покарання

У політичному суспільстві покарання загалом визначається як ужиття державною владою певного заходу, котрий, як правило, вважається неприємним для індивіда чи, рідше, групи, у відповідь на порушення індивідом чи групою кримінального права держави. Основні складники цього визначення є відносно несуперечливими, тому головні суперечки точаться навколо природи узаконення практики державного покарання. В історії політичної думки було розвинуто дві провідні теорії покарання; одна – ретрибутивна (теорія відплати), друга – утилітарна. З погляду ретрибутивної теорії, чи, інакше, теорії спустошеності, найрадикальнішу форму якої обстоював Кант, стверджується, що умисне порушення становить і необхідну, і достатню підставу для виправданого застосування покарання з огляду на моральну спустошеність порушника. Ступінь спустошеності визначається в межах вини порушника, причому вина є похідною від стану свідомості, у якому було вчинене порушення (як-от злий намір, недбалість чи, що важче визначити, необережність), і пов’язується з тяжкістю шкоди, завданої внаслідок порушення. Спустошеність порушника вказує ретрибутивісту не лише те, кого може бути покарано і з якої причини, але й на виправдану міру покарання, яка є пропорційною вині порушника. Примітивний закон таліону (відплати) «Око за око, зуб за зуб» змінився більш тонким підходом до пояснення і принципу спустошеності, і відношення еквівалентності, чи пропорційності між порушенням і покаранням. У рамках такого підходу, що його, напевне, найкраще можна зрозуміти в контексті теорії суспільного договору в політичному суспільстві, стверджується, що якщо порушник умисно порушує кримінальне право, то він отримує несправедливу перевагу відносно своїх законослухняних співгромадян. Це створює моральну нерівновагу, котру слід виправляти за допомогою покарання, суворість якого диктує потреба в усуненні несправедливої переваги незалежно від того, є вона великою чи малою. Натомість же у рамках утилітарного, чи ж бо наслідкового підходу, добре проілюстрованого творами Бентама, намагаються виправдати необхідність застосування покарання не на тій підставі, що воно є справедливою відповіддю на умисний учинок, здійснений у минулому, а на підставі того, що воно є ефективним засобом для забезпечення переважання в суспільстві задоволення, а не страждань, завдяки тому що запобігає вчиненню наступних порушень – як самим порушником, так і іншими членами суспільства (Див. утилітаризм). У пошуках виправдання державної системи покарання утилітаристи відзначили багато корисних її наслідків різного роду. Ці мислителі доводять, що окрім забезпечення індивідуального та загального остраху, що виходить із неприємного досвіду відбування покарання чи загрози його застосування, покарання слід використовувати для виправлення і перевиховання порушників, запровадження і підтримання в суспільстві моральних стандартів, зниження рівня злочинності, задоволення скарг-бажань жертв та встановлення поваги до правової системи. З огляду на таке розмаїття було б помилкою автоматично зараховувати всі утилітарні теорії до однієї категорії, оскільки, переслідуючи різні цілі, вони спираються на найрізноманітніші концепції ролі держави в запровадженні і дотриманні кримінального права. Однак усі утилітаристські теорії мають одну рису, яка різко відмежовує їх від ретрибутивізму, – всі вони є принципово вразливими для перевірки на практиці. Таким чином, ХХ століття побачило зростання інтересу до цієї проблеми серед соціологів, які прагнуть не лише викладати теоретичні міркування з приводу ролі покарання в суспільстві, але й перевіряти ефективність систем покарання, створених для перевиховання і просвіти реальних та потенційних порушників і для запобігання скоєнню злочинів. Зрозуміло, що кожна з цих основних традицій знаходиться в полоні якоїсь важливої риси наших усталених інтуїтивних уявлень про достатню підставу для покарання. Та все ж таки в цьому філософи і політичні теоретики ніяк не дійдуть згоди, хіба що, здається, крім одного питання: повинне існувати якесь узаконення цієї практики, що, як вважають повсюдно, є наріжним каменем добре організованого суспільства. Утилітаристи гадають, що ретрибутивна теорія сповнена недомовленостей і перекручень, тож якщо прояснити її метафоричну мову, ми залишимося сам-на-сам із простою аксіомою: злочини, скоєні в минулому, породжують підстави для здійснення теперішніх каральних акцій на основі ступеня спустошеності; це судження вкрай подібне до того твердження, що правильний погляд – це сума двох хибних. Опоненти ретрибутивізму вважають, що будь-яка теорія, яка диктує покарання навіть там, де воно не приносить користі ні суспільству, ані індивіду, намагається узаконити те, що є непотрібним і насправді несправедливим. Крім того, при перевірці теорії відплати на практиці в системах кримінального права, подібних до нашої власної, виникають сумніви щодо її адекватності: чи всі порушення включають моральну вину? Як у межах ретрибутивізму можна пояснити той факт, що, як ми гадаємо, не всі вчинки, робити які нам забороняє наша мораль, мають заборонятися і каратися за допомогою застосування кримінального права? Ці твердження свідчать не про непослідовність принципу спустошеності, а про те, що його слід доповнити положеннями стосовно природи обов’язку додержуватися закону і відповідних меж кримінального права; утім, вони підсилюють враження, що сам ретрибутивізм не може охопити всіх важливих аспектів практичного застосування покарання. Утилітарна теорія також дуже вразлива до контрдоводів ретрибутивістів. Останні наполягають на тому, що утилітаристи розглядають суб’єктів покарання лише як засоби для досягнення суспільної мети, а не як речі-в-собі, що порушує фундаментальний принцип поваги до людей як до носіїв моралі. Понад те, незрозуміло, чи взагалі потрібно, переслідуючи певні утилітарні цілі, вдаватися до покарання; або, якщо покарання має бути накладене, чи має значення той факт, що воно накладається на справжнього порушника або ж на цапа-відбувайла. Загалом для збереження ефекту залякування обов’язково необхідно лише одне – щоб громадяни вірили в невідворотність покарання; якщо ж цю віру поділяють усі, то покарання може виявитися цілковито непотрібним і невиправданим. Опріч того, якщо суспільство надто обурене якимось злочином, а злодія не можна спіймати, чи не матиме високий коефіцієнт корисності нібито небезпідставне засудження невинної особи, якщо не зважати на розпач невинного козла відпущення та його родини? Цей довід проти утилітарних теорій покарання схожий на основний закид утилітаризму як загальному моральному принципу: утилітаризм нездатен виробити адекватного принципу розмежування і, таким чином, не бере серйозно до уваги індивідів як окремість, оскільки зосереджується лише на збільшенні сукупного щастя, що належить усім громадянам, які є, однак, окремими індивідами. Таким чином, у той час як утилітарні теорії привертають нашу увагу до того, чому держава має карати порушників, утилітаристи не можуть так само точно визначити, кого ж варто карати. Існують також сумніви щодо того, чи здатна утилітарна теорія виробити адекватний принцип, яким буде встановлено межі покарання, якщо взяти до уваги переваги від залякування іноді особливо суворими вироками у разі скоєння особливо жорстоких злочинів. Тому не дивно, що в другій половині цього століття виникли теорії покарання третього типу. Їх можна назвати мішаними теоріями, оскільки їх автори намагаються поєднати погляди і ретрибутивістських, й утилітаристських своїх попередників. Розвитку цих теорій дала поштовх важлива стаття Г. Л. А. Гарта «Пролегомени до принципів покарання» (1959), у якій він стверджує, що перспективним шляхом для теорій покарання є розмежування трьох окремих питань. Перше – це визначення терміна «покарання»; друге – питання про загальну виправдну мету покарання – навіщо суспільству потрібен інститут покарання взагалі; і третє – питання про відповідальність за визначення покарання. Останнє питання має два аспекти: перший із них стосується визначення суб’єкта, або того, хто може бути покараним, другий – обсягу, або того, якою може бути міра покарання. Як тільки ці питання розмежовано, вважає Гарт, стає зрозумілим, що на одне з них можна дати ретрибутивну відповідь, на інше – утилітарну. Таким чином, згідно із стандартним визначенням свого власного бачення він схиляється до визнання загальної виправдної мети покарання утилітарного гатунку, в той час як на питання про відповідальність він відповідає в рамках ретрибутивного підходу: покараним може бути тільки порушник і тільки за порушення, вчинене умисно. На запитання про міру покарання можна відповісти, посилаючись частково на ретрибутивний принцип пропорційності, а частково – на утилітарні міркування. Таким чином, маємо теорію із сильним утилітарним ухилом, у якій, однак, додержання принципу корисності обмежується незалежним від нього принципом, заснованим на цінності презумпції невинності, що його просто неможливо врахувати в утилітарних обчисленнях. Шляхом, указаним Гартом, пішли багато інших науковців, дехто з них на запитання про загальну виправдну мету відповідав у рамках ретрибутивної теорії, але підпорядковував її утилітарному принципу визначення суб’єкта. Таким чином, моральна спустошеність вважається необхідною, але не достатньою підставою для покарання: справедливим буде покарати морально спустошеного порушника, якщо суспільство отримає від цього якусь користь як компенсацію. Привабливість таких мішаних теорій покарання є очевидною, проте їх розвиток не спричинився до якоїсь згоди стосовно виправдання покарання. Окрім істотних розходжень щодо того, повинна бути загальна виправдна мета утилітарною чи ретрибутивною, залишаються певні сумніви і щодо правомірності еклектичного підходу до принципів покарання. Якщо взяти за приклад теорію Гарта, проблема полягатиме в тому, що більшість людей насправді не хочуть бачити принцип відплати у винесенні вироку як механізм абсолютного примусу задля досягнення суспільних цілей. Це добре відображається в тому, що повсюдно існує кримінальна відповідальність за неумисні вчинки, особливо в місцях, де покарання є неважкими і де очікують достатньо великих переваг від запровадження суворої відповідальності з огляду на необхідність запобігання суспільно шкідливій поведінці. Це свідчить про те, що навіть у відносно ясних випадках ми насправді прагнемо встановити рівновагу між справедливістю і корисністю в такий спосіб, що його Гарт виключає. Тому постає питання, як установити таку рівновагу з огляду на те, що ці дві цінності є несумірними: як нам надати особливої ваги справедливості, чого вимагає наша інтуїція, не занадто применшуючи значення великої користі, що її, як ми правильно вважаємо, приносить кримінальне право, запобігаючи бідам та всім іншим утратам, пов’язаним із злочинністю? Однак цілком зрозуміло, що відповідним чином узгодити наші ідеї про правильне та належне у сфері покарання зможе лише плюралістична теорія. Складність криється в необхідності примирення наслідкових та ретрибутивних принципів на більш глибокому рівні порівняно з установленим. Як здається, потрібно докласти більших зусиль, щоб розглянути покарання в контексті інших ознак, притаманних справедливому суспільству. Наскільки неухильно повинні індивідууми дотримуватися законів своєї держави? Що таке справедливий закон? Наскільки виправдане державне втручання в життя індивідів за допомогою встановлення кримінального контролю? Тож допоки не почнуть розглядати покарання в такому природному теоретичному контексті, розвиток плюралістичної і послідовної теорії не зрушиться ані на крок уперед.