Гукер Ричард

(1554?–1600) — англійський політичний філософ і теолог. Гукер отримав освіту в Латинській школі в Ексетері та в коледжі Тіла Господня в Оксфорді й у 1577 році був прийнятий до цього братства. З 1585 по 1591 рік він був настоятелем церкви Храма в Лондоні (де вступав у полеміку з провідним пресвітеріанцем Волтером Трейверсом), а з 1595 року і до кінця своїх днів – пастором Бішопсборна в Кенті. Хоча він написав багато проповідей і трактатів, пам’ятають його по єдиній праці «Про закони церковного устрою» – магістерському трактату в восьми книгах. Перші п’ять книг було опубліковано між 1593 та 1597 роками, шосту і восьму – в 1648 році, а сьому – в 1662-му. Роялісти епохи Реставрації, які заперечували гіпотезу Гукера стосовно того, що влада монархів та єпископів встановлюється за згодою спільноти, а не на основі священного права, поширювали міф про те, що його посмертно видані книжки виправляли пуритани, а потім уже публікували їх, але нині встановлено, що вся ця робота є автентичною. Гукер постав на захист установлень та обрядів англіканської церкви у відповідь на звинувачення пуритан у тому, що вони були небіблійними і, отже, морально неприйнятними. Обдумуючи теоретичні засади єлизаветинської церкви, він розглядав і такі питання, як природа права, зв’язок між церквою і державою, а також походження форм правління. Таким чином, праця «Про закони церковного устрою» є найбільш систематизованим політичним трактатом, написаним англійською мовою в XVI столітті, а також класичним викладом заяви англіканської церкви про обрання проміжного шляху між Римом і кальвіністською Женевою. Філософські погляди Гукера сягають своїми коренями середньовічного вчення про природне право, згідно з яким розум вважався доповненням до віри. На думку ж пуритан, розум був настільки зіпсутий гріхом, що тільки Біблія могла дати надійні настанови стосовно людської поведінки. Гукер у відповідь стверджував, що жорсткий буквалізм є цілковито згубною доктриною, яка спонукає до повсякчасного використання в суспільній діяльності особистих суджень, оскільки ті, хто не схвалює світські й церковні порядки, можуть уявити собі, що їх надихає одкровення. Його відкидання буквалізму випливає з розмежування між основними питаннями віри і справами, «несуттєвими» з огляду на спасіння, як-от конкретні обряди та визнані доцільними форми церковного устрою, що їх не описано в біблійних текстах. Слідом за Фомою Аквінським та іншими мислителями-схоластами Гукер доводив, що закони, які регулюють «речі несуттєві», є морально виправданими, оскільки вони сформульовані людським розумом на основі принципів природного права та відповідно до потреб часу і місця. Такі справи мають визначатися виключно колективно, а не індивідуальним розумом, оскільки помилки в особистих судженнях є неуникними, тоді як сукупний досвід суспільства слугує основним каналом, по якому божественна мудрість сходить до впорядкування церкви та держави. Противники церковних установлень були, вірогідно, введені в оману своїм власним догматизмом, «той закон і та справедливість, які церква отримала, яких вона дотримується тривалий час задля загального блага і які знайшли загальне схвалення у громадян, заслуговують передовсім на те, щоб вважатися доречними і зручними» (vol. I, p. 286). Англіканська церква на той час була не тільки братством віруючих, що разом з усіма християнами намагалися дотримуватися біблійних заповідей, але й організацією, здатною запроваджувати встановлення та розробляти моделі богослужіння згідно зі своїми власними традиціями. У цьому останньому аспекті вона нагадувала будь-яке інше громадянське об’єднання. Ця концепція церкви як політичної – так само, як і духовної, – спільноти дала Гукерові підставу затаврувати спробу пуритан піддати сумніву верховенство короля в релігійних справах. Церква і держава були не відокремленими одна від одної спільнотами, оскільки до їх складу входили ті само люди – фактично церква була спільнотою, заснованою задля впровадження християнства. Таким чином, логічно, щоб вищу владу над ними обома посідала одна особа. З практичних міркувань монарх має бути і главою церкви, оскільки розділена влада може, що цілком імовірно, спровокувати політичний конфлікт. Церква і держава співіснують іще й тому, що вони застосовують однакові законодавчі процедури: «Парламент Англії разом із Синодом скріпляють це» (vol. III, p. 401). Тут Гукер поєднує концепцію походження державного правління з положеннями англійського загального права. Він відкидав твердження Аристотеля про те, що вищість певних осіб наділяє їх природним правом правити. Натомість він обстоював законний уряд, що постає на основі мовчазного або ж формально вираженого договору, укладеного між людьми, які своїм розумом осягнули переваги життя в політичному суспільстві. Англія, за Гукером, уже давно погодилася на створення системи правління, що її конституційні теоретики вважають найкращою: це обмежена монархія, у якій деспотична влада унеможливлюється завдяки верховенству права, а світський і церковний статути набувають чинності і зазнають змін за рішенням парламенту, що представляє все суспільство. Таким чином, батьки-засновники нації передають нащадкам конституційні механізми, які уможливлюють визначення справ церкви і держави за допомогою колективного розуму спільноти, що безупинно розвивається. З огляду на те, що колективна згода є проявом впливу на суспільне життя божественного розуму, не може бути жодних підстав для відходу від обрядів англіканської церкви. Якийсь час Гукера було прийнято вважати провісником теорії суспільного договору XVII століття. І справді, Джон Локк у своїх «Двох трактатах про державне правління» (1689), де він використав договірну доктрину політичного суспільства для спростування абсолютистських концепцій роялістів періоду Реставрації, наводив багато цитат з праці «Про закони церковного устрою». Проте теорії Гукера і Локка мали за своїм задумом різне ідеологічне спрямування. Локк розглядає політичну владу, обумовлену первинним договором, для показу того, що спільнота може скинути тирана, який порушує природні права своїх підданих. Натомість Гукер не схвалює народного опору деспотичній владі, як і не визнає існування індивідуальних природних прав. Отож тоді як Гукер турбується про те, як зберегти релігійну одностайність, Локк намагається довести, що принцип вищості особистого судження у справах віри узаконює політику терпимості щодо осіб, які відійшли від англіканської церкви. Гукер наголошував на узгоджувальних засадах правління для показу досконалості англійського устрою, у такий спосіб нагадуючи своїм читачам про їхній обов’язок підтримувати церкву і державу Тюдорів. По суті, він був консервативним мислителем, тож навряд чи його можна вважати провісником ліберальних поглядів таких мислителів, як Локк.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me