Гумбольдт Вільгельм, фон

(1767-1835) — Німецький мислитель, реформатор освіти та засновник Берлінського університету (1809). Гумбольдт походив з прусської аристократичної родини (його молодший брат Олександр був видатним науковцем та дослідником Південної Америки). Будучи студентом Гейне у Геттингені (1788-1789), де він вже продемонстрував блискучу лінгвістичну обізнаність та філологічну компетентність, він поклав основу для тривалого вивчення класичної античності, а також для новаторських робіт у сфері лінгвістичної філософії, якою він активно займався наприкінці життя. Під впливом Вінкельманського бачення Давньої Греції та дружби з Шиллером та Гете молодий Гумбольдт створив ідеал оригінальної, різнобічної та гармонійної особистості (Bulding), який став головним натхненням його філософських та естетичних теорій, а також практичних реформаторських програм. Найбільш важливою працею Гумбольдта як політичного мислителя, а також відомою англомовній аудиторії завдяки “Про свободу” Дж.С.Мілла, були “Деякі ідеї стосовно намагання визначити межі державної дії” (Ideen zu einem Versuch die Grenzen der Wirksamkeit des Staats zu bestimmen), написані 1792 року. В них автор стверджує, що загальновизнаний обов’язок урядів сприяти добробутові своїх суб’єктів тягне спричиняє найнеприємніший деспотизм. Незважаючи на те, наскільки висвітлена його мета, державне втручання завжди нищить умови та стимули для саморозвитку особи. Неповторність особи, якщо його розуміти як творіння генія, та величезне розмаїття людських занять та стилів життя – два стовпи естетичного лібералізму Гумбольдта. Він заперечував не лише законність легального примусу, спрямованого на поведінку особи (з мінімальними перевагами охоронних функцій держави), але також був підозрілим щодо загрози свободі, яку створювала колективна самосвідомість соціального рангу, релігії та раси (недвозначна підтримка Гумбольдтом емансипації євреїв, наприклад, була результатом суджень цього радикального індивідуалізму). На відміну від Мілла він не пов’язував саморозвиток особи з практикою політичної свободи. Він боявся, що активне громадянство, тобто спрямування енергії людей на спільну мету занурить індивідуальність у безликості та однобічності. Ідеал досконалої людини було застосовано на практиці – по іронії долі засобами держави – коли Гумбольдт був задіяний у реформаційному русі Штейн-Гарденберзької доби (1809). Він реоганізовував прусську освітню систему на принципах чіткого відмежування загальної гуманітарної освіти (allgemeine Menschenbulding) від будь-якого утілітарного напряму та виведення певних навичок, яких вимагає професія та соціальна роль у майбутньому (останнє не має місця в школі). Фундментом у цій споруді була гуманістична Гімназія (граматична школа). Заснована на вивченнні класичних, особливо грецької, мов та літератур, вона лишалась пануючою освітньою установою в Німеччині до другої половини двадцятого століття. Гумбольдт створив університет як місце чистого дослідження, вільного як від соціального регулювання, так і від соціальних стосунків. Завдяки тому сліду, який вони лишили у провідному секторі соціального життя, ідеї Гумбольдта мали тривалий вплив на німецький інтелектуальний і політичний розвиток. Неполітичне вчення про свободу, що лишалось у межах сфери особистого восконалення, часто несло відповідальність за невдачі Німеччини у сенсі пристосування до складних реалій індустріального суспільства та до вимог демократичного громадянства. До ліберальних принципів Гумбольдта як до переконливого захисту проти зазіхань авторитарних і тоталітарних держав зверталися також після 1918 року і, згодом, після 1945. Щодо більш сучасних дискусій з приводу концептуальних засад сучасного лібералізму, то свобода разом з саморозвитком пропонують цікаву думку про єдність позитивних і негативних рис свободи. Більш того, з їхнім акцентом (який часто ігнорується критиками) на добровільному зв’язку та спонтанній індивідуальній кооперації, які є практичним результатом індивідуальної свободи, аргументи Гумбольдта кидають виклик поширеній думці, що індивідуалістичні передумови ліберального мислення обов’язково виключають умови соціального згуртування та кооперування.