позитивізм

Існує багато припущень стосовно того, на якому грунті постав позитивізм, виникнення якого пов’язується з різними особами і групами з різних епох. Тому складно вирішити, яких же, власне, мислителів слід вважати позитивістами. Тих, хто називає себе антипозитивістом, оскільки він не погоджується з тією чи іншою тезою, зазвичай пов’язуваною з позитивізмом, їх противники можуть розглядати як позитивістів (Див. Stockman). У загальному же сенсі бути позитивістом означає не більше, ніж бути свідомим науковцем. Але без подальшого уточнення ця загальна характеристика не дозволяє відрізнити позитивізм від інших учень, які також претендують на те, щоб бути науковими, – таких як реалізм у царині філософії соціальних наук і марксизм у царині політичної думки. Різноманітні позитивістські положення – це головним чином (однак не всі з них) різноманітні уточнення стосовно того, що ж має бути науковим. Позитивізм – скорочена форма поняття «позитивна філософія» – термін, що його вжив Конт, здійснюючи обширну системну реконструкцію історії наукових знань. Та Конт був не першим з тих, хто поділяв ідеї, відтоді ототожнювані з позитивізмом. Положення, що їх він зв’язав воєдино у викладі своєї історичної праці, походять від французького Просвітництва і більш ранніх епох. Сумнівно, що першим безкомпромісним позитивістом був Юм (Див. Colacowskі), який спирався на свій послідовний емпіризм, оскільки емпіризм є центральним поняттям переважної більшості позитивістських концепцій включно з концепцією Конта при тому, що сама форма емпіризму, домішаного до позитивізму, варіюється. Емпіризм узагалі стверджує, що єдиний спосіб забезпечення логічного або наукового пізнання реальної дійсності полягає в заснуванні його на спостереженні або на практичному досвіді. У позитивізмі Конта цю тезу було поєднано з двома іншими. По-перше, на основі свого бачення розвитку науки він став на захист принципу її цілісності, згідно з яким усі наукові природничі і суспільні дисципліни можуть бути (і в остаточному підсумку будуть) об’єднані в єдину систему знання, оскільки між ними не існує істотних відмінностей, а є лише розбіжності в тому, до якого рівня позитивного ідеалу вони піднялись у відкритті незмінних законів природи, що їм підпорядковуються всі явища. По-друге, намагання Конта вивершити уніфіковану систему наук, що спираються на спостереження, заклавши основи соціальної фізики, чи соціології – позитивної науки про суспільство, – були вмотивовані практичною потребою: наукове знання підводить необхідну основу під контроль і над природою, і над суспільством. Під впливом цих трьох положень – емпіризм, цілісність науки і контроль – позитивістська політична думка дев’ятнадцятого століття не зверталася до держав або якихось інших політичних інституцій, але займалася суспільством узагалі, розвиваючи позитивну науку про суспільство і застосовуючи її для подолання існуючих соціальних негараздів та наближення кращого майбутнього. У рамках цього загального підходу були розроблено такі різноманітні політичні програми, як програми Сен-Симона, Конта і Спенсера. Єднало їх усіх спільне бажання поставити політичний вибір на логічний науковий фундамент. На початок двадцятого століття інтерес до соціальної і політичної космології суттєво знизився, і ті, хто ще цікавився цим, спиралися на альтернативні позитивістським ідеям засади, особливо ж на теорію марксизму. А тимчасом ввійшло в силу інше позитивістське положення, інша пропозиція відносно того, що повинно бути науковим. Корені цього положення виходили з політичної арифметики сімнадцятого століття, а плекалося воно в поглядах на суспільство філантропів, керманичів і реформаторів дев’ятнадцятого століття. Згідно з ним стверджувалося, що наукове буття вимагає збирання й обробки кількісних даних і має супроводжуватися швидким розвитком усіх галузей статистики. Під впливом цієї позитивістської теорії політична думка почала вважати своєю метою природниче наукове вивчення політичних подій та інституцій за допомогою нагромаджування і статистичного аналізу певного масиву політичних фактів (Див. політична теорія і політологія). У 1920–1930-х роках друге дихання позитивізму дали роботи групи філософів, математиків та інших науковців, відомої як віденський гурток. Філософська програма гуртка, що її було названо логічним позитивізмом, засновувалася на феноменалізмі (радикальній формі емпіризму, що обмежує засади науки чуттєвим досвідом) та логічному аналізі і мала на меті уніфікувати науки (Див. Neurat and others). Безпосередній досвід забезпечує зміст усіх наук і логіки формальною мовою, за допомогою якої можна узгодити описи досвіду і на цій основі вибудовувати закони і теорії. Ця комбінація емпіризму і логічного аналізу опинилась у полоні принципу верифікації. Це може бути правилом для відмежування науки, всі припущення якої можуть бути піддані перевірці на основі базового принципу верифікації, від метафізики, яка з причини браку прямих емпіричних посилок не має значень. Раннім логічним позитивізмом був і редукціонізм з огляду на те, що основні його формулювання, у яких описувався безпосередній досвід, мали висловлюватися тією ж мовою спостережень, якою є мова фізики. У політичній думці логічний позитивізм спричинився до появи двох різних наслідків (Див. політична теорія). Один із них витікав з того, що принцип верифікації давав обгрунтування тим поглядам, що політика – це метафізика, яка знаходиться поза наукою, це, по суті, справа довільного вибору і нераціональних зобов’язань, оскільки наука повідомляє нам лише про те, що може трапитися за певних обставин, а не про те, що має трапитися. Це виразно контрастувало з поглядами позитивістів дев’ятнадцятого століття на те, що політика сама могла б стати науковою. Другий, протилежний наслідок логічного позитивізму витікав із його панівного становища як філософії науки і похідної від цього широко розповсюдженої думки про те, що науковість означає сприйняття тих аспектів науки, що їх логічний позитивізм визначає як необхідні. Це включає й той погляд, що фізика – це парадигма уніфікованої науки і що наука індуктивним шляхом переходить від спостережень до законів. Впливовим ученим був Гемпель, який шляхом формалізації логіки пояснення в своїй дедуктивно-номологічній схемі розвинув думку про те, що пояснення і передбачення з формального погляду є симетричними, оскільки обидва вони підводять категорію окремих подій під дію загальних законів. Ці різноманітні ідеї загалом живили статистичний позитивізм, що мав значні технічні досягнення в експериментуванні, вимірюванні й аналізі даних, зібраних статистиками, котрі намагалися уподібнити соціальні дослідження до контрольованих експериментів, що робляться для відкриття і перевірки соціальних та політичних законів. У рамках цих концепцій включно з редукціонізмом велике значення надавалося також біхевіоризму, зосередженню на тих аспектах індивідуумів та інституцій, що сприймаються людиною, на противагу невідчутним, а особливо соціальним значенням, що їх вважали засадничими ті противники позитивізму, хто змальовував докорінну відмінність між мистецтвом тлумачення в гуманітарних і природничих науках. Рання логічна позитивістська філософія науки зазнала чималих змін у намаганнях вирішити свої внутрішні проблеми або уникнути їх. Соціологи переважно ігнорували ці новації, якщо не брати до уваги Поппера, котрий проголошував себе антипозитивістом, хоча для своїх критиків так і залишився позитивістом. Особливих успіхів він добився в розробці альтернативного методу верифікації законів шляхом індукції гіпотетико-дедуктивного методу, в рамках якого можна спершу зробити припущення про закон, а потім спробувати спростувати його за допомогою емпіричної перевірки. Політичні аналітики-емпірики застосовують цей метод тоді, коли піддають гіпотези експериментальній перевірці. Нині позитивізм не в моді, він піддається нападкам з боку речників) реалізму, які заперечують емпіризм і звертаються за поясненням до реальних механізмів, що існують поза досвідом і каузально відповідають за те, що ж ми спостерігаємо; б) герменевтики, які відкидають тезу про єдність науки і в рамках гуманітарних наук зосереджують свою увагу на значущості, що пронизує сферу суспільного життя; в) критичної теорії, які заперечують тезу про контроль на користь визволення людства за допомогою інтерпретативного аналізу соціальних явищ.