політика

Політику можна визначити лаконічно як процес, в ході якого група людей, чиї погляди або інтереси на початковій стадії різняться, приймає колективне рішення стосовно згуртування групи загалом, що запроваджується як спільна лінія поведінки. Це визначення включає кілька складових, які потребують окремого дослідження для осягнення всієї складності ідеї політики. 1. Політика передбачає наявність різноманітних точок зору – якщо не стосовно кінцевої мети, то принаймні стосовно найкращого способу її досягнення. Там, де люди добровільно погоджуються щодо напрямку діяльності або, що важливіше, де вони здатні дійти згоди в ході вільного обговорення, ніяка політика не потрібна. Цей ідеал неполітичного консенсусу здатні втілювати в життя гурти друзів або товариства науковців; так діяли – в літературі – гранично раціональні гуїнгми в романі Свіфта «Мандри Гуллівера». Політика починається тоді, коли подібна одностайність спонтанно зродитися не в змозі, але конкретній групі людей вкрай необхідно діяти колективно. 2. Політика певним чином визначає шляхи досягнення згоди щодо прийняття колективних рішень. Як правило, вона включає три засоби: переконування, проведення переговорів і прийняття остаточного рішення. Переконування – це спроба довести вашим опонентам доцільність вашого підходу за допомогою переконливих чи непереконливих доводів, а це передбачає використання такого найхарактернішого політичного прийому, як промова за всіма правилами ораторського мистецтва. Процес проведення переговорів вимагає, з одного боку, згоди на задоволення вимог ваших опонентів, задля того щоб, з іншого боку, домогтися від них поступок. Після завершення процесів переконування і переговорів (при цьому відносна тривалість кожного з них може бути різною) приймається рішення. Для цього в одному крайньому випадку може існувати формальний механізм – скажімо, демократичне голосування; в іншому крайньому випадку рішення може поставати доволі неформально, наприклад, як воля самодержавного монарха, що її він виявляє внаслідок тиску на нього придворних. Проте політика виключає можливість добиватися згоди за допомогою елементарного застосування сили. Людина, котра змушує своїх партнерів діяти згідно з її бажанням, приставляючи їм до голови пістоля, не вступає з ними в політичні відносини. Переконування і проведення переговорів часто виявляються справою не надто похвальною, оскільки це, як правило, включає обманювання опонентів і готовність пожертвувати принципами на догоду політичним інтересам. Цим значною мірою зумовлюються ті притаманні слову «політика» негативні смислові відтінки, що їх увічнено в другій строфі національного гімну Великобританії: Покінчимо з їхньою політикою, Викриємо їхні шахрайські хитрощі... 3. Однак політика передбачає, що прийняте рішення, яким би закулісним воно не було, дана група вважатиме авторитетним. Воно стає політикою як лінією поведінки – поняття, що його позначають в англійській мові окремим терміном polіcy на відміну від інших мов з німецькою і французькою включно, де воно існує лише як значеннєвий відтінок слова політика (англійською мовою – polіtіcs). У цьому аспекті політика постає в більш вигідному світлі, оскільки тут передбачається незмінний намір добиватися результатів, корисних для групи. 4. Хоча політика немислима без владних повноважень, на практиці вона невіддільна від прояву влади в смислі нав’язування рішень норовливим членам групи. Саме таке лице політики і видається непривабливим лібертаристам, та й анархізм і марксизм – ідеології, що покладають надії на доконечне зникнення політики, – мають на увазі головним чином цей примусовий аспект. З огляду на ці чотири характеристики не дивно, що основною ареною політики в сучасному світі має бути держава. Держава має найусеосяжніші владні повноваження з-поміж усіх нам відомих, а відтак є інституцією, для якої цілком природними є намагання справляти вплив шляхом переконування та проведення переговорів. З огляду на це деякі аналітики пов’язують політику з державою за визначенням, і в розмовній мові під словом «політик» розуміють особу, причетну або до управління державою, або до спроб змістити існуючих правителів; слово ж «політичний» може означати «такий, що стосується справ держави». Проте існує настільки ж усталена традиція вживання поняття «політика» стосовно корпорацій, профспілок, навчальних закладів та інших подібних інституцій державної системи. Оскільки в усіх цих випадках ми знаходимо всі чотири вищезгадані компоненти – розмаїття поглядів, механізм вироблення рішень, процедуру їх прийняття та механізм впровадження рішення як загальної лінії поведінки, – опис видається точним і вичерпним. Проте слід уникати надмірного розширення терміна «політика». У сучасній феміністичній літературі вживається стереотипна фраза «Особисте є політичним». Смисл цього гасла не зовсім зрозумілий. Якщо цей вислів означає, що особисті справи – права чоловіків і жінок у їх взаєминах – повинні стати об’єктом політичних (тобто державних) інтересів і діяльності, тоді його можна вважати слушним, але тільки в тому сенсі, у якому кожна проблема – охорона рідкісних видів тварин або побудова тунелю під Ла-Маншем – може за необхідності ставати політичною. Якщо ж цей вислів означає, що особисті стосунки є політичними відносинами, тоді за цим криється хибне наголошення на владі, що її застосовують (як правило) чоловіки до жінок. Але хоча всі політичні відносини передбачають ужиття влади, зворотне твердження справедливим не є: відносини між хазяїном і рабом не є політичними, як і взаємини між службовою і приватною особами. Вираз «Особисте є політичним» може на практиці означати й таке: особисті стосунки, стиль життя тощо є справами великої значущості, а тому традиційна політика не повинна відсувати їх на другий план. Незалежно від того, так це чи ні, але суть ідеї політики можна і слід визначати, не розширяючи її до тієї межі, де вона стає цілковито беззмістовною.