індивідуалізм

Це поняття охоплює широке розмаїття ідей, позицій і вчень, спільною засадою яких є системна відповідність принципу центральності «індивідуального». Однак поняття «індивідуального» можна розуміти по-різному, як і протиставлення «індивідуального» і «колективного». Багато різновидів індивідуалізму побудовано на цьому протиставленні, деякі ж – на його запереченні. Цікава історія цього терміна. З’явившись у XIX столітті, він уживався в різних значеннях у різних країнах, хоча на сьогоднішній день ці значення злилися воєдино. Те його значення, що усталилось у Франції у відповідь на Просвітництво і французьку революцію, завжди мало зневажливий відтінок, позначаючи джерела анархії та суспільного безладу. Воно було таким незалежно від того, вживали його реакціонери, націоналісти, соціалісти чи ліберали, попри глибокі розходження їх поглядів на причини суспільного розладу та природу існуючого і бажаного суспільного ладу. У німецькому вжитку намагалися зробити наголос на романтичній ідеї індивідуальності, понятті індивідуальної унікальності, неповторності і самореалізованості, яке стосувалося спершу культу індивідуальної геніальності, а особливо митців, і розвинули органічну теорію спільноти – переважно нації і держави (Див. романтизм). В Англії термін пробували вживати як прикметник, прикладаючи його до понять релігійного сектантства, визначальних рис самовпевненого англійця, особливо із середнього класу, та спільних ознак різноманітних течій англійського лібералізму. У такому сенсі він означає мінімум державного втручання і протиставляється соціалізму та колективізму. В Сполучених Штатах термін одразу ввійшов у моду як означення вільного підприємництва, обмежених повноважень уряду та особистої свободи, а також ставлення, правил поведінки і прагнень, здатних підкріплювати це. Одним впливовим випадком такого використання стала промова Герберта Гувера, виголошена в ході кампанії, у якій він вітав «непохитний індивідуалізм». Можна гранично по-різному узагальнювати ці значення. Вивчаючи значення терміна у французькій і німецькій мовах, Якоб Буркгардт розгледів паростки індивідуалізму ще в епоху Відродження – як зростання впевненості в собі, культ власності і «поштовх до найвищого індивідуального розвитку». Джон Стюарт Мілль увів створену під німецьким впливом концепцію індивідуальності до свого класичного визначення лібералізму, сформульованого в праці «Про свободу» (1859). А Алексіс Токвіль, досліджуючи індивідуалізм демократичної Америки, гостро усвідомив його загрозу суспільному життю з огляду на послаблення соціальних зв’язків. Мабуть, для сучасних дослідників найбільш авторитетним є значення терміна в ужитку Токвіля. Він доводив, що «індивідуалізм» має демократичне походження, але стає загрозою розвитку зі зростанням рівності: він є «новим явищем, життя якому дала нова ідея…, це обачливе і неагресивне почуття, яке спонукає кожного громадянина відмежовуватися від своїх співвітчизників й усамітнюватися зі своєю сім’єю та друзями», нехтуючи «суспільством заради самого себе»; спершу через це перестають плекати «чесноти громадського життя», далі починається наступ на решту чеснот, які врешті-решт таки знищують, а насамкінець «поринають у чистої води егоїзм» («Democracy in America», book 2, pt. 2, ch. 2). Токвіль розривався між захопленням цією рисою американського характеру і своїми тривогами з приводу її наслідків, не в останню чергу з огляду на небезпечність поширення соціального конформізму. Подібна позиція із супутніми їй парадоксами поставала ще багато разів, і не лише в американському соціальному і культурному критицизмі. В іншому своєму поширеному сучасному значенні термін позначає те, що в соціальній і політичній теорії отримало назву «атомізму», – бачення суспільства як сукупності індивідів, котрі мають досягати цілей, що первинно є індивідуальними, тобто при цьому вищим за все є індивід та його особисті права, які, як гадають, існують до виникнення будь-якої форми суспільного життя. Така точка зору, як прийнято вважати, бере свій початок у XVII столітті, вона отримує відображення в теоріях суспільного договору Гоббса та Локка, а пізніше в утилітаристській традиції (Див. утилітаризм). Тому Чарльз Тейлор вважає атомізм похідним від «тих філософських традицій..., котрі виходили з постулату про відокремленого суб’єкта, розглядуваного епістемологічно як tabula rasa і політично як безумовний носій прав» («Atomism», р. 210). А К. Б. Макферсон пише про «власницький індивідуалізм», теж закорінений у XVII столітті, оскільки він спирається на «концепцію індивіда як безпосереднього володаря своєї власної особи і здібностей, котрий нічим не зобов’язаний суспільству» («The political theory of possessive individualism», р. 3) Третє загальноприйняте значення – «методологічний індивідуалізм» – це концепція, у якій стверджується, що жодне пояснення у світлі соціології чи історії не може бути основоположним і «неспростовним», якщо тільки воно не сформульоване на основі явищ, дотичних до індивідів або ж їх ознак: власності, цілей, вірувань і діяльності. Цілісні чи сукупні моделі соціальної поведінки завжди слід пояснювати (принаймні остаточно пояснювати) з точки зору індивідів. Ця доктрина може розгортатися в різних формах і продовжує залишатися спірною. Дехто, як-от Поппер, вважає справу її обстоювання визначальною рисою ліберальної політики. Інші ж, як Дюркгейм та його послідовники, вважають її спростування першим кроком до утвердження соціологічного підходу. Ще інші вважають подібні суперечки безплідними, бо в них опоненти одержують у різні способи зиск від витлумачення поняття індивідуального. Чим менш абстрактними (і чим більш соціальними) є такі концепції, тим менш змістовним стає чи має ставати методологічний індивідуалізм. Подальші спроби обстоювання індивідуалізму, які отримують дедалі більше поширення в сучасній аналітичній політичній філософії, полягають у захисті невід’ємних прав людини, відстоюванні основоположних свобод та інтересів індивіда або ж виходячи з поваги до окремості особи, або ж із необхідності виявлення до всіх однакової турботи і поваги. З обох причин утилітаризм тепер вважають антиіндивідуалістичним, оскільки в ньому всі індивідуальні прагнення зводяться в одну-єдину систему. Постає питання про те, чи не прагне розглядуваний у такому ключі індивідуалізм до одноосібного панування і чи продовжують обговорювати методологічний індивідуалізм, як і питання про те, чи беруть до уваги його серйозні здобутки лібертаріанці, ліберали і соціалісти, коли вони роблять свої висновки.