Гроцій

Гроцій Гуго (1583–1645) — нідерландський юрист і філософ (латинізоване ім’я від Huіg De Groot). Гроцій народився 10 квітня 1583 року в Дельфті (Об’єднані провінції) в сім’ї професійних правників. Розпочав свій життєвий шлях як вундеркінд, обдарований гуманітарними здібностями, з раннього дитинства писав довершені вірші латиною, а в 11 років, вступив до Лейденського університету. У Лейдені він вивчав гуманітарні і математичні науки, а потім зажив життям типового гуманіста: переклад класичних текстів, створення віршів та історичних опусів, діяльність на посту дипломатичного і політичного радника провідного державного діяча Об’єднаних провінцій Жана ван Ольденбарневельта. Ольденбарневельт влаштував Гроція на ряд державних посад, найвищими з-поміж яких були посада чиновника Пенсійного департаменту і мера міста Роттердама (1612 рік). У 1619 році його кар’єра політичного радника і політика наблизилася до свого трагічного фіналу. Впродовж попереднього десятиліття Гроцій і Ольденбарневельт намагалися запобігти церковному розколу в Об’єднаних провінціях і припинити боротьбу між армініанами та православними кальвіністами, і робили вони це в основному намагаючись (і долаючи сильний спротив) піднести владу держави над владою церкви. У 1619 році Ольденбарневельт вирішив, що єдино можливий спосіб запобігти повному соціальному і політичному краху – це відібрати командування армією голландських провінцій у губернатора (посада, тотожна посаді губернатора американського штату). Його спроба зазнала невдачі, і його разом із Гроцієм було засуджено за зраду; Ольденбарневельта було страчено, а Гроція (котрий зрадив свого благодійника на суді) було засуджено до довічного ув’язнення. Через два роки він утік і решту свого життя прожив у Франції, переважно в Парижі. У 1634 році шведська королева Христина доручила йому виконувати обов’язки посла Швеції у Франції, але в 1645 році, виїхавши із Швеції, поблизу Ростока він потрапив у корабельну катастрофу, і 28 серпня помер. Його тіло було з почестями перевезено до Дельфта, куди йому не дозволяли повернутися за життя. Більшість основних ідеї Гроція сформувалися до 1619 року в ході його політичної діяльності, хоча вони й не отримали публічного вираження в якійсь матеріальній формі аж до появи відомого трактату «Про право війни та миру» («De іure bellі ac pacіs»), опублікованого в 1625 році. У деяких його ненадрукованих роботах, які датуються 1599–1610 роками, і в опублікованій праці «Про давню батавську республіку» «De antіquіtate reіpublіcae batavіcae», (1610) він робить сильний наголос на аристократичному і республіканському характері нідерландської держави, критикуючи, приміром, ідею мішаної конституції і вважаючи, що Нідерланди колись були обмеженою монархією, навіть уже за часів герцогів Бургундських чи іспанських королів. Водночас він обстоював необхідність виконання місії данської імперії, простежуючи хронологію її розвитку в своєму опусі «Аннали та хроніки» («Annales et hіstorіae»), опублікованому після його смерті в 1657 році. Теорія аристократичного, імперського республіканізму, що її розвивали він та інші вчені з кола Ольденбарневельта, стала попередницею подібних теорій, які з’явилися в середині XVІІ століття в Англії та в Об’єднаних провінціях, і допомогла закласти основи для розквіту англійської та голландської монархій. 1605 року Гроцій створює величезну працю, основна частина якої не була опублікована, де він виправдовує голландську агресію в Ост-Індії проти іспанців. (Ця праця, яку він назвав «De Іndіs», з 1864 року, коли її було віднайдено, стала відомою під назвою «De іure praеdae» («Про право першості»); у 1609 році один розділ з неї був оприлюднений під назвою «Mare lіberum» («Вільне море»).) У цьому рукописі Гроцій досліджує основну проблему Європи початку XVІІ століття – як упоратися з корінним моральним конфліктом і його похідною – збройною сутичкою (Див. справедлива війна і міжнародне право). Він стверджував (на противагу тогочасним скептикам, таким як Монтень), що повинні існувати загальні моральні принципи, які можна було б застосувати для розв’язання міжнародного конфлікту, проте водночас він доводив (на противагу тогочасним послідовникам Аристотеля), що ця загальна мораль мала б зрештою грунтуватися на двох засадах. Перша з них – це те, що принцип самозбереження має завжди бути законним, а друга – те, що свавілля і несправедливість інших осіб (тобто дії, не обгрунтовані мотивами самозбереження) завжди мають вважатися незаконними. На основі принципу самозбереження можна встановити правила врегулювання конфлікту (або його ескалації) і можна пояснити необхідність існування громадянського суспільства. У цих рамках можна було виправдати і набуття власності: певна «форма власності» з’явилася тоді, коли люди почали захоплювати в невласницького природного світу те, що було їм необхідно для життя, і поступово за допомогою економічних і технологічних змін це розвинулось у сучасну систему приватної власності – хоч і з умовою, що іn extremіs люди завжди мають право захопити те, чого вони потребують. У праці «De іure bellі ac pacіs» Гроцій розвинув і систематизував ці ідеї. Він увів їх у більш широкі філософські рамки, заявляючи, що ці принципи становлять засади «товариськості» (тобто будь-яке суспільство, що буде їх заперечувати, не варте й розгляду) і, понад те, є основою «природних законів». Будучи засадничими, вони необхідно мають бути функціональними для суспільного і морального життя, їх можна розглядати як такі принципи, що зобов’язують людей незалежно від усіх інших міркувань, ба навіть (тут він удався до свого славетного вислову) «якщо ми вважатимемо, що Бога немає». Він систематизував і принципи віротерпимості, до яких звернувся під час релігійного конфлікту в Об’єднаних провінціях, доводячи, що не може бути жодного виправдання вивищенню одних релігійних вірувань над будь-якими іншими опріч того мінімального твердження, що існує врешті-решт один Бог, який піклується про людське благополуччя. Ця мінімалістська етика і теологія були схожі на відмову засуджувати будь-який лад, що самохіть приймається колективами, хай навіть це буде добровільне рабство чи громадянське суспільство, що віддало себе у владу абсолютного правителя; хоча Гроцій завжди чітко наголошував на тому, що такі устрої є несхожими і не можуть бути запроваджені без очевидних на те підстав. Мислителі раннього Просвітництва вітали Гроція як засновника сучасної їм науки про мораль, зосередившись на його запереченні морального релятивізму. Посткантівські історики з тих само причин зневажали його як «жалюгідного пристосуванця», який не зміг дати відсіч новому скептицизму Юма. Нині ми можемо бачити, що в багатьох аспектах він дійсно був засновником класичних теорій «природних прав», котрі виникли в Європі впродовж XVІІ–XVІІІ століть, і що він не заслуговує ані на зневагу, з якою почали ставитися до його доробку після критики його Кантом, ані на розгляд виключно в межах історії міжнародного права.