Раскін Джон

(1819–1900) — англійський критик мистецтва та соціальний філософ. Раскін набув репутації критика і письменника завдяки трьом своїм працям з мистецтва та архітектури: «Сучасні художники» (1843–1860), «Сім світил архітектури» (1849) та «Камені Венеції» (1851–1853). У них він доводив, що характер суспільства розкривається в мистецтві, а свій найяскравіший вираз він отримує в архітектурі. Будівництво вимагає соціальної організації та узгодження зусиль: воно здійснюється на основі людської праці. Він дійшов висновку про те, що зіпсуте суспільство та негуманна праця не можуть витворити ані мистецького твору, ані взагалі чогось цінного. Отож, переконаний у тім, що цивілізація, мистецтво і суспільство будуть знищені вікторіанським капіталізмом, що відмовився від традиційних цінностей, він у сорокарічному віці відійшов від галузі, у якій набув репутації соціального критика. Ця думка оволоділа ним у 1859 році, коли була видана його книга «Два шляхи», і не полишала його до кінця життя. Його найвпливовіше соціальне дослідження «До самого останку» вийшло в світ у 1862 році. Твір «Fors clavіgera, або Листи до робітників та трудівників Великобританії» (1871–1884) став його останньою великою працею, якщо не брати до уваги його незакінчену автобіографію «Давнина» («Praeterіtа», (1885–1889). У своєму соціальному дослідженні вікторіанської Англії він нещадно критикував її цінності і «кляту брехню» економістів щодо провідного значення матеріальної винагороди, накопичення та егоїстичної конкуренції. Його соціальна критика була пов’язана з його ранніми роботами з мистецтва та архітектури, де він намагався виявити єдність християнського вчення, моралі, справедливості, правди, природи і суспільних зв’язків. Відчайдушні нападки Раскіна на капіталізм витікали з морального обурення його відмовою від любові і відповідальності, які мають лежати в основі всіх здорових суспільних відносин. Його критика економістів зумовлювалася його намаганнями виправити неправильно вживані ними терміни «цінність» і «багатство», і доводив він це в такий спосіб, який заслуговує на порівняння з Марксом: використання цінностей має більше значення, ніж обмін ними, а справжнє багатство означає накопичення речей, які підтримують життя. Механізація і шалена гонитва за продуктивністю мають, як він вважав, жахливі наслідки: йдеться не про поділ праці, а про найжорстокіше обмеження робітника шляхом відмежування інтелекту від праці. Він не покладав жодних надій на соціалістичний егалітаризм, оскільки соціалістичне суспільство поділятиме капіталістичні цінності і поширюватиме цю заразу. Єдино можливий шлях розв’язання проблеми полягає у зміні, що не сягне сили революційного вибуху, цінностей, усталених настановами й освітою; без такої зміни політична діяльність буде непотрібною і демократія загине. З позицій морального патерналізму він наполягав, що лідери повинні виявляти відповідальність і турботу та йти на більші жертви, ніж відмова від багатства, яке завжди є продуктом праці інших людей. Вплив Раскіна був значним, хоча з часом і знизився. Ним захоплювалися Вільям Моррис та Ганді, які розвивали і пропагували відмінну від марксизму радикальну традицію й допомогли сформувати поняття держави загального добробуту.