Рассел Бертран

(1872–1970) — англійський філософ. Його хрещеним батьком був Джон Стюарт Мілль, і переважну більшість зі своїх 98 років Рассел переймався захистом справ, дорогих серцю свого хрещеного: емансипацією жінок, реформуванням освіти, обмеженням влади приватних власників, повсюдним поширенням соціальної свободи. Понад те, останні п’ятнадцять років свого життя він витратив на боротьбу із загрозою ядерної війни: його кампанія проти застосування ядерної зброї та ведення наддержавами політики взаємного ядерного шантажування зумовлювалася, з одного боку, його зростаючою стурбованістю загальноприйнятим політичним курсом, а з іншого – його переконаністю в тому, що Сполучені Штати становлять головну загрозу для миру в усьому світі. Тому в останні роки свого життя Рассел став у лави поборників політики ненасильственої громадянської непокори в Англії і приєднався до поширеного в усьому світі руху протесту проти американської присутності у В’єтнамі. У 1950-х роках він сподівався, що вдасться словесно переконати наддержави відмовитися від ядерної зброї. Це переконання сприяло скликанню Пагуошської конференції, яка дозволила створити постійну мережу науковців, зацікавлених в обговоренні та оприлюдненні цієї проблеми. Рассел народився в родині, яка належала до кола ліберальної аристократії: його дід, лорд Джон Рассел, провів через Палату громад перший білль про реформування, та й сам він з 1890-го по 1914 рік був «передовим лібералом», тобто схвалював зусилля уряду Асквіта, спрямовані на становлення держави загального добробуту, однак він пішов далі за уряд, виступаючи за надання права голосу жінкам та введення величезного податку на земельну власність. Він став непохитним противником Першої світової війни і значною мірою розчарувався в повсякденній політиці. Рассел проголосив себе нерішучим соціалістом: він вважав прийнятним гільдійський соціалізм, хоча й гадав, що він навряд чи набере обертів, – проте його захопила ідея виховання дітей у дусі несприйняття війни. Отож у своїй книзі «Принципи перебудови суспільства» (1916) він виступив за виховання «творчого імпульсу», який, на його думку, формує щиру і щасливу особистість, котра опиратиметься потягу до війни. У 1920-х роках він разом зі своєю другою дружиною Дорою відкрив школу в Бекон Гілл і, очоливши її, втілював у життя ідеї, висловлені ним у працях «Про освіту» (1926) та «Освіта і суспільний лад» (1932). Рассел завжди ставився вороже до марксизму, хоча й відчував виняткову привабливість особистих поглядів Маркса. Однак починаючи зі своєї першої книги «Німецька соціал-демократія» (1896) Рассел доводив, що марксизм – це скоріше релігія, ніж наука, і що повалення капіталізму за допомогою соціального катаклізму – непридатно руйнівний шлях до соціалізму. Це його переконання зміцнила російська революція 1917 року, яку він вітав, оскільки вона вивела Росію зі стану війни, але й засуджував у «Теорії та практиці більшовизму» як деспотію, дуже подібну до тої, на зміну якій вона прийшла. Рассел ніколи не відступався від своєї точки зору за винятком останніх кількох років свого життя, коли вороже ставлення Радянського Союзу до жорстоких акцій американців у В’єтнамі переконало його в тому, що СРСР зрештою стоїть на боці прихильників свободи. Починаючи з 1914 року головною турботою Рассела стала необхідність уникнути ще одної світової війни: він ненавидів війну як ірраціональне виверження пихи, нудоти та жадоби. Рассел покладав надії на появу якогось світового уряду, що встановив би рамки, у межах яких наново сформовані національні уряди перевиховували б своїх громадян. У моменти депресії він уявляв собі Сполучені Штати, що завдяки своїй могутності панують у всьому світі, втілюючи у життя нову версію pax Romana, якою стане pax Amerіcana, на користь американського капіталізму. У більш оптимістичні моменти він з нетерпінням очікував розквіту Об’єднаних Націй. Рассел був суворим раціоналістом стосовно того, що світовий уряд потребує засобів примусу, аби з ним рахувалися. Саме цей реалізм спонукав його в 1945 році та трохи згодом робити натяки на те, що Сполученим Штатам слід було б використати свою тодішню монополію на ядерну зброю, аби примусити Радянський Союз роззброїтися. Рассел припускав, що Радянський Союз чинитиме опір і розпочнеться війна, однак це йому здавалося меншим лихом, ніж остаточне знищення людства внаслідок ядерної війни. Такий само спосіб мислення змусив його виправдовувати абсолютний пацифізм перед лицем гітлерівської Німеччини. Зло, якого завжди слід уникати, – це знищення європейської цивілізації: у 1936 році пацифізм здавався способом уникнути цього (Рассел змінив свою точку зору в 1941 році, коли стало очевидно, що нацизм зовсім не схожий на те, що він собі уявляв), тоді як у 1945 році та кількома роками пізніше таким способом здавалася політика ядерного залякування. Способи змінювалися, а мета залишалася тією ж само. Його багато критикували за те, що він часто змінював свою думку, а він щиро бентежився цим невдоволенням: адже розважлива людина змінює свою думку, якщо змінюються обставини. Коли ж володіти ядерною зброєю стали обидві наддержави, ситуація знову змінилася. Це унеможливлювало шантаж і попереджувальні удари, тож треба було дотримуватися виваженого курсу на віднайдення шляхів зменшення ризику випадкового розв’язання війни. З плином часу Рассел усе сильніше переконувався в тому, що уряди ставляться вороже до миру і в більшості випадків ними керують кримінальні злочинці, але його настанови щодо запобігання розв’язанню війни носили переважно загальний характер – він був одним із тих, хто вимагав заборони ядерних випробувань в атмосфері, підтримував укладання багатосторонніх відкритих угод і вважав, що за умови перебування ядерної зброї лише в руках наддержав вони зможуть домовитися про зменшення її кількості і мир буде збережено. Але ця теоретична поміркованість не заважала йому викривати політичну мораль великих держав: в одній із своїх найвідоміших заяв він стверджує, що сучасні державні діячі більш аморальні, ніж Гітлер. Останні роки його життя підтвердили, що стислий виклад Кейнсом поглядів Рассела є більш ніж доречним: «Він гадав, що світ жахливий, бо всі в ньому є шаленцями: на щастя, засіб проти цього простий – усі вони мають поводити себе краще».

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me