеали та ілюструють, як вони можуть бути реалізовані в різних суспільствах. Більшість утопічних мислителів прагне до здобуття благополуччя та щастя для індивідів і деталізує соціальні інституції та форми особистого життя, які можуть бути сприятливими для цього; це ставить їх поза межі провідної течії політичної теорії з її наголосом на політичному і нехтуванням індивідуальним. Утопічну думку не завжди легко розпізнати. Безсумнівними утопіями є твори, у яких ідеальне суспільство змальовується в художній формі: романи про досконалі суспільства майбутнього чи минулого або про ідеальне суспільство «бозна-де». Та існують і нехудожні твори з утопічним змістом: ідеальний кодекс законів, складений таким мислителем Просвітництва, як Мореллі, і розроблені до найдрібніших деталей пропозиції щодо проведення експерименту з комунами, що їх запропонував Оуен. Дехто з політичних мислителів теж має утопічний ухил, що проявляється в їх виступах на захист якогось ідеалу, як-от колективного володіння власністю, з чого витікає багато важливих для політичної і соціальної організації наслідків. Та утопізм не є виключно обстоюванням якогось ідеалу – якби це було так, то утопістами в певному сенсі були б усі політичні мислителі. Він полягає в застосуванні ідеалу чи ідеалів до кожної сфери суспільного життя з революційними висновками щодо необхідності перебудови суспільства. Очевидно, що утопізм – це не ідеологія (попри наявність суфіксу -ізм), оскільки багато різних видів утопії вигадували не лише праві і ліві, але й ті мислителі, які знаходяться поза рамками цих категорій. Це самобутній спосіб відображення політики і суспільства, за допомогою якого намагаються відшукати досконалі, найкращі або найщасливіші форми суспільного устрою, що їх безперешкодно можна було б запровадити поміж існуючих інституцій. У числі найвідоміших і найпоказовіших утопій можна назвати «Державу» Платона, де ідеться про ідеальну державу, керовану царями-філософами («опікунами»), які живуть разом, не мають приватної власності і проводять час у спогляданні добра та істини, яку вони й реалізують через свої закони; «Утопія» Мора, де говориться про острівну спільноту, організовану на засадах колективного життя, спільної власності, матеріальної забезпеченості та обов’язку працювати; «Нова Атлантида» Бекона (1627), де змальовується суспільство, кероване вченими на основі передових наукових принципів; «Місто Сонця» Кампанелли (1602), де показано місто, побудоване на основі концентричних кіл, громадяни якого присвятили себе справі пізнання і живуть побожним життя; різноманітні сенсуалістські та легалістські утопії мислителів Просвітництва Маблі, Мореллі, Бретонна і Дідро; пропозиції щодо створення утопічних комун таких ранніх соціалістів, як Оуен, Фур’є та Кабе; книги «Озираючись назад» Едварда Белламі (1888), де описуються технологічно розвинуті соціалістичні Сполучені Штати року 2000 після Р. Х., та «Новини нізвідки» Вільяма Морриса (1891), де зображається ідилічне аграрно-ремісниче суспільство, кероване на основі марксистських принципів. Число загальновизнаних утопій сягає багатьох тисяч (Див. Sargent), отже, узагальнити їх зміст просто неможливо. Однак існують деякі постійні теми і структури, про які варто згадати. Дуже багато авторів утопій пропонують певну форму усуспільненої власності або спільного володіння і детально зупиняються на згубних наслідках володіння та приватної власності (Див. комунізм). Більшість таких утопій є егалітаристськими в принципі, якщо не в кожній окремо взятій деталі. Цей настійний захист спільного або колективного володіння зумовлює опосередковано чи прямо виражене критичне ставлення автора до його власного суспільства, у якому приватна власність (хай це буде власність на землю чи на капітал) є провідною соціальною інституцією, а звідси вона й постає першоджерелом усіх соціальних бід. (Дещо інша течія утопізму виникла в дев’ятнадцятому столітті в Сполучених Штатах, де багато письменників марили утопією «поліпшеного капіталізму» – капіталізму без капіталістів! – Див. Negley and Patrick.) Другою темою є спирання на певний спосіб запровадження утопічного ідеалу за допомогою благотворної диктатури: в «Утопії» Мора великий правитель Утопус установив на 900 років уперед ідеальні закони, завдяки яким і досі зберігається мир та забезпечується добробут мешканців Утопії. В утопіях, створених до дев’ятнадцятого століття (тобто які були додемократичними), народ, природно, вибирає як політичне знаряддя просвіченого деспота. Інші утопії закликають до встановлення правління еліти – наприклад просвіченого класу філософів або науковців чи промисловців. Утопії дев’ятнадцятого і двадцятого століття частіше звертаються до ідеальних демократичних інституцій, як, наприклад, утопії Г. Дж.Уеллса. Саме ця безмежна віра в розум та/або технічний прогрес і надихала такі антиупопії, як «О, цей чудовий новий світ» О. Гакслі (1932). Утопічні суспільства, що спираються на правління еліти, неуникно є такими суспільствами, де наявні соціальне розшарування і певний тип класової системи, що відображає розчарування утопічного мислителя в можливості втілення в життя принципу рівності людей. Три класи Платонової держави були першою утопією цього типу; вона і стала зразком для наступних утопій. Отже, існує широке розмежування між творами, що їх сьогодні можна назвати «соціалістичними» чи «несоціалістичними» утопіями, і між утопіями егалітаристськими та елітаристськими. Однак існують і такі егалітаристські утопії, де зберігається приватна власність, та такі утопії, де править еліта, але власність є усуспільненою. Це передбачає, що підходи авторів утопій до питань про способи розподілу ресурсів, форму власності на них та форму правління є концептуально різними і не залежать один від одного, як би це не обстоював Маркс. Поштовхом для створення утопії стає незадоволення існуючим суспільством. Сприйняття несправедливості і людської ницості змушує мислителя уявляти собі форму організації, за якої буде викорінено гадані причини усіх цих бід. Під цим кутом зору, для мислителя-утопіста відкриті два шляхи залежно від того, на якій з двох гіпотез він зупиниться. Якщо він вважає соціальні біди результатом внутрішньої збоченості природи людини, ліками стає запровадження інституцій, які в найжорсткіший спосіб приборкують антисоціальні прагнення. Та якщо він розглядає соціальні негаразди як плоди поганих інституцій, що спотворюють чи знищують наші природні поривання, то ліками стає винахід більш ліберальних і гуманних інституцій, сприяння розвитку і вдосконаленню особистості. Ті утопісти, які вибирають першу, песимістичну гіпотезу, намагаються винайти ефективні інституції суспільного контролю й обумовлюють суворі покарання за порушення закону. Ті, хто притримується другої гіпотези, зосереджуються переважно на навчанні заради індивідуального і морального розвитку і намагаються звести суспільний контроль до мінімального рівня. Останніх називають «перфекціоністами» («поліпшувачами»), тобто мислителями, які вірять у те, що природа людини не є непоправно поганою чи зіпсутою первородним гріхом, отож її можна поліпшити і навіть удосконалити. Для них проблема полягає виключно у винаході таких соціальних інституцій, які сприяють цьому вдосконаленню і прискорюють цей процес. Багато утопістів вісімнадцятого століття входили до цієї категорії, зокрема це соціалісти-утопісти Фур’є, Оуен і Сен-Симон, Бакунін та Кропоткін, декілька марксистів, а сьогодні – й утопісти феміністичного гатунку. Для анархістів логічним висновком з того їх засновку, що людські істоти є від природи добрими, стає необхідність скасування всіх політичних інституцій і спирання на «природну моральність» для підтримання порядку в суспільстві та забезпечення свободи індивіда. Інші ж, як Оуен, вважають за можливе формулювати закони, які були б співзвучними людським бажанням, а не йшли з ними врозріз. Аналіз людського розвитку і звершень, запропонований такими мислителями, дозволяє побачити їх у вельми плідному ракурсі, що його рідко можна зустріти в політичній думці. Однак утопізм подає це разом з іншими політичними міркуваннями: він грунтується на концепції природи людини і блага людини, що й диктує його прихильність до певної політичної форми. Це є раціональний перехід від концепції людської істоти до особливої концепції суспільства. Як припускають, розрізняльною ознакою утопічного мислення є те, що воно охоплює не тільки політичне, але й економічне, громадське і приватне життя (включно з коханням, шлюбом, вихованням дітей). Із сьогоднішнього погляду видається цікавим, що утопісти применшують роль і значення політики (тобто розглядають політику як спосіб залагодження конфліктів і як політичні дебати) або ж усувають її зі своїх ідеальних суспільств узагалі. Звичайно, існує немало утопій, у яких описано ідеальні органи врядування – королів-філософів, зразкові парламенти, непорушні кодекси законів, та багато інших відображають те припущення, що суспільство з досконалими соціальними і політичними інституціями функціонуватиме гармонійно і без втручання зверху або й без політичного діалогу. Існує чотири підстави для такого припущення. По-перше, певне уявне суспільство перебуває в ізоляції від інших суспільств (знаходиться на острові, серед непрохідних гір тощо), так що не виникає жодної проблеми із зовнішніми зв’язками, інше ж – охоплює цілий світ – з тими само наслідками. Таким чином, виключається первинна функція уряду – дехто скаже, функція, що його й породила, – встановлення відносин із зарубіжними партнерами. По-друге, «аполітичні» утопії грунтуються на тому засновку, що існує єдине доступне Благо і тільки один шлях до Доброго Життя – той, що його й відкрив даний утопічний теоретик, відобразивши в своїй утопії. А тому системи законів чи інституцій, які виражають ці соціальні і моральні істини, є поза всякими сумнівами і не ставляться під питання, тобто є загальноприйнятими для населення всієї утопічної країни. А відтак зникає будь-яка потреба в політиці (демократичній чи будь-якій іншій) як винаході політиків. По-третє, суспільна згуртованість і гармонійне співіснування індивідів забезпечується за допомогою вдосконалення соціальних інституцій і/або шляхом морального розвитку жителів утопічних країн. Схиляння до цього останнього висновку зокрема вимагає безмежної, непорушної віри в природу людини; припущення стосовно того, що мирне співіснування і співпраця з нашими ближніми є реально можливими, робить утопічні теорії такого роду сумнівними, а особливо для політичних теоретиків-традиціоналістів, яким часто притаманний гоббсівський погляд на природу людини. Останньою підставою для утвердження незначущості політики в утопіях є те, що утопічне досконале суспільство є за визначенням суспільством незмінним; будь-яка зміна здатна лише погіршити його. А відтак і немає потреби піддавати політичну систему змінам. Цей дух stasis’у (застійності) теж робить утопічне мислення відкритим для критики: доводять (і достеменно правильно), що неможливо навіть уявити собі суспільство без змін та історії, принаймні впродовж тривалого проміжку часу. Цей критицизм, можливо, є несправедливим стосовно багатьох утопістів, котрі, беззаперечно, зовсім не мали наміру, як їх звинувачував Ляпуж, «ув’язнити час». Вони прагнули описати ідеальне для свого часу суспільство; і так само навряд чи вони сподівалися провістити його майбутню історію! Деякі утопісти явно погоджуються з тим, що ідеальне суспільство змінюватиметься вслід за історичним прогресом. Варто нагадати, що навіть якщо демократія отримає якнайширше розповсюдження як найкраща форма врядування, багато хто з утопістів все-таки віддаватиме перевагу уряду знавців або навіть відсутності будь-якого уряду взагалі. Це, як здається, підкріплює звинувачення утопізму в «аполітичності». У відповідь слід підкреслити, що утопісти не скасовують політику, але розширюють її до краю. Лише з позиції тих, хто розглядає політику у вузькій перспективі як два протилежних різновиди – демократію і насильствений авторитаризм – й усвідомлює їх безпосередньо в рамках формальних інституцій, утопістів можна вважати небезпечними або винними в гріху аполітичності. Підходи і політичних, й аполітичних утопістів до проблеми політики та врядування різко критикують такі сучасні мислителі, як Поппер, Гаєк, Оукшотт і Тельмон, котрі виступають проти «закритого» і вигаданого характеру утопічного суспільства. Вони доводять, що утопічне мислення є особливим проявом мислення тоталітарного, тож ліберальні демократи мусять його відкидати. Засади тоталітаризму й утопізму, як вважають, є подібними тому, що обидві ці течії обстоюють існування єдиної неспростовної істини, яку слід нав’язати кожному включно з інакодумцями; і в тоталітарному, і в утопічному суспільстві заборонено обговорення засобів, тож дозволяються одні лише суперечки з приводу цілей. Для Поппера Платон з його поняттям правлячої еліти, що нав’язує політичні «істини», доступні лише їй самій, є найпершим ворогом «відкритого суспільства» (іншими словами, суспільства ліберально-демократичного). Він говорить, що Маркс шитий тим само ликом, що й усі інші утопісти. Гаєк заперечує «конструктивістський раціоналізм» утопістів, чиї прожекти виписані широкими мазками, доводячи, що природа людини формується лише в процесі стихійного розвитку. Оукшотт обстоює подібну позицію: він вірить у те, що суспільства розвиваються шляхом нагромадження традицій, а не шляхом раціональної перебудови чи революційного перевороту. У виступі Поппера на захист мирного розвитку – протилежності «соціального конструювання» – відображено подібні переконання стосовно достоїнств спонтанної і стихійної природи суспільства та людського щастя. Утопічний спосіб мислення можна захищати від такої критики за допомогою різних доводів: наприклад, показуючи, що раціоналістичне стремління до єдиної істини і відданість їй є чеснотою, якої так бракує емпіричному миролюбному «відкритому», заснованому на доктрині laissez-faire, підходу Поппера та інших критиків. Варто також указати на те, що мислителі-антитоталітаристи та антиутопісти вводять самих себе в оману, представляючи ліберально-демократичне суспільство як парадигматично відкрите. Ще більш показовим (на противагу гнівним тирадам Поппера) є той факт, що більшість мислителів-утопістів зовсім не збираються підкріплювати свої побудови за допомогою революції чи примусу: освіта, вузькомасштабний експеримент чи навіть демократичний вибір здаються їм найкращими шляхами до реалізації утопії. Імпліцитно в критицизмі Поппера та інших отримує прояв страх перед марксизмом як найбільш небезпечною для сучасного світу формою тоталітаризму. Марксизм отримує тавро утопічної теорії в найгіршому сенсі, втілення якої в життя уможливлює лише тоталітарна практика. Та чи є марксизм утопізмом? Сам Маркс різко критикував соціалістів-утопістів. Практичним підгрунтям для його критики слугувало те міркування, що утопісти відвертають робітничий клас від узгоджених виступів проти капіталізму, роздрібнюють його на секти (маються на увазі сен-симоністи) або проповідують обуржуазнення робітників, як це робив Оуен. Теоретичним доводом марксистів проти утопізму є те, що утопісти – це мислителі-раціоналісти, які належать до епохи вже перейденого Просвітництва, а до того ж вони намагаються нав’язати світові умоглядні побудови, далекі від конкретних реалій та діалектики історичного розвитку. Не маючи жодної концепції класового конфлікту, вони поринають у безглузді мрії про згуртування всіх класів – що Маркс вважав за достеменно неможливе. Як твердив він (призабувши про свій власний борг перед Сен-Симоном стосовно історичного аналізу), їм також бракує теорії історичного розвитку. А тому Маркс відміжував свою історичну теорію від утопічного соціалізму, назвавши її «науковим соціалізмом» і відмежувавшись від утопічних програм. Це завело його послідовників до створення сумнозвісної моделі побудови комуністичного суспільства. Противники ж Маркса вважали його утопістом, хоча більшість марксистів заперечують це. Однак німецький філософ Блох доводив, що марксизм складається з холодної (наукової, методологічної) і теплої (утопічної, гуманістичної) течій, остання з яких отримує прояв у ранніх творах Маркса про відчуження праці та розвиток людства. За найбільш очевидними критеріями Маркс не є утопістом, але такі марксистські мислителі, як Блох і Маркузе, розробляли марксистську теорію в напрямку до утопізму. Обгрунтовану концепцію утопізму висунув Мангейм в книзі «Ідеологія та утопія» (1929). Він визначив утопічні ідеї як ідеї, «незбіжні з реальністю», тож якщо перенести їх у практику, вони намагатимуться зруйнувати порядки, що існують у суспільстві. Ідеологія теж складається з ідей, незбіжних з реальністю, але ці ідеї спрямовані на підтримку існуючої системи. Із цього визначення випливає, що якщо утопічні ідеї буде реалізовано, то вони помаленьку стануть ідеологічними. Таке траплялося з ліберальними і марксистськими ідеями в багатьох випадках. Мангейм оплакував утрату «утопічного менталітету», що, на його погляд, було зумовлено поглиненням робітничого класу ліберальною демократією. Він жалкував з приводу втрати в ті часи того надихаючого виміру гуманістичної думки і діяльності, що його уособлювали утопісти. Утопічна думка, на погляд Мангейма, часто зроджувалася на основі суспільних рухів. Багато дослідників утопізму також вважають за неможливе відривати утопічні теорії від тих численних соціальних експериментів, поставлених у минулому, які сягнули розквіту в США впродовж дев’ятнадцятого століття. Та все ж кожна утопічна теорія є витвором окремого мислителя, як і будь-яка інша теорія. Певний стан суспільної думки може змусити індивідів обдумувати ту чи іншу утопію, але зазвичай утопічні теорії постають незалежно від рухів, а згодом приймаються якоюсь групою за основу для соціального експерименту чи політичної діяльності. Деякі представники експериментальних спільнот описували свій досвід, як це зробив Ноєс, засновник комуни Онейда (1848—1881), але тут ідеться вже не про утопію, а про хроніку реального життя. Відтак створення утопій є насамперед інтелектуальною і теоретичною діяльністю. Тому слід порушити питання про те, яким чином утопічні теорії узгоджуються з основним корпусом політичної думки. Вони сильно вирізняються своєю формою: традиційні теоретики писали не про уявне суспільство, але описували абстрактні складові існуючого суспільства, маючи на меті їх удосконалення, утвердження чи критику. Однак за своїм змістом багато ідей утопістів подібні до ідей таких теоретиків. Тож очевидно, що соціалізм був і утопією, й ортодоксальною теорією. Але утопічне мислення цілковито відрізняється від інших теорій саме своєю структурою з огляду на три аспекти. По-перше, утопічна спроба змалювати суспільство в усій його повноті ставить у центр уваги все багатство дрібничок суспільного життя, що їх зазвичай оминають інші теоретики. А було б доцільно показувати суспільні взаємозв’язки і виявляти причинні зв’язки між політичним, соціальним та індивідуальним життям, як це роблять утопісти. По-друге, очевидне прагнення утопістів до найкращого з можливих світів, шкалою вимірювання якого є щастя людини, робить їхні теорії більш амбіційними і широкомасштабними, ніж теорії загальноприйняті. По-третє, саме уявлення ідеальної спільноти, що неуникно грунтується на запереченні неідеальних рис існуючих суспільств, дозволяє теоретикам-утопістам дистанціюватися від реальності, а це перетворює утопію на набагато гострішу критичну зброю, ніж багато які з ортодоксальних політичних теорій. З огляду на ці причини утопізм слід сприймати серйозно як одну з течій політичної думки. Отже, ми обумовили цінність утопічного мислення, але тоді ж чому в цьому столітті утопістів стало набагато менше, ніж у минулому? Декілька пояснень напрошуються само собою. Як здається, Мангейм мав рацію, гадаючи, що здобуття робітниками виборчого права вгамує пристрасть до утопій. Проте утопії минулого писали – і читали – якраз інтелектуали, а не представники безправних і непривілейованих прошарків. Більш правдоподібним видається таке пояснення: зі зростанням спеціалізації суспільних наук у навчальних закладах стало не прийнято представляти політичну і соціальну філософію в белетризованій чи умовній формі. Вважають, що політичні доводи слід подавати як доконечно обгрунтовані тези, беззаперечно прийнятні на раціональному рівні для науковців і студентів, при цьому залишаючись у межах конкретної дисципліни. А це відвертає від детального змалювання повсякденного життя і ширших роздумів щодо значення життя, смерті та щастя, які зустрічаються в багатьох утопіях. «Розбіжними» формами політичного теоретизування просто нехтують, викидаючи їх за рамки політичної і наукової полеміки. Так само відмежовуються і від утопічного способу мислення, оскільки він висуває такі твердження, які стоять над усім розмаїттям поточного досвіду і не піддаються емпіричній перевірці. Більш загальною причиною браку утопій може бути те, що розмаїті жахи двадцятого століття спричинилися до усталення песимістичного ставлення, яке не дозволяє плекати «перфекціонізм» та ідеалізм стосовно людських істот. Найвагомішим вкладом в утопічний спосіб мислення в цьому столітті стали такі романи, як «Ми» Зам’ятіна (1920), «О, цей чудовий новий світ» Гакслі (1932) та «1984» Орвелла (1949). Іноді їх називають дистопіями, тобто образами найгірших з можливих світів, та краще все ж називати їх «антиутопіями» – творами, спрямованими проти утопії як жанру, які приймають, але перевертають всі його засади. Як художні твори вони сягають тієї само мети, що й Поппер та інші вчені в своїх наукових роботах. Однак є ознаки того, що утопізм живе і діє. До утопічного мислення виявили неабиякий інтерес радикальні політики 1960-х років. На науковому рівні з’явилося багато нових досліджень, присвячених утопізму. В Америці процвітає численне товариство з вивчення утопічних ідей і, понад те, з цієї теми тут проводяться міжнародні конференції. Є навіть екологічні утопії, такі як «Екотопія» Калленбаха. До того ж кілька художніх утопій зродилися на основі феміністичного руху – найвідомішими з-поміж них є книги «Позбавлені власності» (1974) Легуїна та «Жінки в кінці часів» (1976) П’єрсі. Показово, що письменники-феміністи використовують утопічні схеми для вираження тих ідей фемінізму (наприклад ідеалів примирення і турботливості), яким не знаходиться місця в ортодоксальній – «чоловічій» – політичній теорії. Феміністи також вірять у те, що «індивід є особою політичною», а відтак існує потреба в більш широкому підході, окресленому в утопізмі, для повноцінного вираження їхньої концепції суспільства. Такі мислителі вдаються до утопічного способу мислення з причин, подібних до тих, які й змусили Мора вигадати його: оскільки певні радикальні гіпотези і прагнення, якщо їх сформулювати в умоглядній формі, доводиться рішуче відкидати (бо вони сильно зачіпають потужні групи інтересів), оскільки художня література привертає увагу набагато ширших кіл, ніж політична полеміка (хоч і література, і полеміка мають на меті перетворення), і, насамкінець, оскільки певні істини отримують свій найяскравіший вираз у символічній формі або у вигляді ілюстрації. Це і є ті переваги, які має утопічна думка перед умоглядною політичною теорію, що дає підстави сподіватися на те, що утопії продовжуватимуть створювати і надалі.