політична теорія і політологія

До 70-х років XX століття вислів «політична теорія» був за межами американської політології лише категоріальним терміном, що стосувався канонічних класичних текстів від Платона до Маркса і широкого кола тогочасних досліджень у таких галузях, як філософія, політологія та історія. У США політична теорія спочатку була розділом політології і в міру становлення інших, ширших міждисциплінарних досліджень у сфері політичної теорії намагалася відображати проблеми, що поставали в рамках політології. Упродовж 1970-х років, коли почав набувати інституціональної форми більш загальний розділ політичної теорії, ситуація різко змінилася. Хоча багато сучасних уявлень про політичну теорію і багато проблем, які сьогодні визначають дослідження в цій царині, походять з американської політології, розділ політичної теорії в політології сьогодні є переважно – і чимдалі більше – мікрокосмом у порівнянні з ширшою політичною теорією. Навіть попри наявність у політичній теорії категорій, які чітко відображають напрям досліджень у царині сучасної політології, і попри «рештки» вихідних для цієї науки проблем, розділ залишається певного роду аномалією в рамках «материнської» дисципліни. Крім того, і в політичній теорії, і в базовій американській політології існують потужні сепаратистські сили. Якщо говорити про політичну теорію всередині політології як про щось відмінне від політичної теорії в більш загальному сенсі, то слід говорити про явище історичне й обмежене. Хоча до сучасних доктрин або до факту нестачі доктрин політичної теорії в рамках ортодоксальної політології і важливо пильно придивитися, не менш важливо не просто відтворити ті аспекти політичної теорії, які відображають більш загальний контекст, але й наголосити на тому, що є характерним для даної дисципліни. Однією з найбільш приголомшливих рис сьогоднішньої політології є заперечення центрального положення теорії в дисципліні і її плюралістична толерантність у межах розділу політичної теорії. Складно пояснити явище, що його можна було б назвати деволюцією і розпорошенням політичної теорії в політології, однак слід піддкреслити, що ця наука розвивалася в двох напрямках – магістральному і додатковому. По-перше, на початку 1970-х років відбулося послаблення протиборства дисциплін, що їх показово описували як «традиційну» і «наукову» політичну теорію. По-друге, зріс ступінь розмежування, автономності та інституціоналізованості міждисциплінарної царини політичної теорії. Для розуміння цих змін слід мати більш загальне уявлення про контекст і підгрунтя політичної теорії в політології. У 1903 році, коли була створена політологія як окрема фахова дисципліна вкупі із самою політичною теорією, ставши одним із шести її розділів, політичну теорію ще не розглядали як окремий вид діяльності. «Політична теорія» відносилася в основному до предмета, який упродовж другої половини XIX століття традиційно вважали складовою політології, і до досліджень із цього предмета. Політичні мислителі брали за об’єкт дослідження здебільшого державу й услід за Гегелем розподіляли свою увагу поміж теорією і практикою, або між суб’єктивними, чи понятійними вимірами держави, що протиставлялися інституціональним та об’єктивним. Політична теорія також включала в себе ті розділи традиційної університетської навчальної програми, що присвячувалися вивченню класиків, моральної філософії та етики і були пов’язані з політикою та врядуванням. Політична теорія була породжуючою, або категоріальною і формулювала певні типи тверджень та окреслювала певні види досліджень, а також утверджувала певні ідеї стосовно політики і запроваджувала їх у політику. В американській політології схилку XIX – початку XX століття «наукове» вивчення політики було передовсім історичним, еволюційним і порівняльним, воно розвивалося в напрямках, окреслених Гегелем, Контом і Спенсером. На зламі століть у працях таких індивідуалістів, як Вільям Даннінг, у рамках політичної теорії стали досліджувати історію політичної думки від греків до сучасності. Наголос робився на еволюційному розвитку демократичних ідей і на науковому підході до політики. Вважали, що вивчення політичної теорії дозволяє виробити низку аналітичних понять для наукових політичних досліджень, що їх розуміли насамперед як прикладну науку про політичні та управлінські реформи, суспільний контроль та освіту громадян. На початку 20-х років XX століття центр уваги перемістився на створення більш аналітичної, описової і пояснювальної (однак для цієї доби «прогресивної ідеології» в остаточному підсумку прикладної) науки; тож політичну теорію вивчали і викладали здебільшого у вигляді історії розвою політичних ідей і їх зв’язків з політичними інститутами в різноманітних соціальних та історичних контекстах. Протягом 1920-х років Чарльз Мерріем, якого з багатьох точок зору слід вважати засновником сучасної політології, почав активно виступати за розвиток теорії політики, яка мала стати осердям об’єктивних і методологічно складних наукових досліджень суспільства. Він наголошував на необхідності застосування понять і методів з інших галузей, передусім – психології і соціології, і на потребі в розвитку кількісних методів аналізу для обробки зростаючої маси фактів, нагромаджених даною дисципліною. Мерріем доводив, що політологія постала на основі a priori дедуктивного підходу, який був типовим для першої половини XIX століття, і в другій його половині пройшла крізь історично-порівняльну фазу. Хоча на початку XX століття було досягнуто певного прогресу в розвитку індуктивної науки, що займалася спостереженнями та вимірюваннями, майбутнє вимагало більш теоретичного і психологічно обгрунтованого вивчення політики і політичної поведінки для реалізації наукового потенціалу галузі та досягнення її практичних демократичних цілей. Існують дві характеристики цього періоду, що заслуговують на особливу увагу. По-перше, незважаючи на зростання рівня науковості в працях таких окремих учених, як Мерріем, не було майже ніякої різниці між їх розумінням емпіричної наукової теорії і вивченням історії політичної думки. Вони сприймалися як взаємодоповнюючі напрямки, один з яких зосереджувався на аналізі тогочасних політичних процесів, а інший – на їх розвитку в часі. По-друге, призначення науки залишалося практичним. Її метою було спонукати до подальших політичних реформ і сприяти виробленню розумної публічної політики. Внутрішні і міжнародні проблеми 1930-х років відволікли увагу від метатеоретичних питань науки про політику. Політична теорія, якою вона представлена в працях окремих науковців, таких як Жорж Сабін, залишалася здебільшого дослідженням історії розвитку політичної теорії; величезну увагу було приділено формуванню ліберальних демократичних ідей, їх історичному розвитку, їх протистоянню тоталітарним ухилам – нацизму, фашизму і комунізму – та їх тотожності з науковими принципами. Тимчасом не були забуті і твердження Мерріема, що їх протягом даного періоду розвивав Гарольд Лессвелл, але на практиці політичну теорію сприймали головним чином як історію політичних ідей. Хоча біхевіористська «революція» і «рух», що на середину 1960-х років став головним напрямком у політології, не були оформлені до 1950-х років, настрої, які вони виражали, виникли ще в 1940-х роках. Ці настрої багато в чому були настроями Меріема і Лессвелла, частково суть проблеми крилась і в надто повільному просуванні в напрямку втілення в життя наукового ідеалу, до якого дедалі більше – принаймні в принципі – схилялися політологи. Центральним постулатом біхевіоризму, як його формулювали такі науковці, як Девід Істон, стала потреба в розвитку науки про політику, змодельованої на основі методології природничих наук. Сама по собі ця мета навряд чи була новою, однак біхевіористський підхід мав свої специфічні риси. По-перше, з кількох причин (включаючи неоднозначний контекст, створений ідеологією холодної війни, зростанням післявоєнної апатії в рідних країнах та умовами фінансування, за яких перевагу віддавали фундаментальним дослідженням) біхевіоризм знецінив ту ідею, що політологія має слугувати практичному реформуванню і розвитку освіти громадян, і віддав перевагу ідеї чистої науки. По-друге, він дозволив добитися фундаментальних змін у дослідницьких програмах політології – особливо завдяки запровадженню системних та кількісних методів аналізу. По-третє, з багатьох точок зору це була теоретична революція. Її лідерами стали переважно науковці, які мали освіту в сфері історії та нормативної політичної теорії; вони сприймали розвиток емпіричної теорії як ключ до наукового поступу і докладали багато зусиль до створення такої теорії; вони ввели безпрецедентну метатеоретичну саморефлексію над науковою теорією та поясненнями; та найважливішим стало те, що вони принципово відкидали висвітлення історії політичної теорії як основне призначення теорії в політології (що є другою важливою ознакою біхевіористського руху). Чому ж виникло протистояння між історичним і науковим підходами до політології після довгих літ їх співіснування? Очевидно тому, що біхевіористи розуміли вивчення історії політичної теорії як вияв ненаукового гуманітарно-архаїчного підходу, що заважав її науковому розвитку і займав місце, яке мало належати теорії як основі емпіричного дослідження політичної поведінки і політичних процесів. Та хоча історія політичної теорії могла б стати об’єктом критики частково принаймні тому, що революція має проти чогось боротися, існувала глибша, хоч і рідко висловлювана проблема. Починаючи з кінця 1930-х років на розділ політичної теорії почали справляти істотний вплив вчені, що емігрували з Німеччини, – такі як Лео Штраус, Ерик Фогелін, Ханна Арендт, Теодор Адорно та Герберт Маркузе. Їх ідеї, які в ідеологічному плані були і лівими, і правими, виявилися фундаментально відмінними від основних цінностей, що на них традиційно спиралася американська політологія, включно з вірою в науку, прихильністю до ліберальної демократії і переконаністю в наявності історичного прогресу. Відтак незважаючи на перетворення, які викликала біхевіористська революція в дослідницьких програмах дисципліни, вона була в багатьох аспектах консервативною революцією, що знов утверджувала ці основні цінності даної галузі. Протягом 1950–1960-х років проти розпочатої такими науковцями, як Істон, біхевіористської критики того, що вони сприймали як «занепад» політичної теорії, виступили історики політичної теорії, які, подібно до Штрауса, стверджували, що якраз нова наука про політику і є реальним симптомом занепаду, що вона водночас відображає загальну політичну кризу на Заході і сприяє її поглибленню через свій позитивістський підхід і неспроможність розібратися з нормативними питаннями. Протягом 1950-х років полеміка навколо біхевіоризму отримувала свій найяскравіший прояв здебільшого в суперечках з приводу політичної теорії. Ті, хто тяжів до оцінних і настановчих досліджень, вивчення «великої традиції» та класичних канонів, сприймали науковість біхевіоризму як загрозу самому існуванню політичної теорії, тоді як біхевіористи твердили, що така традиційна політична теорія є зашморгом минулого і стає нездоланною перешкодою на шляху до розвитку істинно наукових досліджень. Саме із цих суперечок постали багато подальших уявлень про політичну теорію – від усесвітньо-історичної діяльності, спрямованої на критику і перебудову політичного життя, до методу когнітивної науки. У середині 60-х років біхевіоризм посів у політологічній дисципліні провідні позиції. Незважаючи на те, що протягом цього десятиліття наукова і традиційна політологія залишалися антагоністами, вони дедалі швидше почали розходитися в різних напрямках. Такі критики біхевіоризму, як Шелдон Волін, звинувачували політологію в тому, що вона зосереджується на методі, а це є відмовою від істинного «покликання» політичної теорії. Такі науковці, як Волін, покладали мало надій на політичну теорію в політичній науці; провідні політологи, прагнучи до фахової слави, відступилися від критики політичної теорії і переслідували свої особисті наукові цілі. Наприкінці 60-х років фахівці офіційно поділили політичну теорію на три складові: історичну, нормативну та емпіричну. Спроби багатьох тогочасних політологів застосувати біхевіористський підхід до теорії набували вигляду розвитку якихось абстрактних «концептуальних рамок», подібних тим, що представлені в «системах» аналізу Істона та Карла Дойча, або спроб вибудувати теорію індуктивно від емпіричних тверджень зі зростаючим ступенем узагальнення, як у випадку Гайнца Ейлау) та Роберта Доула. Захоплення можливостями науки й розроблення таких «стратегій досліджень» тривали впродовж наступного десятиліття, але в ході цього поступу почав змінюватися образ теорії в цій дисципліні і її практичне застосування. Наприкінці 60-х років біхевіоризм почав наражатися на критику з боку представників деяких дисциплін через його претензії на статус «чистої науки» і неспроможність досліджувати й обговорювати нагальні соціальні та політичні проблеми даного періоду. У 1969 році Істон проголосив «нову революцію» – «постбіхевіористську революцію», що принаймні спочатку звертала менше уваги на наукові методи і прийоми, а робила більший наголос на відповідальності даної науки перед суспільством та на політичних проблемах. Цей відроджений соціально-політичний образ даної науки послідовно розвивався протягом 1970–1980-х років, стаючи основоположною ознакою даної дисциплини. Цей зсув водночас означав зниження уваги до розроблення загальної емпіричної теорії. Науковці, що працювали в різних розділах політології, продовжували займатися своїми регіональними чи частковими теоретичними проблемами, однак спостерігався подальший відхід від питання про теоретичні засади даної дисципліни. Цей відхід супроводжувала – і частково прискорювала його – нова злива критики стосовно біхевіористського образу наукової теорії та її обгрунтування. Цей образ живився і підтверджувався логічними позитивістськими доводами із царини філософії науки (Див. позитивізм), проти чого наприкінці 1960-х років стали виступати окремі науковці, такі як Томас Кун. Такі дослідження ідеї позитивістської соціології паралельно з новими змінами у філософії соціології (на кшталт тих, які запровадили Пітер Вінч та Альфред Шутц) почали поширюватись і на політичну теорію. Переважна більшість дискусій 1970-х років були присвячені метатеоретичним розумуванням з приводу природи соціальної наукової теорії та її обгрунтування. Якщо раніше критики біхевіоризму порушували питання про цінність науки як такої і здебільшого приймали таку ж позитивістську концепцію науки, як і біхевіоризм, нові критики поставили під сумнів не лише ідею методологічної єдності науки, а й адекватність панівних концепцій природничих наук. Ці суперечки призвели до послаблення авторитетності позитивістських переконань у даній царині, однак відтепер політологів загалом набагато більше цікавила не проблема наукової адекватності, а питання про політичну доцільність. Водночас політичні теоретики почали відходити від злободенних проблем політології і стали зосереджувати свою увагу на глибинних методологічних і засадничих проблемах, пов’язаних з їх власними частковими зацікавленнями. Наприкінці 1970-х років політична теорія або принаймні ті з її розділів, які не були прямо пов’язані з головними напрямками політології, утворили всередині політології розрізнений, однак допустимий масив і почали охоплювати різноманітні питання, котрі належали до ширших міждисциплінарних досліджень у рамках політичної теорії, що здійснювалися протягом останнього десятиліття. Ці питання розроблялися в працях Юргена Габермаса, Джона Роулза, Роберта Нозика, а також у літературі різноманітних напрямків, кількість якої постійно зростала, що, на думку багатьох, свідчило про відродження політичної теорії в добу постпозитивізму. Сучасний стан розроблення політичної теорії та її перспективи на майбутнє можна оцінити й зовсім по-іншому. Багато хто вітає притаманні політичній теорії доби постпозитивізму розмаїття і життєздатність, а також відхід від проблем традиційної політології. Інші вважають, що даній галузі бракує ідеологічної адекватності, і хоча суперечки між представниками наукової і традиційної політичної теорії були, власне, поховані, та проблеми вирішено не було, швидше їх було загнано вглиб, тож, самоусунувшись від надання критичної оцінки політології, політична теорія не справилася з важливим завданням. Дехто ще плекає якісь надії на об’єднання і двох різних напрямків політичної теорії, і політичної теорії з політологією, вважаючи певною ознакою цього об’єднання, наприклад збіг інтересу політології і нормативної політичної теорії до аналізу публічної політики. Принаймні мало хто ставиться доволі песимістично до таких тенденцій, вважаючи, що неприкритий плюралізм і розширення меж політичної теорії насправді свідчать про відчуження і перевиробництво і що незважаючи на нове розуміння практичної доцільності особливих успіхів у вирішенні непростої проблеми відносин між політичною теорією і політикою досягнуто не було. Політологію і політичну теорію як підрозділ даної науки спершу винайшли американці і від самого початку питання, що виникали в межах цих розділів та між ними, оберталися довкола проблеми відносин між звичайним і науковим підходами. Навіть якщо політологія як загальна дисципліна доби біхевіоризму відмовилася від традиційної ідеї політології як передовсім прикладної науки, це поняття збереглося в політичній теорії. Проте незважаючи на появу кількох образів політичної теорії, що звертаються до відповідних соціальних проблем (як речники критичної теорії і представники Франкфуртської школи або нормативні та аналітичні теоретики з їх увагою до широкого діапазону соціальних проблем), питання зв’язку між політичною теорією і політикою залишилося нерозв’язаним. Деякі з цих проблем криються в самій ідеї сприйняття політології як науки про політику, і, можливо, саме питання такого роду зрештою прислужаться справі відновлення зв’язку між політичною теорією і політологією.