революції теорії

Революції є драматичними подіями в розмаїтті політичного життя. Революція – це не окремий епізод, а складний процес. Під час революції центральні органи управління втрачають спроможність запроваджувати свої закони на значній частині території або серед значної кількості населення. Різноманітні групи включно з колишнім урядом ведуть боротьбу за встановлення власної центральної влади. Ця боротьба може набувати форм повсюдної громадянської війни, миттєвих державних переворотів або тривалої партизанської війни. Противники намагаються заснувати нові політичні (а часто й економічні) інституції, щоб замінити ними старі. Ці три аспекти революції – розвал держави, боротьба між претендентами на центральну владу і заснування нових інституцій – відбуваються не поетапно, не в чітко окреслених рамках і не в послідовному порядку. Кожен із цих аспектів справляє вплив на всі інші. Розвал держави, до якого призводять банкрутство та військовий крах, може вести до боротьби за владу між різноманітними претендентами; за цією моделлю відбувалися революції в Англії, Франції і Росії. З іншого боку, боротьба за владу і створення альтернативних інституцій може спричинитися до розвалу держави. Противники, що домагаються центральної влади, можуть почати із згуртування своїх прибічників і заснування нових вузькомасштабних інституцій як основи для боротьби проти центрального уряду й остаточного його повалення; революції в Китаї і Нікарагуа дотримувалися цього зразка. З розвалу держави, змагання за центральну владу і заснування нових інституцій постає революція, як із ниток тчеться гобелен або як з атомів створюється молекула: це взаємозалежне переплетення складників, що утворюють одне ціле. Ці процеси можуть розвиватися й окремо або в частковому поєднанні: розвал держави без боротьби за центральну владу трапляється в ході розкольницьких рухів, селянських повстань та міських заворушень; розвал держави і боротьба за владу без спроб утворення нових інституцій має місце в ході династичних громадянських воєн (наприклад війни Білої та Червоної троянд); змагання за владу і заснування інституцій без падіння держави відбувається в ході переворотів та в процесі розвитку елітарних реформаторських рухів. Що відрізняє революцію від інших форм політичного насильства, так це саме щільне переплетення всіх цих трьох аспектів. У рамках теорій революції намагаються пояснити, чому вони відбуваються в певний час і в певних місцях, та виявити різноманітні форми боротьби і різні наслідки, що виникають у їх перебігу. Заплутаність революційних процесів зумовлює ускладненість пояснень. Розглядаючи революції, що мали місце в історії, теоретики дуже часто сперечаються з приводу дат їх початку і завершення і навіть із приводу того, які історичні події слід вважати «по-справжньому» революційними. Вони також дискутують з приводу вирішальних чинників, а отже, сперечаються про те, що потрібно пояснювати в першу чергу. Внаслідок цього більшість «теорій революції» в дійсності є неповноцінними, вони мають на меті здебільшого пояснення причин розвалу держави або появи нових інституцій, чи з’ясування деяких особливостей груп, що протистоять одна одній у боротьбі за владу. Платон писав, що будь-який лад зазнає змін в однаковій послідовності: починається він з аристократії, яка зрештою поступається демократії, що згодом прямує до тиранії. Аристотель заперечував йому, з усією очевидністю показуючи, що причини змін державного устрою численні і дуже різноманітні. Істина про революцію знаходиться десь поміж цими точками зору – причин революції безліч і не існує двох цілковито подібних революцій; та все-таки певні схеми подій і причинні зв’язки послідовно повторюються. Однак опісля Аристотеля обговорення причин виникнення революції припинилося аж на дві тисячі років. Починаючи з часів Риму і до вісімнадцятого століття творці теорій революції переймалися не лише тим, чому відбуваються революції, але й тим, коли це трапляється і чи є вони справедливими. «Історія Риму» Лівія, де заснування Римської республіки потрактовувалось як моральна драма, у ході якої доброчесні римляни здолали тиранію тарквінських царів, на тисячоліття наперед задала тон дискусіям про революцію. Полібій сприймав поняття «революція» як перевстановлення речей у належному порядку: отже, тиранія – це відхилення, яке мала виправити революція, щоб відновити правильне і належним чином упорядковане суспільство. За доби Середньовіччя такі політичні теоретики, як Миколай Кузанський, розмірковували над тим, чи можна виправдати народ, який повстає проти свого короля, припускаючи при цьому, що королі є довіреними особами Бога, покликаними наглядати за суспільством, і дійшли висновку про те, що повстання справедливе лише тоді, коли монархи не виправдовують довіри. У XVІІ столітті Локк стверджував, що королі несуть відповідальність не лише перед Богом, але й перед своїми підданими; тож повстання є справедливим тоді, коли король не може захистити прав своїх підданих. Коли англійці назвали події 1688 року, в ході яких Якова ІІ було скинуто з трону, «славетною революцією» або коли в наступному столітті колоністи Північної Америки проголосили війну за незалежність американською революцією, обидва табори все ще використовували це слово в розумінні Полібія – як відновлення належного політичного ладу, порушеного тираном. Берк доводив, що французькій революції виправдання немає, бо монарх цієї держави не був тираном, а лише тиранією можна виправдовувати повалення влади. Деякі політичні теоретики вважали, що революція завжди несправедлива: Гоббс стверджував, що хаос і кровопролиття, спричинені революцією, набагато гірші, ніж найжорстокіша тиранія, Боден та Філмер обстоювали ту думку, що влада короля над підданими походить від Бога, як влада батька над дітьми, а отже, є абсолютною й незмінною. Макіавеллі розумів революцію в прагматичний спосіб – як ризик, якого законно зазнають правителі, якщо вони слабкі й деспотичні; він радив монархам задля збереження своєї влади уникати цього фатального поєднання вад. У ході французької революції поняття «революція» набуло нового змісту. Замість того щоб робити вигляд, що вони усувають тимчасове відхилення і відновлюють традиційний лад, лідери революції спробували дискредитувати весь стародавній лад і створити нові політичні й соціальні інституції, які б поклали початок новій епосі. Таким чином, від 1789 року ідея «революції» почала означати не просто спротив тиранії, а й установлення цілковито нової організації суспільства, Проблема руйнації і заміщення старих форм домінувала в міркуваннях двох найвідоміших авторів революційних теорій ХІХ століття – Маркса і Токвіля. Маркс (разом зі своїм однодумцем Енгельсом) розглядав європейський розвиток починаючи з епохи Середньовіччя як просування вперед крізь різні способи виробництва: феодальний, капіталістичний, а в майбутньому і соціалістичний. Вони постулювали, що перехід від одного способу виробництва до іншого не був – і не буде – мирним, оскільки при феодалізмі і при капіталізмі один окремий клас панує над іншими. Цей панівний клас має бути усунено революцією для того, щоб перейти до наступного способу виробництва. Французька революція 1789 року стала прикладом революції, в ході якої велася боротьба за усунення від влади привілейованої феодальної аристократії і за прокладення шляху до капіталізму. Одначе Маркс та Енгельс стверджували, що неуникним є новий конфлікт, оскільки політичні свободи та економічні прибутки, що з’явилися після повалення аристократії, перейшли тільки до рук фахівців і бізнесменів – до класу буржуазії, яка домінує в новому капіталістичному суспільстві: адже французька революція була за своєю суттю революцією буржуазною. Революція робітничого класу була необхідною для того, щоб мати змогу розподіляти прибутки від застосування новітніх промислових технологій між усіма. Соціалістична революція, яку здійснюватимуть робітники, відбудеться тоді, коли капіталізм увійде в завершальну стадію свого розвитку, коли панування капіталістів над робітниками стане таким жорстоким, що їм не залишиться іншого вибору крім повстання. Коли робітники встановлять свій контроль над виробництвом, процес праці буде організовано на колективній, рівноправній основі, а держава, головною метою якої за часів капіталізму був захист інтересів буржуазії, «відімре». Основний постулат цієї концепції – революція як необхідний чинник зміни, що веде до більшої свободи, – є відображенням тієї ідеї, що революції прогресивні і вигідні. Маркс вивчав філософію, тоді як Токвіль був державним службовцем. Він теж вважав неминучим розвиток історичної тенденції до рівності, хоча з дуже протилежними наслідками. Він погоджувався з тим, що французька революція скасувала владу старої аристократії і тих законів і норм, що були пов’язані з феодальним суспільством. Але там, де Маркс і Енгельс приймали поразку феодалізму за тріумф нового класу – буржуазії, яку в майбутньому буде в свою чергу скинуто в ході соціалістичної революції, Токвіль бачив перемогу централізованої держави. За Токвілем, якби французька революція знищила клас привілейованих і всі люди стали рівними перед законом, вона ліквідувала б і всі перешкоди для державної влади. Перед революцією могутні привілейовані прошарки існували осторонь держави; після революції держава постала сама, забираючи всю владу в свої руки. Якщо Маркс надихнув традицію, яка вважала революцію прогресивною й вигідною, то Токвіль навіяв застереження, привернувши увагу до того, що революція частіше посилює владу держави, аніж послаблює її. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття центр уваги змістився з інституціональної зміни per se до психологічних тенденцій, які лежали в основі насильства та політичних зрушень. Дюркгейм стверджував, що оскільки сучасне суспільство стає більш складним, то індивіди стають ще більш самотніми; позбавлені традиційних дороговказів, вони стають більш схильними до дивацтв і шаленства. Ле Бон спеціально досліджував несамовиту поведінку революційних натовпів і приписував революційне насильство дезорієнтації і нераціональності мас. Фрейд також доводив, що революційні маси діють нераціонально, намагаючись звільнитися від глибинного почуття безсилля та невдоволення, вони приєднуються до лідера й ідуть за ним, куди б той не повів. Вебер вважав політичну історію процесом коливання між двома полюсами – прагненням держав стати більш раціонально організованими та бюрократичними і періодичним піднесенням харизматичних лідерів, які уособлюють новий суспільний світогляд, приваблюють прихильників і намагаються створити нові інституції. Упродовж усієї історії королі та імператори часто виявляли нерішучість під час війни або коли стикалися віч-на-віч з економічними змінами, і тоді перед ними поставала загроза скинення їх харизматичними лідерами, які обіцяли встановити новий лад. Однак Вебер звертав увагу на те, що сучасні органи влади поєднують наскрізну бюрократизацію з науковими технологіями в галузі комунікацій та виробництва, які швидко вдосконалюються. Відгукуючись на песимізм Токвіля, Вебер побоювався, що історія веде до піднесення неминучої неприступної бюрократичної держави, яка посадить індивідів у «залізну клітку» бюрократичного правління. Події 1917 року знову змінили напрямя дискусії, оскільки в Росії розпочалася соціалістична революція. Той факт, що Росія – порівняно відстала держава з малорозвиненим капіталізмом – зазнала соціалістичної революції, фундаментально змінив марксистський підхід до історії. Відтак учені почали переглядати великі революції – англійську, американську, а тепер і російську – в пошуках нових моделей. Бринтон, Едвардс та Пітті розробили концепцію «природної історії» революцій, за допомогою якої досить вдало встановлювали послідовність подій. Вони з’ясували, що старорежимні міністри загалом були не тупими і впертими консерваторами, а натомість мужніми реформаторами, котрі визнавали свої труднощі і намагалися виправити курс. На жаль, запроваджувані ними реформи частіше спонукали до висунення вимог щодо ще більших зрушень і не послаблювали тиск центральної влади. До того ж з’ясувалося, що основні зміни в ході революції відбуваються не тоді, коли руйнується старий лад. Замість нового Марксового «класу», який би спробував здійснити реформи, опозиція до старого ладу розділялася на «поміркованих» і «радикалів». І тільки тоді, коли «помірковані», неспроможні вирішити проблеми, успадковані від старого ладу, вступали в боротьбу з радикалами, відбувалася насильствена перебудова суспільства. «Природно-історичні» теорії революції виявилися корисними для висвітлення складних процесів руйнації держави, змагання за владу та заснування інституцій. Однак вони мало що говорять про те, чому відбуваються революції. Розповсюдження революційних вибухів по всьому світу після Другої світової війни спонукало вчених дошукуватися їх причин. Ніби відлунюючи погляди Дюркгейма, відповідь знайшли у варіаціях на тему модернізації, яка породжує поширення розгубленості та невдоволення. Девіс, Гурр і Феєрабендс стверджували, що завдяки швидкому розповсюдженню освіти та комунікацій модернізація підвищує наші сподівання скоріше, ніж відбувається матеріальний прогрес, що призводить до краху всіх надій і виникнення агресії. Смельсер і Джонсон доводили, що через прагнення певних секторів модернізуватися швидше від інших зводяться нанівець не лише сподівання окремих осіб, а й координація соціальних інституцій – політичних, економічних, освітніх, культурних. Гантингтон припускав, що освітні та культурні зрушення пробуджують у людей бажання брати участь у політиці і що революція відбувається тоді, коли маси, які відчувають нестачу законних засобів вираження, таких як голосування, настирливо висловлюють своє бажання бути почутими. Такі теорії були доволі впливовими, але невдовзі було висунуто кілька поправок до них. Тіллі зауважив, що окремі особи – неорганізовані та безсилі – навряд чи повстануть незалежно від рівня їх невдоволення. Зосередивши свою увагу на змаганні за владу, він стверджував, що революція можлива лише тоді, коли з’являються альтернативні претенденти на владу, що мають засоби для ефективного висування своїх претензій. Модернізація може прискорити революцію шляхом перерозподілу ресурсів і створення нових угруповань, які претендуватимуть на владу, однак не шляхом викликання розсіяного невдоволення в окремих осіб. Мур підійшов до проблеми з цілковито інших позицій, спираючись на порівняльні дослідження процесу модернізації, які показали, що вона не є окремим одноманітним процесом; навпаки, різні нації здійснюють її цілковито відмінними шляхами. Серед сучасних держав є фашистські диктатури, комуністичні суспільства і демократії; кожен тип держави відповідно до особливостей своєї попередньої класової структури та політичної організації прокладає свій власний шлях до модернізації, набуває свого власного революційного досвіду. Скокполь звернула увагу на те, що революції рідко починаються з розвитку революційних рухів, спланованого групами невдоволених, але вони несподівано вибухають тоді, коли держава опиняється в катастрофічному стані через військовий тиск чи фінансову кризу. Речники теорії модернізації майже не зупинялися на проблемах, з якими стикаються уряди в міжнародних конфліктах, або на тому, як реагують на такі конфлікти держави з різними формами правління і з різними рівнями економічного розвитку. Однак ці питання, безумовно, важливі. Серед сучасних теорій революції найбільш значущим є доробок Скокполь. Її «соціально-структурна» теорія зосереджена на тому, яким чином різні політичні і соціальні інституції впливають на спроможність держави залагоджувати міжнародні конфлікти. Зіставивши революції у Франції, Росії та Китаї, вона побачила, що будь-яка революція відбувається тоді, коли держава опиняється в стані війни з більш розвинутими капіталістичними країнами. Скокполь також зауважила, що в кожній з таких держав є та чи інша комбінація структурних слабощів, що обмежує їх спроможність чинити спротив міжнародному тиску і цим самим створює потенціал для революційних криз: недорозвинене сільське господарство, яке не в змозі утримувати конкурентноспроможне військо (Росія); автономна еліта, яка може блокувати спроби підняти рівень оподаткування або підвищити ефективність державного управління (Франція і Китай), або ж наявність сільських населених пунктів із самоврядуванням, які в разі послаблення центрального управління негайно організуються задля нападів на поміщиків (Франція, Росія). Поєднання військового тиску з боку економічно розвинених держав, структурного примусу держави до дій та автономності селянства, що зумовлює ефективність селянських повстань, і призводить до революції. Подальші внески до теорії революції були різноманітними: найважливіші сучасні праці стисло описується нижче (Див. також розширені бібліографії Goldstone і Gurr). Теорія Скокполь стала об’єктом певної критики. Гаглер, Боннелл та Дікс припускали, що Скокполь применшувала роль міських робітників у здійсненні революції. Айзенштадт, Арджоманд та Севелл стверджували, що культурні фактори, якими нехтувала Скокполь, відіграють важливішу роль у створенні передумов революції. Голдстоун доводив, що теорію Скокполь слід узгодити із загальною динамікою розвитку економіки та зростання населення. Він підмітив, що хоча постійним фактором європейської політики починаючи від 1500 й аж до 1850 року була міжнародна воєнна загроза, тогочасні революції відбулися в двох основних проміжках – з 1550 по 1650-ий і з 1750 по 1850 рік. Зауваживши, що обидва ці проміжки – це періоди швидкого зростання населення, Голдстоун указав, що в густонаселених доіндустріальних країнах швидкий ріст населення може справити шкідливий вплив на стабільність цін, державні фінанси, процеси відновлення еліти та життєвий рівень народу. Поєднання цих наслідків може створити напругу в управлінні державою та посилити конфлікти між групами, які змагаються за владу і своє становище в суспільстві, підвищуючи ризик того, що поточні війни або внутрішні конфлікти призведуть до революційної кризи. У нещодавніх працях з теорії революції, що пильніше зосереджуються на історичних та порівняльних дослідженнях, вивчалися також і конкретні проблеми. Голдфренк використав структурну модель Скокполь для пояснення першопричин мексиканської революції; Абрагамян застосував подібну модель для аналізу революції в Ірані. Тримбергер поширила структурну теорію революції на випадки «революцій у верхах»: вона звернула увагу на те, що 1868 року в Японії і 1921 року в Туреччині відбувся розвал держави і створення нових інституцій, однак процеси руйнації держави та боротьби за владу тривали відносно недовго й обмежувалися переважно колом еліти. Вона стверджувала, що цей тип елітарної революції пов’язаний із тим, що ці держави потрапили під тиск набагато більш розвинутих зарубіжних держав, але замість слабкості структури, на яку посилається Скокполь, там існувала бюрократична еліта, яка присвячувала себе більшою мірою правлінню, ніж володінню землею, і була досить гнучкою для того, щоб у відповідь на зовнішній тиск реформувати інституції. Вольф, Пейдж, Мігдель, Скотт і Попкін дискутували з приводу чинників, які зумовлюють участь селянства в революції: Скотт підкреслював роль окремої селянської культури, Пейдж наголошував на економічних зв’язках хліборобів і землевласників, Мігдель та Вольф надавали особливого значення проникненню в село капіталістичної підприємливості та зростанню населення, Попкін підкреслював зусилля селян здобути переваги за рахунок своїх односельців. Усі ці чинники, без сумніву, позначалися на поведінці селян, але в конкретних ситуаціях вони не мали вирішального значення. Одначе стала зрозумілою одна річ: привабливість комуністичних рухів для селян полягає не у внутрішній привабливості комуністичної ідеології; скоріше саме комуністичні партії були більш чутливими до селянських ідеалів, більш гнучкими і наполегливими в організації селянства, ніж докомуністичні органи управління. Рюде, який вивчив звіти поліції про поведінку революційних натовпів, стверджував, що це були не ірраціональні юрби Ле Бона, оскільки вони складалися з авторитетних робітників та ремісників, які, беззаперечно, намагалися захистити свої економічні інтереси. У подальших дослідженнях робітничих рухів, здійснених Трауготтом, Колгауном та Амінзаде, було продемонстровано, у який спосіб революційні рухи черпали свою могутність із потреби в захисті робітниками своїх традиційних прав. Вивчивши постаті революційних лідерів, Реджаї та Філліпс доводили, що ці лідери здебільшого не були харизматичними і не здійснювали революцій; натомість революційні ситуації – розвал держави і боротьба за державну владу, – давали можливість окремим особам, котрі б за інших обставин обрали традиційні професії, виступити в ролі революціонерів. Теоретики революції також звертали все більшу увагу на довгострокові наслідки революцій. На противагу Арендт, котра колись доводила, що «справжніми» революціями є лише ті події, в ході яких встановлюється ліберальна демократія, сьогодні всі погоджуються з тим, що революції можуть мати найширший спектр можливих наслідків. Скокполь, Екштейн, Волтон і Тарданіко визначили низку чинників, що зумовлюють певні наслідки. Вони припускають, що соціалістичне правління ймовірніше виникне тоді, коли економічні ресурси буде зосереджено в кількох великих центрах нагромадження капіталу, коли масова мобілізація стає широкомасштабною, а зовнішній тиск капіталістичних країн – помірним; капіталістичне правління можливе за протилежних обставин. Але, як стверджують Келлі і Клейн, ні соціалістична, ні капіталістична революція не в змозі значно зменшити нерівність прибутків та можливостей, хіба що на нетривалий період. Тенденції до розшарування, очевидно, міцно вкоренилися в усіх людських суспільствах, навіть тих, що пройшли крізь революції. Таким чином, поточні теорії революції є багатогранними. Охоплюючи величезну кількість випадків і проблем, вони вдаються до багатосторонніх комплексних пояснень. Вони простежують залежність варіантів революційних конфліктів та їх наслідків від різного рівня військового тиску, відмінностей у ступенях самостійності еліти та селян, кількості державних ресурсів, довгострокових економічних і демографічних тенденцій та різниці в рівні економічного розвитку держав, що конкурують у міжнародній економіці.