політична теорія

Постійними стали роздуми про природу і призначення державного устрою, що показово включає в себе і розуміння існуючих політичних інститутів, і бачення того, яким чином їх потрібно змінювати (і чи взагалі потрібно це робити). Цей вид ідеологічної діяльності існує від тої пори, як люди вперше усвідомили, що форми їхнього державного устрою і суспільних інститутів не є окресленими в усіх аспектах на основі усталеної традиції, а є відкритими для змін. Однак лише нещодавно ці критичні поривання вийшли на рівень «політичної теорії» і стали науковою дисципліною. Ті, хто займався цим раніше, вважали себе філософами або ж науковцями; нині політичну теорію часто відмежовують і від політичної філософії, з одного боку, і від політології – з іншого (Див. політична теорія і політологія). Це розмежування бере свій початок від загальних зрушень у світогляді, що відбувалися паралельно з розвитком сучасної науки. Зокрема під впливом позитивізму стало загальноприйнятим розрізняти, по-перше, емпіричні твердження, істинність чи хибність яких перевіряється на основі спостереження, по-друге, формальні твердження на кшталт математичних теорем, істинність чи хибність яких визначається виключно значеннями їх складових, і, по-третє, оцінні твердження, такі як моральні імперативи, які, як часто вважають, не можуть бути ні істинними, ні хибними в жодному сенсі, але які в будь-якому разі не виходять ні з емпіричних, ні з формальних тверджень. Якщо прийняти це розмежування, науку слід вважати дисципліною, що має справу лише з емпіричними твердженнями, а філософію – дисципліною, що оперує лише формальними твердженнями. Оскільки ж політична теорія оперує оцінними формулюваннями – рекомендаціями щодо того, що потрібно робити в політичному плані, – із цього, як здається, автоматично випливає, що її не можна ототожнювати ні з наукою, ані з філософією. Крім того, з огляду на вищесказане неможливо собі уявити, що політична теорія може претендувати взагалі на роль дисципліни, яка протиставляється простому оприлюдненню суб’єктивних уподобань; саме це змусило багатьох критиків складати некрологи всій цій галузі. Альтернативною можливістю стало б надання предмету нової ролі, відмінної від тієї, що її окреслювали класичні політичні мислителі від Платона до Маркса. Було запропоновано низку подібних інтерпретацій; кожна з них мала свої переваги, проте жодна з них не виявилася цілковито задовільною. Політична теорія як історія політичної думки Політична теорія розглядається тут як діяльність з дослідження праць класичних мислителів задля встановлення автентичного значення тексту і, отже, відтворення політичного бачення кожного з них. Іноді таке спрямування підтримується, як у випадку Лео Штрауса, тим переконанням, що сучасна політична думка – а особливо сучасна політологія – відображає звуження широти політичного світогляду, досягнутої мислителями минулих віків. Більшість політичних теоретиків і справді витрачають якийсь час на роздуми про досягнення своїх попередників, та на це є принаймні дві поважні причини. Такі роздуми розкривають увесь діапазон можливих різноманітних інтерпретацій політики і розвіюють будь-які ілюзії стосовно того, що дослідження в царині політики є кумулятивною наукою, в якій кожна нова теорія просто вдосконалює попередню. Крім того, класичні тексти отримують статус класичних саме завдяки переконливості поданого в них аналізу, тож вони часто стають необхідним відправним пунктом для роздумів про сучасну політику. Однак історичний підхід як загальна програма політичної теорії виявляється неадекватним. Почнемо з того, чи стає насправді сходження від емпіричних або формальних тверджень до оцінних логічною помилкою і чи дійсно цієї помилки неможливо уникнути з огляду на те, що її часто робили в минулому. Зрушення, зумовлені розвоєм сучасної науки, слід зустрічати у всеозброєнні. Далі, існує прихована суперечність між витлумаченням історії політичної думки як історії і як політичної теорії. З точки зору історичного підходу, в рамках якого прагнуть відтворити автентичне значення текстів, слід насамперед звертати увагу на якнайточніше відтворення ідеологічного контексту, що в ньому їх було написано: на аудиторію, якій вони призначалися, на мету, з якою автор звертався до даної аудиторії, на мову, яка, з його погляду, годилася для звернення до цієї аудиторії, тощо (Див. Skinner). Після встановлення такого контекстуального значення стає набагато складніше послуговуватися класичними працями для висвітлення сучасних проблем, що виникають у докорінно іншому контексті. Звідси постає прірва (що отримує своє відображення в науковій дисципліні) між тими, для кого головним є точна історична інтерпретація, і тими, хто хоче використовувати класичне вчення у своїх власних цілях без особливої уваги до контексту. Політична теорія як витлумачення понять З протилежної точки зору, політичну теорію розглядають як процес витлумачення тих понятійних термінів, за допомогою яких ведуть політичні дискусії, – таких термінів, як демократія, свобода і справедливість. Зрозуміло, що існують широкі можливості для такого витлумачення, оскільки ці терміни часто вживають у такий спосіб, що дозволяє приховати систему викладу аргументації; наприклад, коли зсув значення поняття дозволяє протагоністу приховати логічний розрив у ланцюгу міркувань. Під впливом лінгвістичної філософії деякі політичні теоретики вбачають своє завдання в здійсненні глибоких досліджень з проблеми вживання політичних понять у розмовній, дотеоретичній мові (Див. Weldon). Труднощі для цього підходу криються в тому, що двоїстість і невизначеність, притаманні поняттям, уживаним у політичній аргументації, відображаються вже в самій розмовній мові. Більше того, виявляється, що ті чи інші значення є не випадковими, а відповідають політичним переконанням даного мовця. Відтак, уживаючи поняття «свобода», ліберал і соціаліст матимуть на увазі різні значення: соціаліст вбачатиме перешкоди особистій свободі там, де ліберал побачить лише природне обмеження якогось роду. Не можна сказати, що витлумачити ці поняття неможливо, проте це неможливо зробити в цілковито нейтральній формі; обстоювати одне витлумачення політичного поняття зазвичай означає обстоювати загальну ідеологічну позицію, з якою пов’язане дане витлумачення. Це, в свою чергу, означає, що ті, хто займається витлумаченням понять, насправді відкрито чи приховано працюють у більш самостійній галузі політичної теорії, яку започаткували мислителі-класики. Політична теорія як формальне моделювання З третьої точки зору, що набула популярності переважно в США, політичною теорією вважають конструювання за прикладом економістів-теоретиків формальних моделей політичних процесів. У широкому сенсі таке моделювання починається з постулювання існування групи розумних діячів, кожен з яких має власні цілі і прагне їх якнайшвидше досягнути, проте дії кожного з них обмежені набором процедурних правил. Отже, модель визначає, як саме діятимуть гравці і яким буде остаточний результат їхньої діяльності. Такі моделі можна використовувати для двох можливих цілей. По-перше, вони можуть слугувати передовсім поясненням, тобто бути схематичним окресленням механізмів, які лежать в основі тих політичних процесів, що протікають у реальному житті. З іншого боку, вони можуть бути насамперед нормативними з огляду на те, що за їх допомогою намагаються показати, які наслідки витікатимуть із прийняття конкретних правил стосовно, скажімо, виконання колективних рішень. Добре відомим прикладом пояснювальної моделі є теорія Ентоні Даунса про виборче змагання, у якій виборці представлені як люди, що намагаються отримати максимальну користь від результатів виборів, а партії – як команди, що намагаються максимально збільшити свої шанси на перемогу. Тож Даунс показує, яким чином партії розгортатимуть свої політичні платформи задля здобуття підтримки і чому в певних пунктах ідеологічні платформи всіх партій тяжітимуть до центру політичного спектру. В подальших теоретичних дослідженнях ця новаторська ідея була значно уточнена. Не менш відомим прикладом моделі, що базується на основі нормативних прагнень, хоч і дещо негативного характеру, є теорема неможливого Кеннета Ерроу. Ерроу розглядає популяцію виборців, які мають вибирати поміж кількома варіантами політичного курсу, при цьому кожен виборець здатен розставити ці варіанти в певному порядку відповідно до своїх уподобань. Яким чином сполучаються ці окремі уподобання у виборі одного політичного курсу як уподобання колективного? Ерроу показує, що не існує такого методу, який би водночас відповідав низці належних умов (наприклад, якщо кожна особа віддає перевагу х перед у, то у не повинен бути колективно обраний на противагу х). Серед іншого ця теорема передбачає, що в тому разі, якщо демократичний вибір має бути зроблений між більш ніж двома альтернативами, на його результат, ймовірно, вплине сама процедура вибору; цей результат є серйозною проблемою для демократичної теорії взагалі. Попри те, що метод формального моделювання дав певні значні результати, він має принаймні одну серйозну слабину. Він залежить від сприйняття дійових осіб як раціональних і цілеспрямованих максималістів – цей постулат здається значно більш сумнівним у політиці, ніж в економіці, оскільки політичні діячі зазвичай мають принципи й обов’язки, що обмежують їхні прагнення до досягнення певних цілей; більше того, під впливом політичних переконань можуть зазнати змін самі цілі. Багато політичних феноменів – наприклад поява харизматичних лідерів, – не піддаються формальному аналізу такого роду. Політична теорія як теоретична політологія Становлення в XX столітті політології як науки спонукало деяких практиків розглядати політичну теорію просто як більш теоретичний аспект даної дисципліни (більш повний виклад Див. політична теорія і політологія). Як і теоретична фізика, що дає систематизоване пояснення нашому повсякденному досвіду в фізичному світі, політична теорія поєднує окремі спостереження і початкові емпіричні узагальнення в загальну пояснювальну систему. Відповідно до цієї точки зору нормативний елемент у традиційній політичній теорії – її рекомендації щодо запровадження політичних змін чи збереження певного становища – є лише несуттєвим додатком до виключно академічної дисципліни. Хоча було створено кілька загальних схем для пояснення політичних явищ, варто зазначити, що жодна з них не грунтувалася виключно на емпіричних засадах як на найбільш адекватних. Заслуговує на увагу і те, що кожна схема містить у собі в доволі узагальненому вигляді практичну позицію в підходах до політичного життя. Це особливо очевидно в марксизмі, де пояснення політики капіталістичного суспільства як способу вираження класової боротьби пов’язується з практичним протистоянням капіталізму. Тому спроба вибудувати політичну теорію, вільну від нормативних елементів, видається приреченою на поразку. Причина цього, як здається, полягає в тому, що будь-яке пояснення політичних подій пов’язане з інтерпретацією вчинків і намірів їх учасників; така інтерпретація спирається на доволі небезспірні загальні уявлення про людські потреби і мотиви, які, в свою чергу, містять у собі нормативний підтекст (Див. Taylor). Таким чином, жодна з останніх спроб змінити наукові засади політичної теорії не є переконливою. З одного боку, потреба в розробленні політичної теорії в традиційному її розумінні – для більш глибокого осягнення політичних явищ, ніж це може забезпечити ідеологія, – є цілком зрозумілою. З іншого ж боку, здобутки, одержані в результаті цих зусиль, ставляться під сумнів позитивістським поділом на емпіричні, формальні та оцінні твердження. Обстоювання політичної теорії має починатись із спростування цих позитивістських поглядів. Слід показати, що в самих поясненнях, які дають науки про людину, комбінуються емпіричні та нормативні елементи і що формальний аналіз політичних понять будується на таких поясненнях. Послаблення тиску позитивізму на суспільні науки спрощує це завдання. Найбільшою практичною складністю, що постала перед політичною теорією нині, є буквально неозорий масив емпіричного матеріалу, зібраного сучасною політологією. Тоді як класичні політичні теоретики неминуче були політологами-аматорами, – вони збирали інформацію за нагоди з випадкових спостережень і чуток у доволі безсистемний спосіб, – то ті, хто має стати їхніми наступниками, просто приречені потопати в лавині даних, що збираються систематично. Хоча протягом останніх двох десятиліть у політичну теорію було зроблено важливий внесок – наприклад праці Оукшотта, Роулза, Нозика та Дворкіна, – варто зауважити, що жоден з цих авторів не спромігся поєднати філософський аналіз політичних принципів з емпіричним осягненням політичних процесів у цілковито вдатний спосіб. Їхні праці є глибоко філософськими, але вони мають слабке емпіричне підгрунтя і є дуже вразливими для критики з боку соціологів. Подальший прогрес у даній царині мусить виправити цей дисбаланс – щоправда, це завдання простіше сформулювати, ніж виконати.