Бентам

Бентам Єремія (1748–1832) — англійський філософ-утилітарист, правник, реформатор. Бентам є значущою і впливовою фігурою в контексті розвитку сучасної політичної думки. Його роботи стали класичними текстами з філософії, управління, юриспруденції, суспільного врядування та економіки, і мало хто після нього спромігся цілковито проігнорувати ті теорії та положення, які він розробляв упродовж свого довгого життя. Як метод він запровадив систему логічного аналізу й увагу до деталей, чого не робили з часів Аристотеля, крім того, він виявився спроможним змінити сам спосіб вивчення цих предметів. Займаючись усією цією теоретичною роботою, він не забував про практичний бік справи, що дало йому змогу не лише спробувати використати свої ідеї в численних проектах, але й відіграти свою важливу роль захисника крайніх радикальних реформ. Його ідеї заклали основи філософського радикалізму, і мало хто буде заперечувати його вагомий вплив на великі реформи вікторіанської доби. Окрім цих практичних, реформаторських справ, яким він віддавав багато часу (наприклад розробці колової моделі в’язниці з приміщенням для наглядача в центрі), найвищим досягненням Бентама стала трансформація самого способу сприйняття і висловлювання філософських та політичних ідей. У плані методології і змісту відстань між Монтеск’є, Юмом та Блекстоуном, з одного боку, і Бентамом – з іншого, набагато більша, ніж між Бентамом і політичною думкою двадцятого століття, і ця величезна відстань створена переважно самим Бентамом. Однак з ідеями Бентама попри всю їх важливість ще й досі знайомляться через праці інших людей: наприклад, з його правовими теоріями – через праці Джона Остіна, з його теорією демократії – через твори Джеймса Мілля, з його утилітаристською філософією – через роботи Джона Стюарта Мілля (Див. утилітаризм). Ця тенденція зумовлена частково складнощами стилю Бентама, який відлякував усіх за винятком природжених науковців тим фактом, що він рідко готував свої роботи до друку, і недоладністю єдиного добре знаного видання його творів (неадекватного і неповного) – «Праць Єремії Бентама» (1838–1843), опублікованих виконавцем його літературного заповіту Джоном Боурінгом. Нове видання «Вибрані твори» (1968–...), що вийде приблизно в 65-ти томах і куди ввійдуть основні праці та листи Бентама, має дати нову перспективу для оцінки його доробку. Хоча юнацькі роки Бентама і не так добре відомі, як молодість Джона Стюарта Мілля, вони мали бути такими ж важкими. Батько помітив його велику обдарованість, коли він був іще малюком; семи років він вступив до Вестмінстерської школи і з дванадцяти років продовжував навчання в Королівському коледжі в Оксфорді. Йому пророкували кар’єру правознавця, та хоча він і був прийнятий до колегії адвокатів, проте не справдив батькових надій, відмовившись від юридичної практики. У середині 70-х років XVІІІ століття Бентам займається двома великими темами. Перша з них – це дослідження карного законодавства, а особливо аналіз злочинів і покарань. Спираючись на цей матеріал, він зрештою публікує свою найвідомішу роботу – «Вступ до основних положень моралі та законодавства» (написана 1780 року, вийшла друком у 1789 році), що мала на меті запровадити зрозумілий кримінальний кодекс. Як продовження до «Вступу...» він пише ще дві роботи – «Про закони в загальних рисах» (уперше видано в 1945 році під назвою «Межі окресленого правознавства») та «Непряме законодавство» (вперше видано Дюмоном у «Трактатах з цивільного і кримінального законодавства» («Traіtеґs de lеґgіslatіon, cіvіle et реґnale», 1802), англійською мовою – у виданні Боурінга). Ці три роботи становлять основний корпус ранніх правознавчих розробок Бентама, і хоча поточне дослідження карного законодавства ще не було завершено, розділи з них публікувались у збірниках «Трактати» («Traіtеґs») та «Теорія покарання і відшкодування» («Thеґorіe des peіnes et des rеґcompenses», 1811), видаваних Дюмоном (Див. покарання). Друга тема, розроблювана Бентамом, – усеосяжна критика блекстоунівських «Коментарів до англійських законів», що залишилася незавершеною і не публікувалась аж до 1928 року, однак саме на основі цих матеріалів він анонімно видав свою першу велику працю – «Нарис про правління» (1776). У «Нарисі...» містився критичний аналіз короткого уривку з Блекстоуна, у якому той розглядав державний устрій Англії в термінах Локка, і дослідження таких понять, як природний стан, суспільний договір, згода, суверенність та мішана форма правління (Див. Локк). Бентам мав на меті лише критику, тож хоч він і не виробив альтернативної до блекстоунівської політичної теорії, однак піддав сумніву дуже популярні в його добу локківські концепції. На додаток до цих робіт він починає займатися проблемами економіки, і першою його публікацією з цієї проблематики стала праця «Захист лихварства» (1787) – критика нападок Адама Сміта на лихварство, викладених у книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів». Бентам був не дуже відомий напередодні французької революції. Завдяки своїй дружбі із лордом Лендстоуном він зав’язав стосунки із французькими філософами, а зрештою заприятелював з Етьєном Дюмоном, швейцарським письменником та реформатором, чиї французькі переклади його робіт (особливо «Traіtеґs») здобули Бентаму світову славу. Хоч він і не брав участі у реформістському русі в Англії, однак написав кілька неопублікованих праць на підтримку демократичних інституцій у Франції. Своїй роботі «Начерк нового плану організації судових установ у Франції» (1790), яка мала на меті реформування французької судової системи, він завдячує тим, що в 1792 році йому було присвоєно звання почесного громадянина Франції. Як і багато з тих, хто спочатку співчував революції, пізніше Бентам стає на боротьбу з її крайнощами. Він також виступає проти французької революційної риторики, зокрема тих понять і концепцій, що були використані в Декларації прав. Природні права, як пише він в «Анархічних похибках», є «просто нісенітницею», а «природні невід’ємні права» є «велемовною нісенітницею» («Works», ed. Bowrіng, ІІ, р. 501). Бентам був переконаний у тім, що свобода може бути забезпечена лише за умови запровадження прав через законодавчу систему. Після свого «навернення» до радикалізму він також стверджував, що для забезпечення цих законодавчих прав необхідна система представницької демократії і відкритий уряд. «Навернення» Бентама відбувалося впродовж 1809–1810 років, хоч аж до 1817 року, коли вийшов у світ його «План парламентських реформ», він не опублікував жодної праці стосовно загального виборчого права, таємного голосування й парламенту, обраного на один рік. Якщо не брати до уваги статті, написані в період французької революції, до 1809 року Бентам був байдужим до політичних та конституційних питань, проте ціла низка чинників, таких як вплив Джеймса Мілля, провал проекту колової в’язниці, його непохитна віра в реформи і зокрема в реформу правничої системи, жваве спілкування з різними реформаторами, а також установлення ліберального режиму в Іспанії, як здається, спричинилися до фундаментальних зрушень у його політичному мисленні. Ці зрушення найяскравіше проявилися в обширній незакінченій праці «Конституційний кодекс» (1822–...), у якій він дуже докладно і детально викладає свої утопічні погляди на конституційну демократію, а також гостро критикує існуючі політичні системи. Проте його ідеї не були повністю сприйняті ані в політичній, ані в конституційній сферах. Його доробок на той час охоплював колосальну кількість предметів включно з педагогікою, логікою та мовою, риторикою, релігією, а до того ж і численними роботами стосовно спеціальних правових проблем, таких як методи збирання доказів, судова система, реєстрація майна, національна економіка і таке інше. У 1820-х роках, коли публікувалося багато його праць, а книги, видані Дюмоном, миттєво розходилися, Бентам набув беззаперечного авторитету в Європі та Латинській Америці, а також в Англії. Він отримував величезну кількість листів, а до його помешкання на Квін-сквер-плейс у Лондоні не припинявся постійний потік відвідувачів – політичних діячів, мандрівників і вчених. Багато його праць було опубліковано іншими: «Логічні засади судового доказу» (1827) – Джоном Стюартом Міллем, «Книга помилок» (1824) – Перегріном Бінгемом, «Не Павло, а Ісус» (1823) – Френсисом Плейсом, «Аналіз впливу природної релігії» (1822) – Джорджем Гроутом. «Вестмінстерський часопис», що його видавав коштом Бентама Джон Боурінг, був заснований у 1824 році; як альтернативу доктринам вігів, речником яких виступав «Единбурзький часопис», у ньому було висунуто філософський радикалізм. У ці часи Бентам також виступав за реформування англійської правової і парламентської системи. Однак головним його інтелектуальним заняттям протягом 1820-х років (хоча йому тоді було вже за сімдесят) стала чергова спроба створення Панноміону (повного кодексу законів), який охоплював би Цивільний, Карний, Процесуальний та Конституційний кодекси. На відміну від більш ранніх його спроб кодифікації законодавства Конституційний кодекс посів тут почесне місце, і саме в ньому було викладено зріле політичне вчення Бентама. Ця праця за своєю формою була швидше законодавчою, ніж філософською, але філософське дослідження таких понять, як свобода, рівність, права, обов’язки, суверенність, ми можемо зустріти в його інших роботах, написаних у той само час. У самому Конституційному кодексі йдеться про проблеми організації та структури, у ньому, наприклад, містяться цінні зауваження стосовно таких питань, як потрібно організовувати збройні сили, щоб вони не мали змоги загрожувати інституціям представницької демократії; які умови необхідні для запровадження відкритого уряду; які заходи треба вживати для обмеження корупції посадових осіб без позбавлення їх влади, необхідної їм для виконання своїх службових обов’язків; як слід упорядковувати судочинство з метою забезпечення всім членам суспільства легкого та недорогого доступу до судової системи. У царині політичної думки Бентам зробив три важливих внески в розвиток лібералізму. По-перше, він використав успадковані від Локка, Юма, Монтеск’є і Гельвеція ідеї для обгрунтування критики загальноприйнятої доктрини Локка. Опісля Бентама найбільш життєздатна течія в ліберальній думці грунтувалася на утилітаристських принципах. По-друге, у 1820-х роках він запровадив новий підхід до конституційної теорії, що грунтувався на якісно нових настановах і врахуванні критичних зауважень, висловлених у період розквіту конституційної теорії і в процесі її застосування в ході американської та французької революцій. Бентам дав цій теорії, що вже існувала, не лише нові засади, а й зробив основний наголос на адміністративній та судовій системах, а також на відповідальності за здійснення владних повноважень. Нарешті, вважаючи цілями законодавства забезпечення безпеки, існування, добробуту та рівності і розглядаючи політичні структури як інструмент для досягнення цих цілей, він провістив потреби та очікування сучасної демократичної держави. Цей спадок він передав Джону Стюарту Міллю, який хоч і не був таким непохитним прибічником демократії, як Бентам, проте засвоїв багато його понять і категорій.