раціональність

Раціональність та ірраціональність приписуються передовсім людським істотам, людським переконанням і діяльності. Вивчення раціональності та ірраціональності історичних процесів, інституцій, методів колективного прийняття рішень і т. п. потребує розгляду кожного випадку окремо і в найкращому разі завжди вважається проблематичним. Раціональність приписується homo sapіens, оскільки людина здатна думати і діяти відповідно до висновків, зроблених у процесі розмірковування. Сказати, що індивіду притаманна раціональність, означає сказати, що він сягнув рівня того мінімального стандарту, за яким встановлюється наявність компетенції. Відсутність раціональності, як вважається, є підставою для обмеження законних прав, а зазвичай і запровадження нагляду і навіть примусу. Таким є вихідне поняття про раціональність. Це слово може вживатися і як кількісне поняття. У такому розумінні люди, що проходять тестування, можуть мати більший або менший рівень властивої їм раціональності. Отже, того, хто перш ніж діяти, завжди вдається до ретельних розрахунків, можна назвати занадто раціональним. Коли раціональність пристосовують для гонитви за вигодою, вона стає ощадливістю – пересічною чеснотою, якої просто можна мати забагато. «Душу людини, що заглядає надто далеко вперед, турбуючись про майбутнє, день-у-день підточує страх смерті, зубожіння або іншого лиха, і не знає вона ні спокою, ні перепочинку від тієї тривоги, крім сну» («Levіathan», р. 169). Для висвітлення концепції раціональності необхідне звернення до поняття розуму і до слів «розум» (reason) і «раціональне» (ratіonal), обидва з яких походять зрештою від латинського кореня ratіo. У минулому слова «раціональний» та «розумний» могли вживатись як синоніми. Гоббс говорив, що «дітей... називають розумними створіннями з огляду на їх очевидну здатність користуватися розумом у майбутньому» (р. 116). Та нині значення цих двох слів розійшлися, отже, розумність-розсудливість тепер вважається переважно суспільною ознакою на противагу раціональності. В «Англійському Оксфордському словнику» подано випадки сучасного вживання слова «reasonable», коли його значення є еквівалентним значенню слова «ratіonal»: «який має тверезі судження»; «розсудливий, сповнений здорового глузду», а також «який не вимагає забагато». Як можна припустити, зв’язок розсудливості в другому значенні з раціональністю загалом полягає в тому, що в зіткненні з термінами суспільної взаємодії готовність дослухатися до доводів інших людей є рівнозначною відкритості їхнім прагненням та інтересам. Толерантність можна розглядати і як прояв (якщо не критерій) існування такої відкритості. Тенденції сучасного вживання слова «ratіonalіty», коли воно ототожнюється скоріше з розсудливістю, ніж зі схильністю діяти на підставі якихось доводів, ведуть до подальшого поглиблення розходження значень цих слів. Раціональність у переконаннях та діяльності яскраво проявляється в конкретних випадках розумової обдарованості. Переконання існують у раціональний спосіб, якщо людина, що їх дотримується, наводить доводи на їх користь і готова відстоювати їх у світлі контраргументів. Раціональність у переконаннях має те ж само відношення до істини, що й справедливий суд – до правильного вироку. Справедливий суд вірогідніше ухвалить справедливий вирок, ніж той суд, що відбувається з порушенням процедури, але іноді і перший може закінчитися прийняттям несправедливого вироку, тоді як справедливий вирок може принагідно винести і другий. Раціональність стосується і способу дотримання певних переконань; у самих переконаннях вона існує лише в імпліцитній формі. Відсутність переконань (тобто можливого змісту твердження) є раціональною чи ірраціональною сама по собі. Тобто можна сказати, що кожному притаманна раціональна чи ірраціональна віра в щось, яка дає різні особисті переконання, встановлює панівні канони очевидності і т. п. Таким чином, «те, що дає нам право назвати віру в чаклунство [у Європі шістнадцятого та сімнадцятого століття] нераціональною – це не її хибність, а її несумісність з іншими переконаннями та з критеріями тих, хто їх дотримується» (McІntіre, р. 248). Раціональність у діяльності – це вияв уміння формулювати і діяти на підставі доводів на користь діяльності. Відтак формулювання доводів на користь діяльності вимагає розгортання низки переконань щодо ситуації, в якій хтось опиняється, та тих наслідків, що їх очікують від альтернативних напрямків діяльності. З цього випливає, що раціональна діяльність живиться раціональними переконаннями. Жодна діяльність не може бути більш раціональною, ніж ті переконання, на яких вона грунтується. Якщо хтось переконаний у тому, що його зроблено зі скла, то відповідно до цього переконання він уникатиме різких зіткнень з твердими поверхнями. Але дотримання цього припису навряд чи зробить його діяльність цілковито раціональною. Раціональність не гарантує успіху і не гарантується ним. Так само як раціональне переконання може бути хибним, так і раціональна діяльність може виявитися поганою, і як ірраціональне вірування може бути вірним, так і ірраціональний учинок може виявитися добрим. Найпростіша і найочевидніша підстава діяти – це бажання отримати те, чого ти прагнеш. Згідно з цією думкою раціональна діяльність – це діяльність, раціонально направлена на досягнення якоїсь мети того, хто до неї прагне. З цього випливає, що цей діяч має раціональні погляди (у вищезазначеному імпліцитному розумінні) на ситуацію і природу наявних альтернатив, що він вибирає оптимальний спосіб досягнення бажаного результату і фактично виконує дію, обумовлену процесом розмірковування, а не ту, що суперечить йому. Парадигма так званих раціональних засобів досягнення мети вимагає ретельного опрацювання для узгодження двох явищ: наявності численних цілей і раціональної непевності щодо зв’язку між учинками та їх наслідками. Нескладні розрахунки годяться для простих випадків. Приміром, якщо за однакових обставин можна досягти певного результату в один альтернативний спосіб, тоді як в інший можна досягти такого ж плюс іще якогось результату, то перевагу слід віддати останньому способу; а якщо вірогідність досягнення мети в один альтернативний спосіб є більшою, ніж в інший, то перевагу слід віддати першому. (Це другий і третій «принципи раціонального вибору» Роулза, р. 412—413; згідно з першим принципом вимагається ставити перед собою єдину мету, щоб вибрати найефективніші засоби її досягнення, р. 411–412.) Більш складні випадки призводять до виникнення нерозв’язних (можливо, й нерозв’язанних) суперечностей. І Роулз, і Брандт, наприклад, вважали, що принцип установлення цілей раціональним шляхом дозволяє людині створити таку їх узгоджену систему, яка б максимально задовольняла її. Та про це набагато легше говорити, ніж робити, як указували їх критики (Див. Copp and Zіmmerman). Менш вибаглива і більш очевидна вимога – це узгодженість наших бажань. Непоганий прагматичний аргумент на користь цього такий: якщо хтось віддає перевагу а перед в, в перед с, і с перед а, то він напевне зайде в глухий кут і витрачатиме час та гроші, аби повернутися до відправної точки (Див. «Епілог» у Barry and Gardin). Упродовж минулих тридцяти років невирішена проблема прийняття рішень привертала пильну увагу філософів і теоретиків, які займаються цією проблемою, але тут і досі залишаються розходження найфундаментальнішого рівня з приводу критеріїв раціонального вибору. Аллен Гіббард запропонував розрубати цей гордіїв вузол, зазначивши, що назвати щось раціональним означає визнати його таким, що «створює смисли»: з цієї позиції, коли баєзіанці та їхні опоненти, маючи протилежні погляди на те, що створює смисли, вимагають робити щось перед лицем невизначеності, то сама концепція раціональності стає предметом суперечки. Хоча ми можемо стверджувати, якщо нам це подобається, що раціональна діяльність – це та діяльність, яка дасть нам найкращі результати, а кожне правило щодо прийняття рішень само по собі є концепцією стосовно складників найрезультативнішої діяльності. Незалежного ж критерію раціональності на кшталт позначки на якійсь шкалі не існує. Гіббард прямо визнає, що доводи стосовно раціональної діяльності не втрачають своєї актуальності, та все-таки важко не помітити, на його погляд, що ці доводи мають бути на користь чогось – окрім того, що ж слід робити! Однак раціональність обіцяла вказати нам, що робити, а не говорити, що нам спочатку слід самим вирішувати, що робити, а вже потім увінчувати свій вибір посвяченням у лицарі раціональності. Якщо й так, то й тоді у більшості випадків повсякденне застосування концепції раціональності ще продовжуватиме мати місце, бо воно спирається на беззаперечні критерії. Усе, що нам залишається, – це сподіватися на те, що звернення до концепції раціональності допоможе розв’язати нормативні проблеми, які нам не вдалося вирішити за допомогою прямої аргументації. Інші дискусійні питання такі: як насправді почувають себе люди з ірраціональним мисленням і який прихований смисл для публічної політики криється за браком у людей поточної інформації (Див. Slovіk et al.), до якої міри можна застосовувати раціональність у тлумаченні певної культури (Див. Hollіs and Lukes); чи дозволяє припущення стосовно того, що ті, хто діє, раціонально прагнуть до власної вигоди, створити найкращу пошукову програму в соціальних науках (Див. Popkіn); наскільки корисною буде концепція раціональності, якщо її поширити від окремих людських істот на суспільство і застосувати, наприклад, до панорами їх обопільного краху в складній ситуації ув’язнення чи до окреслення можливості існування непорушних суспільних пріоритетів, що мають бути сумою мінливих індивідуальних пріоритетів (Див. Barry and Hardіn).