плюралізм

Ідеологія, котра не лише не приймає якусь одну точку зору за ідеальну, але й сама функціонує в безліч способів. Вона становить альтернативу конкуруючим ідеологіям комуналізму та індивідуалізму, обидві з яких у своїй чистій формі є хибними як засоби для встановлення хорошого життя. Комуналізм є хибним через те, що заходи, вживані для уніфікації людей, багато хто інтерпретуватиме як примус і насильство, а це призводить до позбавлення людини її особистих прав, нехтування її інтересами і йде врозріз з її почуттям справедливості. Індивідуалізм, хоч його й уявляють гідним прийняття на загальнолюдському рівні, оскільки його пріоритетами є права, інтереси і достоїнство особи, теж є хибним ученням, отож його піддають критиці через те, що інституціональні нововведення, необхідні для втілення його в життя, потребують як передумову досягнення згоди і прийняття на себе таких обов’язків, що нівелюють особу як початок і кінець хорошого життя. Плюралізм визначають по-різному: як ідеал хорошого життя; як характерну рису західних політиків і капіталістичної демократії; як етичну теорію, котра певною мірою стосується політики ліберальних суспільств; як учення про культурну різноманітність, котре відкидає і релятивістські, і моністичні положення альтернативних культур. Можна прийняти будь-яке з цих визначень, не відкидаючи решти, та й «найбільший плюраліст» погодиться з деякими з них. Напевно, найближчий зв’язок – це зв’язок, установлений між етичною теорією та загальноприйнятим ідеалом хорошого життя. У галузі етики плюраліст дотримується тієї думки, що – попри недостатність деонтологічних різновидів індивідуалізму для створення етичної теорії – немає такої єдиної мети або блага, які б заслуговували на найбільшу підтримку всіх розумних людей. Натомість існує розмаїття благ, кожне з яких заслуговує на раціональну підтримку і відповідно вводиться як один із варіантів індивідуального вибору (за умови існування вільного вибору). Плюралістичне суспільство всебічно підтримує це розмаїття благ, кожне з яких є обмеженим такою мірою, яка необхідна для того, щоб залишити простір для існування інших. Плюралістична політика (як твердять) поєднує положення теорії індивідуалізму Локка, етики участі Дьюї та інтерес до переваг цілісності і стабільності, закорінений у вченні Берка. Активне занурення в розмаїття окремих зв’язків допомагає людині розвинути її розумові здібності та етичні засади; це забезпечує й різноманітність агенцій, куди можна звертатися для захисту чиїхось прав та інтересів. Така різноманітність зв’язків виливається в утворення в державі різних систем відносин, цінностей та інтересів, вартих обговорення і прийняття. Суспільство загалом отримує від плюралізму вигоду. Багато посередницьких організацій, з якими індивіди встановлюють зв’язки, у різні способи запобігають прийняттю нерозсудливих рішень, і якщо більшість індивідів залучено до більш ніж однієї організації, сам індивід стає ареною, у межах якої відбуваються внутрішні суперечки між різними позиціями; та якщо кожна організація мусить звертатися до інших, аби набути достатньої снаги для того, щоб кинути свій найвойовничіший виклик, їй доведеться відмовитися від дріб’язкових вимог і вихідних пріоритетів на користь найвищих пріоритетів своїх потенційних союзників. Плюралізм сприяє підтриманню стабільності, не зумовленої жорстко безпосереднім державним примусом або потребою в збереженні цілісності суспільства. Та все ж теорія доводить, що й у плюралістичній політиці можливі нововведення і зміни. На політичну арену можуть вийти нові угруповання, котрі, ймовірно, виникають унаслідок зміни економічної ситуації або зрушень у світогляді генерацій, і завдяки плюралізму порушити рівновагу влади. Плюралізм задає такий напрямок і такий темп зрушень, що старше покоління не стає надто відчуженим від молодшого; водночас він підтримує темп, достатній для того, щоб молодше покоління мало змогу закласти підвалини майбутнього. Важко було б протистояти такому ідеалу, особливо тоді, коли чисті форми індивідуалізму та комуналізму довели свою нежиттєздатність. Дискусії навколо плюралізму, таким чином, зосереджуються на питанні про ступінь наближення західних капіталістичних демократій до цього ідеалу. Та на обговорення виносяться суперечливі тлумачення плюралізму. Критиків, які стверджують, що капіталістична демократія не відповідає цьому ідеалу, можна поділити на декілька груп. Є такі, хто твердить про те, що через розростання системи державного забезпечення і підвищення рівня відносної бюрократизації суспільного життя надається забагато ваги заохочувально-примусовій владі держави, а це порушує рівновагу між плюралістичними організаціями та державним апаратом на користь держави. Є такі, хто заявляє, що через дедалі сильнішу олігополізацію капіталу йому водночас надається і забагато непідконтрольної влади, і завеликої влади над державним апаратом. Є й ті, хто стверджує, що дуалістичні відносини між державою та економікою і між державою та виборцями породжують цілу низку суперечностей, котрі обмежують здатність держави враховувати безліч висунутих їй вимог, націлених на те, щоб примусити її віддати перевагу одній системі вимог перед іншими. Є такі, хто обстоює ту точку зору, що процвітання зруйнує основоположну узгодженість плюралістичного державного устрою і це призведе до утворення поодиноких груп виборців, які в сукупності здійснюватимуть некероване управління через традиційні плюралістичні канали. Є й такі, хто певен у тому, що інституції не в змозі досягати поставлених цілей і що ця безвихідь призводить до появи проявів незадоволення ладом у найрізноманітніших формах (таких як тіньова економіка, велика кількість розлучень, високий рівень злочинності), аж поки ці чинники не буде включено до офіційного політичного порядку денного; суттєвим чинником для відновлення плюралістичної політики є саме зміна результатів господарювання у сфері політичної економії. Свідченням привабливості плюралістичного ідеалу є той факт, що більшість критиків плюралізму — праві, ліві і центристи — згодні з тим, що це ідеал. Критики сперечаються між собою стосовно відносної ваги, що її надають різним складовим плюралістичного ідеалу. Дехто особливо підкреслює наявність у плюралізмі поваги до різноманітності; інші — відкритість і творчий підхід; дехто — намагання обмежити нерівність до такої міри, щоб це дозволило всім дорослим жителям брати участь у політичному процесі в ролі громадян; ще хтось — пошук консенсусу щодо спільних цілей. Є й таке міркування, яке, якщо його прийняти, може ще більше ускладнити уже й так непросту доктрину. У відповідь на суперечку між тими, хто поділяє теорію культурного релятивізму, і тими, хто схвалює ту концепцію, що добробут однієї особи стоїть вище за все, можна висунути теорію культурного плюралізму. Згідно з нею існує обмежена кількість суспільних ладів, здатних сприяти розвитку певних цінностей і норм, гідних людського схвалення, і при цьому стримувати розвиток інших. Зумовлюється це самим способом людського існування включно з вимогою стосовно того, що в рамках кожного способу життя має бути встановлено межі в одних сферах, аби уможливити процвітання в інших. У рамках такої доктрини, заслужено названої культурним плюралізмом, визнається, що для забезпечення хорошого життя, прийнятного для будь-якого конкретного плюралістичного суспільства, деякі визнані блага, від яких не відмовлялись би при інших способах життя, буде принесено в жертву. Таке розуміння веде плюралістів до невизнання обмеженості різноманітності, спричиненої будь-яким конкретним проявом плюралізму в одній країні, зберігає можливість перевибору засобів, які в межах плюралістичних суспільств визначають і потрактовують їхню «іншість», відкриває шлях до роздумів над проблемою цінності людини та переваг колективу, що підкоряє особистість собі, і дозволяє поширити ідеали плюралізму на відносини як між суспільствами, так і всередині них. З тих пір як було визначено складність плюралізму, він розглядається як більш ніж двовимірна доктрина, що її схвалював, скажімо, Джеймс Медисон. Він має на меті не тільки запобігання чварам в інтересах політичної стабільності і захист індивідуальних прав невеликих груп, але й охоплює багато аспектів, кожен з яких має визначати якість політичного і морального життя.