расизм

Як політична теорія та підмурівок теорії історії расизм став рушійною силою історії Європи в другій половині дев’ятнадцятого століття. Як політична сила він проявився в антисемітизмі і став світоглядною підвалиною нацизму. Світоглядні витоки расової доктрини людського суспільства постали в XVІІІ столітті. Саме в той час виникла антропологія – нова наукова дисципліна, яка за допомогою емпіричних методів намагалася визначити місце людини в природі. За людьми спостерігали, їх оцінювали, порівнювали. Водночас пошук єдності та гармонії в людських справах поклав початок вірі в єдність тіла і духу. Вважалося, що цю єдність також можна оцінювати і спостерігати. Хоча видатні натуралісти та антропологи вісімнадцятого століття, такі як Ламарк (1744–1829), автор «Філософії зоології» («Phіlosophіe zoologіgue», 1809), чиї дослідження видових мутацій провістили теорії Дарвіна і Бюффона (1707–1788), автора славетної «Природничої історії людини» («Hіstoіre naturelle le l’homme», 1778), запропонували матеріалістичне з огляду на вплив середовища пояснення расових відмінностей, критерії їх класифікацій мали вже вельми суб’єктивний характер. Масового поширення набуло застосування стереотипів, і вважалося, що різноманітність фізичних рис свідчить про існування розумових, психічних і культурних відмінностей. Від початку ХІХ століття з’явилося багато наукових текстів, таких як праці з природознавства чи антропології, які були вже відверто расистськими. Саме тоді в нових гуманітарних науках, що намагалися якомога точніше наслідувати високо поціновувані природничі науки, з’явилася тенденція пояснювати розумові або моральні властивості тією ж само незмінною спадковістю, якою зумовлювались і фізичні особливості. Оскільки чорношкірі є спадково чорними, то вони спадково ж повинні бути «ледачими і неохайними». Спроби наблизитися до душі через тіло, в чому й полягає сенс расизму, продовжували робити протягом усього ХІХ століття. У тогочасній Європі набули широкого визнання дві ідеї: першою з них була думка про те, що раси відрізняються своїми внутрішніми психологічними особливостями, а другою – що лише люди однієї «крові» можуть бути носіями однакової культурної та ідеологічної спадщини. Зародження націоналізму, який включився в пошук об’єктивних критеріїв для визначення національних спільнот і надавав ваги історії націй та їх мовам, так само як і тривала боротьба в Європі проти французької революції та раціоналістичної спадщини епохи Просвітництва, сприяло створенню умов, за яких расизм міг розвиватися, аж поки не став засадою теорії історії і політичною силою. У цьому зв’язку варто звернути увагу на праці Гердера. У багатьох аспектах він був раціоналістом і гуманістом, який відмовився від принципів расової класифікації, та все-таки саме він справив вирішальний вплив на європейський націоналізм, а опосередковано і на расистське мислення, ввівши суб’єктивне поняття духу народу (Volksgeіst). За Гердером, природа народу виражається в його незмінному дусі, очищеному історією. Він припускав, що єдність життя та культури народу забезпечують живлющі творчі соки, які і є його провідною силою. Дух народу відкрився Гердеру в міфологіях, піснях, сагах. Вони ведуть до народних першоджерел і, якщо їх зберігати, омолоджуватимуть його дух. Ця органічна концепція нації справила величезний вплив на розвій європейського партикуляризму і стала живильним середовищем для розвитку родового націоналізму, націоналізму землі і предків – націоналізму «крові і землі» (Blut und Boden). Систематизувати расистську думку в дев’ятнадцятому столітті вдалося Артюру де Гобіно, який написав «Нариси про нерівність людських рас» («Essaі sur l’іneґgalіteґ des races humaіnes», 1853–1855) – синтетичну міждисциплінарну працю, що засновувалася на матеріалах історії, антропології і мовознавства. Гобіно стверджував, що расовий принцип висвітлює минуле, теперішнє та майбутнє і визначає долю цивілізацій. Занепад цивілізації зумовлюється сумішкою рас. Жодна раса не може безкінечно зберігати свою чистоту; але чим більше домішок інших рас вона має, тим швидше вироджується. Гобіно виділив три основні раси – жовту, чорну і білу. Жовта раса – це матеріалісти, яким бракує уяви, їх мова непридатна для висловлення метафізичних міркувань. Чорній расі не вистачає інтелекту. Серед білої раси лише арійці, які спочатку складали еліту Індії, а потім створили тевтонську спадщину, мають такі аристократичні чесноти, як любов до свободи і честі та культ духовності. Гобіно не був антисемітом, він засуджував рабство, однак його пояснення загальної історії на основі расової теорії та утвердження переваг арійського елемента дозволили пангерманському руху використати його ідеї для створення концептуальних рамок свого націоналізму й антисемітизму. Англія також мала свого Гобіно в особі Роберта Нокса (1798–1862), який у своїй праці «Людські раси» (1850) відстоював вищість двох арійських рас – саксів і слов’ян (у цьому й полягає його унікальність) та неповноцінність євреїв. Палкий прихильник Нокса Джеймс Гант (1833–1869), засновник і голова Лондонського антропологічного товариства, сприяв поширенню расизму, намагаючись позбавити науку таких незугарних упереджень, як теорія прав людини та віра в рівність усіх людей. Обидва вони були переконані в тім, що расові ознаки, які охоплюють і моральність, і фізіологію людини, є вродженими і незмінними. Історичне пояснення, яке завдало удару етнічній доктрині розвитку цивілізацій, значно вплинуло на деяких провідних представників інтелектуальної еліти другої половини дев’ятнадцятого століття. В інтелектуальному житті тогочасної Франції беззаперечно панував Іпполіт Тен (1828–1893). У своїй монументальній «Історії англійської літератури» («Hіstoіre de la lіtteґrature anglaіse», 1863) він стверджував, що цивілізація – це завжди продукт трьох головних чинників: раси, середовища і часу. Він гадав, що людей пов’язує насамперед «спільність крові та духу». Тена зазвичай вважали позитивістом і лібералом, як і іншого велета тогочасного інтелектуального життя Франції – Ернеста Ренана, що на нього сильний вплив справив Гобіно. Однак послідовною політичною теорією расизм став лише тоді, коли расистська думка сприйняла засади соціального дарвінізму. Теоретики расизму відразу ж підхопили поняття природного відбору, боротьби за існування та «виживання найсильніших»; нормою для них став біологічний детермінізм, застосовуваний до наук про людину, що дозволяло виправдовувати існування нерівності або тих засобів, що їх треба було використовувати для відновлення природного порядку, зруйнованого лібералізмом, демократією, французькою революцією і марксизмом. Наприкінці дев’ятнадцятого століття синтез соціального дарвінізму і расизму отримав у Європі велике поширення. Найчіткіше сформулювали це в своїх працях антропосоціологи француз Жорж Ваше де Ляпуж та німець Отто Аммон. Вони не лише відстоювали абсолютну фізичну, моральну і соціальну вищість арійців (що обгрунтовувалося розмірами черепа, так само як і іншими соціальними, антропологічними та економічними критеріями), а й висунули нову концепцію природи людини і нову ідею щодо споріднення людей. Аммон і Ваше де Ляпуж вважали, що соціальне розмежування людей є суворо детермінованим і що ніщо не може змінити призначення раси. Саме арійці завжди пґґостають носіями історії, засновуючи цивілізацію, створюючи науку та мистецтво, відкриваючи нові країни і повсюдно породжуючи економічну діяльність. Для представників цієї школи існує абсолютна взаємозалежність не лише між організмом і духовною активністю, але навіть між розмірами людського тіла і рівнем духовної пасіонарності, чи між розмірами черепа і можливостями піднятися вище по суспільній драбині. Безпосередніми наслідками сполучення суспільного дарвінізму і расизму стали десакралізація людського буття та ототожнення суспільного буття з фізичним. Расисти такого гатунку сприймали суспільство як організм, який керується тими ж законами, що й живі організми, людей – як суб’єктів тих само законів, яким підкорялися й інші види тварин, а людське життя – як усього лише безперервну боротьбу за існування. Світ, у який вони вірили, належав найсильнішим, що були відповідно найкращими, звідки й постала нова мораль (яку Ваше де Ляпуж називав «селекціоністською»), яка прийшла на зміну традиційній християнській. Ідея етнічної нерівності різних народів стає панівною на зламі століть. Творів расистського, а доволі часто й антисемітського характеру, що грунтувалися на синтезі расизму і соціального дарвінізму, було безліч. Деякі з них стали бестселерами, як «Загадки світу» («Dіe weltrдtsel», 1899) батька дарвіністського «монізму» Ернста Геккеля і «Рембрандт як вихователь» («Rembrandt als Erzіeher», 1890) Юліуса Лангбена в Німеччині та «Єврейська Франція» («La France juіve», 1886) Дрюмона у Франції. Праці Гюстава Ле Бона із соціальної психології, у яких расовому чиннику надавалось особливої ваги, було перекладено шістнадцятьма мовами. Для Дрюмона, як і для Лагарда, автора книги «Німецькі письмена» («Deutche Schrіften», 1876), чи для Вагнера, який написав «Єврейство в музиці» («Judentum іn der Musіk», 1850), єврей – це споконвічний ворог, котрий використовує всі засоби у війні проти арійця. Ця думка була провідною і для одного з найвідоміших теоретиків расизму – понімеченого англійця Г’юстона Стюарта Чемберлена, автора книги «Основи XIX століття» («Dіe Grundlagen des XІX Jahrhunderts», 1899), який надихнув австрійця Отто Вейнінгера на написання праці «Стать і характер» («Geschlecht und Сharakter», 1903), що справила безпосередній вплив на Гітлера. Чемберлен вірив, що євреї є втіленням необмеженого зла, тоді як німці є вибраним народом. Доля цивілізації залежить від боротьби між арійцями і семітами. Перемога євреїв означатиме її знищення, тоді як перемога арійців стане відправною точкою для духовної революції і знаменуватиме собою кінець сучасного виродження і народження нової ери. Поширення расистських ідей позірно наукового характеру, включаючи й думку про те, що євреї – та гілка людства, що її можна вважати за взірець нації нижчого гатунку, відіграло провідну роль у тривалому процесі руйнування цілої політичної культури, що грунтується на раціоналізмі, індивідуалізмі і правах людини. Ці уявлення перемогли не лише в Німеччині, а й в інших країнах, таких як Італія, де в 1938 році було прийнято расистське законодавство, та Франція, де в 1940 році після встановлення режиму Віші було проголошено расистське законодавство, подібне до нюрнберзьких законів.