Грін

Грін Томас Гілл (1836–1882) — англійський філософ і соціальний реформатор. Головним прагненням Гріна було трансформувати лібералізм, переклавши його на терміни ідеалізму, пристосованого до політичної обстановки і релігійних криз свого часу. Десь приблизно з 1880 по 1920 роки його політична філософія зробила для формування вищої освіти і державної політики Англії більше, ніж утилітаризм Дж. С. Мілля. Грін заслуговує на увагу у зв’язку з тим, що він критикував емпіризм, утилітаризм та доктрину laіssez-faіre (невтручання), до яких звертались його попередники-ліберали. Погляди Гріна не варто розглядати як скороминущу фазу лібералізму. Школа Гріна, ставши для двох поколінь англійців найвизначнішим освітнім закладом, ввела в науковий обіг низку повчальних контрприкладів антиісторичним узагальненням щодо лібералізму загалом. Грін почав з тієї відправної точки, що ліберали повинні сприймати кризи воднораз й у філософській, і в політичній площині. Філософія була потрібна для того, щоб жорстко підходити до проблем, залишених, як він усвідомлював, збанкрутілим раннім англійським емпіризмом та утилітаризмом. Жоден моральний чи політичний принцип не здобув загального схвалення; Грін був особливо занепокоєний відсутністю будь-якої альтернативи збалансуванню індивідуальних і національних інтересів, як це було в тому випадку, коли англійці стали на бік конфедератів в американській громадянській війні. Філософськи виважені основні принципи були потрібні не тільки в міжнародній, але й у внутрішній політиці для підтримання належного шляху розвитку виборчої системи, освіти та суспільного законодавства. З точки зору Гріна, традиція емпіризму зазнала невдачі й у розробці адекватної теорії пізнання, й у виробленні власних критеріїв оцінки раціональної людської поведінки. Стосовно філософського ідеалізму він вважав, що природа і наше пізнання природи передбачає включення в себе вічного феномена, який сам себе розрізняє та сам себе ідентифікує і який узгоджує думки, а водночас становить і матеріал для них. Раціональними детермінантами діяльності рівною мірою є воля і вибір, а не пасивна згода або рішення, зумовлені бажанням чи пристрастями. На основі тих поглядів, що їх він відстоював, перед громадянами окреслюються не лише чіткі теорії пізнання та етики, але й провідні принципи їхніх політичних намірів. Низка принципів притаманна і моральній, і громадській та політичній діяльності суспільства. Якщо певні припущення не підтверджуються практикою, тоді вступають у силу принципи, які допомагають громадянам визначити свої цілі і вимоги до спільної діяльності. У царині особистих спонук до діяльності ми принаймні маємо якесь уявлення про принципи, які ми повинні застосовувати тепер і в майбутньому. У річищі такого методу люди розглядаються не абстрактно, відокремлено від їх реальної належності до груп, але конкретно, в цілісному комплексі соціальних і політичних відносин, якими вони неминуче зв’язані. Ідеалісти, як доводив Грін, можуть уникнути помилок неопосередкованого індивідуалізму, як світських, так і релігійних. У центрі моральної і політичної теорії Гріна стоїть учення про те, що люди не шукають задоволення прямо. Скоріше вони прагнуть реалізувати своє розуміння самих себе. Як суб’єкти, котрі самі себе усвідомлюють, люди привносять у своє розуміння себе ідею добра, що її вони поділяють з іншими членами спільноти, до якої належать. Саме завдяки таким ідеям люди визнають законність обов’язків, котрі вимагають жертвувати індивідуальними уподобаннями та інтересами. Такі ідеї добра, що їх поділяють члени спільноти, «були батьками інституцій і звичаїв, суспільних суджень і прагнень, завдяки яким людське життя стало набагато кращим» («Prolegomena to еthіcs», 1883, p. 206). Таким чином, індивіди сприймають обов’язки як приписи, оскільки вони можуть реалізувати себе тільки тоді, коли стають добрими дітьми чи батьками, свідомими громадянами або громадськими діячами. Але ідеали мають бути визнані суспільством, членами якого вони є. Усі інші ідеали залишаються, говорячи мовою гегельянців, «абстрактними». Грін визнавав, що ця ідея могла становити загрозу для свободи та самоусвідомлення індивідів. Саме тому він відмовився погодитися з тим, що самореалізація може відбуватися ще десь опріч індивідів. Тоді що ж є важливішим – індивід чи суспільство? Це запитання Грін вважав безглуздим: «Без суспільства немає людей, так само як без людей… не може бути такого суспільства, яким його ми знаємо» («Prolegomena to еthіcs», p. 218). Основа суспільства – це визнання всіма його членами один одного такими істотами, всі цілі яких містяться в них самих. І, власне, єдиною метою як етики, так і політики, на думку Гріна, є становлення індивіда з моральними якостями. Це критерій, за яким має оцінюватися значення інституцій і законів. Їх цінність визначається тією мірою, якою вони реалізовують вольові можливості та розумові здібності особи, даючи громадянам простір для їх застосування. Якщо існуючий лад стоїть на заваді моральному розвитку будь-якого класу громадян, його має бути змінено з тим, щоб усунути перешкоди. Перейшовши від етики до політики в своїх «Лекціях про принципи політичного обов’язку» (1879–1880), Грін продовжував висувати той само критерій: цінність норм – у встановленні ними обмежень для індивідуальних прагнень. Цей критерій, застосований до конкретного законодавства, створює підстави для антидержавних дій, однак не для заборони дій у всіх обставинах. Закон може змусити людей робити певні дії. Але ці дії є зовнішніми. Жоден закон не може зробити його суб’єктів моральними, тому що моральність залежить від мотивації, вибраної вільно і за власним бажанням. Таким чином, закон слід застосовувати тільки для того, щоб створити умови, необхідні для гартування волі і розуму індивідів. Законом можуть бути заборонені тільки ті дії, котрі є «настільки необхідними для існування суспільства, у якому може бути досягнута поставлена моральна мета, що їх краще виконати або ж знехтувати ними… через страх чи очікування законних наслідків, ніж не робити цього взагалі» («Works», vol. ІІ, p. 344). Чим менше таких законів, тим краще. Усе ж погляди Гріна щодо меж та функцій державного законодавства відрізняються від чистої негації індивідуалізму спенсерівського гатунку. Грін мав на меті узгодити потреби особистості з вимогами суспільства і зробити це через моральну психологію самості. Грін скаженів, коли стикався зі старішими теоріями лібералізму, які засновувалися на теорії природних прав, привнесених у суспільство індивідами. Ті теорії починаючи від концепцій Локка і закінчуючи доктриною Спенсера, на думку Гріна, грунтувалися на неперевірених припущеннях стосовно того, що індивіди мають права, але не мають жодних обов’язків, і що кожен прояв державної влади є незаконним обмеженням цієї природженої, асоціальної свободи. Така теорія «дає підставу для опору всім позитивним реформам…, які потребують діяльності держав…, створюючи умови, сприятливі для морального життя» («Works», vol. ІІ, p. 345). Утилітаристи вважають, що люди мають дотримуватися закону, оскільки внаслідок цього можна отримати більше задоволення чи уникнути болю. Однак утилітаристи не знали, як уживати такі терміни зі сфери етики, як «повинен», – чи в тих випадках, коли моральний обов’язок вимагає протистояти існуючій владі, чи в більш пересічних випадках, коли акторам доводиться зображати певні дії, навіть якщо це загрожує виконавцю неприємними наслідками. Це не свідчить про те, що Грін повністю відійшов від своїх ранніх ліберальних поглядів. Він віддав би перевагу добровільним організаціям, таким як спілки чи кооперативи, що забезпечують соціальну допомогу за віком й у зв’язку з безробіттям, як і інші послуги: якби це було втілено в життя, це б задовольняло потреби робітників незалежно від держави. Він вірив у те, що приватна власність була необхідним засобом для розвитку особистості, і заперечував проти того, що капіталістична економіка несе відповідальність за наявність бідності та існування безробіття. Та все ж буде помилкою ігнорувати зумисне відкидання Гріном жорстких принципів невтручання (laіssez-faіre). Він стояв за надання державі позитивних, хоча й обмежених функцій. Певні ситуації вимагають, щоб держава усувала перед своїми громадянами перешкоди чи обмеження, які заважають їм реалізувати свою моральну сутність. Яку галузь законодавства мав на увазі Грін? Найважливішими сферами, були, напевно, піклування про здоров’я громадян та освіта – попри те, що сам він був визнаним прихильником обмеження пияцтва. На питання про те, чи може державна діяльність не знижувати віру громадян у себе, Грін з притаманним йому прагматизмом відповів у своїй лекції «Ліберальне законодавство і cвобода договору» (1880). Без сумніву, було б краще мати таке суспільство, де стихійна діяльність підтримується належними системами освіти та охорони здоров’я населення. Але він доходить висновку про те, що поки ці речі робляться добровільно, справою держави є гарантувати їх доступність для всіх однаковою мірою. Без освіти «індивід у сучасному суспільстві є дійсно скаліченим, як ніби він не має якоїсь кінцівки» («Works», vol. ІІІ, pp. 373–374). Якби не існувало свободи договору, існувала б свобода робити з приватною власністю, абсолютними правами, добром у самих собі все, що будь-кому заманеться. Така свобода, з точки зору Гріна, була цінною лише як засіб для досягнення однієї мети – усі права мають бути збалансованими: «...свобода в позитивному сенсі: визволення сил усіх людей рівною мірою для загального блага» («Works», vol. ІІІ, p. 372). Суперечливістю поглядів Гріна на державну діяльність пояснюється і той факт, що після його смерті його учні продовжували досліджувати дуже різні випадки. Але це стало і джерелом сили, яка надихала два покоління лібералів, котрі могли спокуситися більш специфічною програмою. Своїм широким розумінням лібералізму, дотичного до всього, Грін показав, що лібералізм може бути набагато всеохопнішим, ніж це готові були визнавати його критики. Попри свої філософські положення лібералізм у своїй ідеальній формі виходить за межі негативної свободи і вузького індивідуалізму. Ліберал Грін, не відмовляючись від зацікавлення в індивідуальних правах і свободах, прагнув примирити свободу з рівністю і з суспільством. Він наголошував на тому, що участь у політиці є громадянським обов’язком; він відстоював знехтувану цінність загального блага, важливого як для духовного життя індивіда, так і для визначення цілей демократичної держави.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Грін — Грін прізвище * Жіночі прізвища цього типу як в однині, так і в множині не змінюються. Орфографічний словник української мови
  2. грін — (-а) ч., мн. гріни, -ів; мол. Долар США. Господар оселі дивується ще більше, коли несподівана гостя виймає з сумочки п'ятсот "грінів" та віддає їх йому (СМ, 26.01.2001). БСРЖ, 139; ПСУМС, 19; СЖЗ, 33; ЯБМ, 1, 246. Словник жарґонної лексики української мови