Берк

Берк Едмунд(1729–1797) — англійський політичний діяч і теоретик політичного консерватизму. Берк народився в Дубліні, здобув освіту в дублінському Триніті-коледжі (1743–1748) і по тому вирушив до Лондона вивчати юриспруденцію. Скоро він облишив це заняття і, збираючись зробити кар’єру літератора, ввійшов в мистецький гурток Джонсона, Голдсміта, Рейнольдса і Гаррика і став головним редактором журналу «Щорічний огляд». Його перші опубліковані роботи належать саме до цього періоду: сатиричний твір «Захист природного суспільства» (1756) і «Філософське дослідження витоків наших уявлень про високе і прекрасне» (1757). Невдовзі Берк утратив інтерес до літератури і став займатися політикою; з 1761 до 1764 року він перебував на службі у віце-короля Ірландії лорда Галіфакса. Він не мав тривалих і значущих політичних зв’язків аж до 1765 року, коли новий прем’єр-міністр лорд Рокінгем запропонував йому місце свого особистого секретаря. Дуже скоро Берк став провідним промовцем і памфлетистом вігів Рокінгема, на чиє доручення і було написано більшість його творів. Два основних памфлети цього періоду – це «Роздуми про нещодавню публікацію під назвою (sіc) «Сучасний стан нації!» (1769) і ще більш відомі «Думки про причини сучасного незадоволення», що вийшли роком пізніше. Багато сторінок у них присвячено виправданню партії – усе ще досить непатріотичного поняття для вісімнадцятого століття. З 1770 року і до початку американської революції Берк був також представником колонії Нью-Йорк у парламенті й у цілій низці славетних промов і листів намагався переконати парламент та виборців угамувати своє обурення і знизити свої вимоги задля збереження відносин з колонією. У 1774 році Берка було обрано депутатом від Бристоля (до того часу він обирався від маленького містечка Вендувра). Його промова на закритому голосуванні знаменита тим, що в ній він висловив переконання в тому, що належними стосунками між членами парламенту і його виборцями є відносини представництва, а не делегування. Однак на наступних виборах бристольці проголосували проти Берка – можливо, саме тому, що надто пильно прислухалися до його порад. З 1780 року до своєї відставки в 1794 році він представляв у парламенті Мельтон – містечко, одержане в подарунок від Рокінгемів. У 1782–1783 роках Берк недовгий час служив на посаді головного скарбничого в уряді Рокінгема, а пізніше і в керівництві коаліції Фокса Норта. У цей період він займався двома справами – реформуванням королівської фінансової системи і введенням в Індії, що перебувала тоді під наглядом Ост-Індської компанії, англійських законів. Таку прикрість, як усунення з посади на дев’ять років Воррена Гастінгса, правителя Бенгалії, що потім повернувся на своє місце, багато хто сприйняв як ознаку краху кар’єри Берка. Але його критичне ставлення до французької революції зумовило появу памфлетів, завдяки яким його посмертна репутація докорінно змінилася: з глибокодумного мислителя, зацікавленого питаннями англійської конституції, він перетворився на знаного провідного представника консервативної реакції на революцію у Франції. «Роздуми про французьку революцію» (1790) шокували багатьох його однодумців-вігів, які самі вагалися стосовно того, що робити в тій ситуації, що склалась у Франції, і були здивовані очевидним відходом Берка від справи всього його життя – реформування. Він захищав свої позиції в роботі «Звернення нового віга до старих» (1791) і згодом розгорнув свою критику революції в творі «Роздуми про французькі справи» (1791) і чотирьох «Посланнях про мир із царевбивцями» (1796–1797). У політичній концепції Берка панує історична перспектива. Він розглядав державу як результат процесу історичного розвитку, який він часто уподібнював процесам, притаманним живим організмам. Так само, як і вони, держава нездатна пережити розтин і вона є більш громіздкою і складною, ніж будь-який з її складників. Він бачив множинність взаємин, що складають суспільство, до краю залежне від повсякденних реакцій індивідів, які його утворюють. Цими реакціями є поведінка, звичаї та писані й неписані правила, у рамках яких відбувається наша соціалізація і які напрочуд надійно, на думку Берка, захищають нас за допомогою «упереджень». На його думку, вони є набагато дієвішими, коли виступають як звичка, а не як правила чи моральні настанови, яких дотримуються свідомо: «Упередження, – писав він, – зводить доброчесність людини до статусу звички». Узгодженість цієї множинності, за Берком, є результатом часткового пристосування минулих поколінь людей, аж поки поступово вона не стала єдиним цілим. При тому, що Берк вважав це вірним для всіх суспільств, – тією мірою, якою вони прагнуть увіковічнити себе в часі, – він гадав, що особливо вірним це є для англійської держави завдяки переважанню в її загальному праві правила прецедентів. На противагу раннім і історично більш наївним вігам, що вірили в міф про незмінний стародавній лад, згідно із законами якого мали б проводитися реформи на зразок реформ 1688 року, Берк почав розглядати державний устрій як результат поступового і стихійного розвитку в часі. Одним важливим наслідком цього є те, що суспільство, власне, не підлягає раціональному дослідженню, оскільки «припасовування» інституцій, звичаїв і життя не підкоряється жодному з уже відкритих чи ще не відкритих загальних законів. Це положення про обмеженість розумової здатності індивіда аналізувати суспільство дозволяє побачити одну з улюблених мішеней Берка: абстрактність і раціоналізм політичної думки. Особливо ж він виступав проти прямолінійного прикладання до концепції громадянського суспільства тих вимог, що витікали з теорій природного права чи природної держави, як це робили багато представників концепції суспільного договору. Він відзначав, що нерозумно приписувати цивілізованому суспільству «права, існування яких усього лише припускається». «Суспільний договір», якщо можна говорити про його існування взагалі, безумовно означає відмову від природних прав; але замість того щоб обійтися без цього поняття, як це зробив Юм, Берк характерно змінює його радикальний зміст на дуже консервативний: «Суспільство дійсно є договірним..., але це не партнерство у відношенні речей... тимчасової і смертної природи. Це партнерство в усіх науках, у всіх мистецтвах, партнерство в усіх чеснотах, у всіх досконалостях... І оскільки такого партнерства не можна добитися за життя багатьох поколінь, воно перетворюється на партнерство між... живими, мертвими і ненародженими» («Reflectіon», pp. 194–195). Берк висміював моду на застосування поняття ідеалізованої примітивної «природи» як критерію моральної і політичної досконалості, він знову і знову спростовував доводи радикалів, наполягаючи на тому, що «мистецтво – це природа людини», інакше природу слід було б ототожнити з якимось первісним хаосом, що викликає священний жах, на якому цивілізація залишила свій досить товстий, хоч і крихкий шар. Розвиток цієї цивілізованості Берк вважав уразливим з боку абстрактного аналізу і раціонально обгрунтованих планів реформ, хоч би й призначених для здобуття блага. Як доводив він, лише обставини надають змісту правилам і принципам і саме тому їх не можна оцінювати як позитивні чи негативні в абстрактній площині, це можна робити лише тоді, коли вони діють у конкретних суспільствах. Якщо чинний устрій є плодом розмаїтих думок, нагромаджуваних протягом певного часу, то теорії правління, навіть ті з них, що намагаються лише описувати державний лад, є плодом роботи одного обмеженого інтелекту; на думку Берка, «одна людина дурна, а рід людський – мудрий». Такий песимізм щодо наших здібностей до раціонального осягнення засад функціонування суспільства, продовжує Берк, веде до припущення на користь статус-кво і до відкидання умоглядних структурних схем реформування. Таким чином, консерватизм Берка базується на філософськи обгрунтованому скептицизмі стосовно можливого відкриття тих історичних процесів, у ході яких розвивається суспільство. При цьому він не передбачає, як це роблять деякі інші течії консерватизму, розміщення ідеалу, до якого ми маємо постійно повертатися, в минулому чи навіть у теперішньому часі. Насправді ж у своїх сучасників він мав репутацію реформатора. «Ми маємо проводити реформи, – стверджував він, – для того щоб вижити». І далі: «Суспільство без засобів для реформування є суспільством без засобів до виживання». Однак, на думку Берка, реформи повинні завжди здійснюватися задля запобігання очевидному наявному злу і мають обмежуватися цією метою, вони не мають бути спрямовані на приведення суспільства у відповідність з раціонально встановленими стандартами. Ці доводи стають основними в роботах Берка, спрямованих проти французької революції – події, що, на його думку, черпала натхнення саме в ненависних йому теоріях. Французьку революцію він протиставляв англійській революції 1688 року, у ході якої було замінено дійових осіб, але збережено інституції, тим часом як французи, залишивши короля (що відповідало реаліям того часу, коли трактат іще писався), зруйнували інституції, що підтримували королівську владу. Відчуття взаємної спорідненості культури та інституцій штовхало Берка – попри його фундаментальний скептицизм – до захисту специфічної інституціональної підтримки світогляду і діяльності суспільства, яке мало проводити консервативну політику. Зокрема, закликаючи до релігійної терпимості, він рішуче виступав на підтримку єдиної церкви і, хоча сам був простолюдином, не бачив стабільного суспільства без земельної аристократії. Тільки добробут, достатній для того, щоб можна було мати дозвілля, міг, на його думку, забезпечити культурну безперервність, від якої залежить існування суспільства, і тільки успадковане земельне багатство може гарантувати індивіду забезпечення його інтересів в їх нескінченності. У більш вузькій царині дослідження державного устрою Англії Берк відомий своїми виступами на захист незалежності парламенту. Вони становлять важливий напрямок у вченні вігів про «політику опікування»: ідеться про відповідальність тих, хто по праву народження чи (рідше) на виборній основі здійснює опіку на користь громади. Захист парламенту зводився до низки проблем, особливо виступів на захист партійної політики, заснованої на загальних політичних принципах, а також заперечення можливості делегування членам парламенту законодавчих повноважень. Перше питання, що було найголовнішою турботою для мислителів-опозиціонерів XVІІІ століття, можна розглядати як спосіб узгодження політичних курсів, що забезпечувало б парламентарям незалежність від впливу уряду, тоді як друге положення захищало їх від прямого контролю з боку виборців, дехто з-поміж яких був політично обізнаний з тогочасними справами державної важливості. Виступи Берка на захист партії більше за решту його робіт постраждали від того, що його ототожнювали з вігами Рокінгема, для яких його доктрина вважалася зручною. Видається маловірогідним висловлене колись припущення стосовно того, ніби Берк передбачив дво- чи навіть трипартійну систему з опозицією як постійною альтернативою уряду; скоріше він розглядав партії як інструмент, що його слід використовувати в скрутні для закону часи: «Коли гуртуються погані люди, хороші мають об’єднуватися». Виступ Берка на захист американських революціонерів іноді сприймається як несподіванка, якщо брати до уваги його пізніші закиди на адресу Франції. Однак Берк був переконаний у тому, що вимоги американців грунтуються на традиційному і безсумнівному праві англійського громадянина відмовлятися від обкладення податком без надання представництва, а не на абстракціях на взірець «природних прав людини», як це було у випадку із Францією. Коли ж він вважав, що американці вдаються до умоглядних політичних доводів, він відверто засуджував це як наслідок неправильного управління. Слава Берка сягнула свого зеніту в ХІХ столітті, хоча він продовжував надихати консерваторів аж до другої половини двадцятого. Широке коло його інтерпретаторів характеризує його по-різному – називають його й інтуїтивним та консервативним утилітаристом, і проторомантиком, і виключно теоретиком права. Від часів Другої світової війни домінувала думка представників правової школи, хоча деякі історики вперто намагаються представити Берка як теоретично цікавого «прагматика». Берк дуже часто скрізь послуговується правовою термінологією, однак неясно, слід розглядати його крізь призму звичаєвого чи природного права, оскільки – відомий історичний парадокс – він справив вплив на обидва ці напрямки. Автори майбутніх історичних і політологічних досліджень творчості Берка можуть зосередитися на переосмисленні його зв’язків із шотландським Просвітництвом, особливо із Смітом та Юмом, яким останнім часом було присвячено чимало розвідок. Учені, що досліджують літературний доробок Берка, цікавляться скоріше його стилем, аніж змістом висунутих ним доводів. Задовільний інтерпретативний синтез можна зробити, якщо розглядати Берка насамперед як красномовця, який еклектично послуговувався розгорнутим викладом аргументації, близької своїй аудиторії.