романтизм

Розглянувши концептуальну структуру романтичного мислення та його історичних джерел у широкому контексті, можна ототожнити «романтизм» з вірою в провідну роль мистецтва в житті людини та з претензією на роль моделі в осмисленні всіх культурних і соціальних явищ. Ці нові концепції мистецтва і мистецького твору зродилися з бунту проти неокласицистської естетики – особливої гілки раціоналізму вісімнадцятого століття. Грунт для цього бунту було підготовлено культом чутливості, запровадженим романами Руссо і Ричардсона, відчайдушним антиавторитаризмом руху «Бурі і натиску» та релігійним відродженням, виплеканим методизмом і пієтизмом. Зародкові ідеї цієї естетики критики набули початкового і найбільш систематичного вираження в останнє десятиріччя ХVІІІ століття в Німеччині. У ранніх творах Фридриха Шлегеля (1772–1823) і його брата Августа Вільгельма (1767–1845), а також їхніх друзів і співавторів Новаліса (Фридриха фон Гарденберга, 1772–1801), Фридриха Шлеєрмахера (1786–1834) та Людвіга Тіка (1773–1853) термін «романтичний» свідомо використовувався для відмежування характерних рис «сучасної» поезії від заданих моделлю класичної античності і для формулювання програми майбутнього відродження мистецтва. Нове розуміння поезії, розширене до всеосяжної теорії сучасної цивілізації, пізніше справило вплив на таких англійських мислителів-романтиків, як Кольридж (1772–1834), Карлайль (1795–1881), а через мадам де Сталь (1776–1817) дало життєдайний поштовх до розвитку романтичних доктрин у Франції та в Італії. Відмовляючись від неокласицистських канонічних правил і чистих жанрів, німецькі романтики наголошували, що оригінальність, стихійність і могутність уяви митця є надзвичайно суттєвими рисами творчого процесу. На противагу неісторичній естетиці, обмеженій одноманітністю стандартів і рабським наслідуванням стародавніх мислителів, вони утверджували однакову цінність усіх форм мистецтва, в яких знаходить вираження дух націй та народів, позаяк вона є неспівмірною. Індивідуальність, різноманітність й органічна цілісність запроваджувались як нормативні категорії, провідні для осмислення мистецтва, а поза ним і життя в усіх його проявах. З того погляду, що романтизм відкидає основні постулати раціоналізму Просвітництва, його можна вважати бунтом проти сучасності як такої. З тих само причин, з яких романтики виступали проти одноманітності критеріїв для оцінювання культурних явищ, він повставали і проти методологічних основ Ньютонової парадигми наукового знання: мислителі-романтики відмовилися від здобутків тогочасної фізики, асоціативної психології, у рамках яких вівся пошук загальних законів, передумовою для котрих слугувала кількісність й обчислювальність усіх матеріальних явищ і котрі відтворювали лише вбоге абстрактне уявлення про людську особистість, тож і не могли осягнути потаємні й хвилюючі якості зв’язків, що пов’язують їх з природою та один з одним. Шеллінг (1775–1854), Шлеєрмахер, Вордсворт (1770–1850), Кольридж та Шеллі (1792–1822) зображали людину та природу в яскравому пантеїстичному освітленні, показуючи їх нерозривно поєднаними одне з одним – інтегральними складовими живого всесвіту, доступного пізнанню людини за допомогою інтуїції та пристрасті. Подібного роду спротив розтинальним і фрагментувальним методам тогочасного аналітичного мислення позначився і на романтичних підходах до інших галузей знань. На противагу загальним догматам просвітницької природної релігії та її осмисленню в раціональних рамках Шлеєрмахер і Шатобріан (1768–1848) захищали особисті почуття та безпосередній зв’язок з божественним як єдино істинну основу релігійних вірувань. Адам Мюллер (1773–1825), Кольридж і Карлайль критикували методи класичної політичної економії за зведення людського виміру економічного життя до беззмістовної схеми грошових відносин. Усі мислителі-романтики вважали хибною спрощену договірну модель політичного обов’язку, що домінувала в ліберальних і демократичних доктринах (Див. суспільний договір). Найвищі цінності, якими романтики вважали індивідуальність та розмаїття національних і місцевих традицій, допоможуть пояснити, чому вони чинили опір основним політичним змінам своєї доби. Вони засуджували тенденцію до бюрократичної раціоналізації (модель машиноподібної держави стала реальністю в Пруссії за часів Фридриха), спроби юридичної уніфікації (наприклад, Савіньї критикував кодекс Наполеона), а найрізкіше – революційну вимогу стосовно рівності політичних прав, що грунтувалася на хибній ідеї однаковості людської природи. Проте попри тогочасні політичні заяви романтизм не можна просто приєднати до консерватизму чи реакційного націоналізму. Переважання в романтичному мисленні естетичних цінностей забезпечувало гнучкий – чи, як іноді стверджують, по суті аполітичний – підхід, у рамках якого романтизм може збалансувати себе з будь-якою ідеологічною позицією між полюсами революції та реакції. Таким чином, у Німеччині, головним чином через полеміку представників «Молодої Німеччини» та молодогегельянців, романтизм фактично став синонімом реакційної політики доби Меттерніха. У Франції та Італії, з іншого боку, романтичні ідеї, вбрані в шати культу Наполеона та революційного патріотизму, допомогли оформити природний союз ліберальних сил. Відмінності подібного діапазону, сказати б, відмежовували політичні переконання поетів «озерної школи» від тих поглядів, яких дотримувалися Шеллі, Кітс (1795–1821) та Байрон (1788–1824). Попри все розмаїття політичних уподобань, які обстоювали окремі письменники-романтики, можна говорити і про вагомий внесок романтизму в сучасне політичне мислення. Об’єднавши ідею «держави» з ідеєю «нації», романтизм вивів політичні дискусії за межі інституціональних рамок права й управління і звернув увагу на різнорідні нераціональні та неформальні зв’язки суспільного механізму, які проявляються в спільній мові, релігії, фольклорі, звичаях тощо. Понад те, викладаючи свої систематизувальні припущення, романтизм так і не визнав поділу на особисту і громадську сфери, що є засадничим принципом ліберальних політичних теорій. Річ у тім, що романтики розглядають державу не як арбітра чи бо гаранта індивідуальних прав, або ж як інструмент для забезпечення загального щастя. Держава для них скоріше втілює найвищі прагнення людини, «повноту людських справ» (Mьller; в: Reіss, р. 157). Ця трансцендентність умовного окреслення політики стала очевидною вже в ставленні романтиків до французької революції. Захоплення подіями у Франції – їх спочатку вітали як провісника неминучої і повної перебудови суспільства – змінилося розчаруванням, коли стало зрозуміло, що зміни – це не що інше як «політична» революція, що заторкувала переважно зовнішнє і формальне облаштування суспільного життя. Подібні вагання можна розпізнати в ідеї спільноти (Gemeіnschaft), за допомогою якої романтичне мислення дало, можливо, найпотужніший поштовх до розвитку подальших політичних доктрин. Це передбачало цілковите ототожнення особистого із загальним без посилання на конституційні гарантії особистих прав чи активну участь у роботі державних установ. Натомість «спільнота» пробуджувала почуття відданості, товариськості та спорідненості, поєднуючи в одне ціле різні типи суспільних зв’язків: інтимність дружби і любові, персональний характер зобов’язань, притаманний невеликим групам (таким як середньовічна феодальна спільнота), емоційну спорідненість на основі спільної революційної віри та силу патріотичних почуттів. У ранніх романтичних ескізах общинного життя («симпоезії» та «симфілософії» мовою Фридриха Шлегеля і Новаліса, «пантисократії» в прожектах Кембриджського гуртка, що об’єднувався навколо Кольриджа та Сауті) початком нового світу мають стати «зібрання митців», об’єднаних почуттями любові та дружби. Вільні особисті стосунки, що грунтуються на звільненні жінок (і чоловіків) від традиційних сексуальних стереотипів, мали стати тими внутрішніми клітинами, з яких випромінюватиметься назовні істинна свобода, що пронизуватиме всі сфери суспільного життя. Романтичний медієвізм – як реабілітація «Темних віків» – часто використовується для того, щоб показати шлях до порятунку через захист безсумнівних вірувань і міцних ієрархічних форм влади. Та все ж таки Новаліс у своєму славнозвісному есе «Християнство або Європа» («Dіe Chrіstenheіt oder Europa», 1799) закликав не до повернення в давноминулий золотий вік, а скоріше до поетичного передчуття майбутнього, коли Європу знов об’єднає спільна віра – подібна до середньовічного католицизму, але не тотожна йому. Навіть там, де, як у творах Адама Мюллера, Кольриджа, Сауті та Карлайля, романтична переоцінка Середньовіччя більш тісно поєднувалася з політично вмотивованим захистом «феодальних» інституцій, її не можна пояснити як усього лише консервативну реакцію на революцію і демократію. Вона була також ефективним засобом вираження соціальної критики. Ідеалізований ієрархічний порядок, закорінений в особистих зв’язках служіння та опікування, став для письменники-романтиків вигідною позицією, яка давала їм змогу зображати руйнівну дію тогочасного комерційного духу та індивідуалізму і викривати новітні методи експлуатації та панування, що ховалися за вивіскою формальної рівності прав. Розглядаючи зв’язки між романтизмом і націоналізмом, не варто забувати про романтичне поняття нації з його наголосом більшою мірою на культурі, ніж на політичних чинниках, яке було дуже мало схоже на пошуки могутності і самозвеличення в пізніших націоналістичних ідеологіях. Відчуття національних особливостей, якому романтики навчились у Гердера, суміщалось у них із співчутливим розумінням традицій, відмінних від своїх власних. І дійсно, одне із значних досягнень романтичного мислення полягає в стимулюванні порівняльних досліджень мов і культур у широкому історичному та географічному діапазоні включно з неєвропейськими цивілізаціями. Романтичний вплив на історичну школу права і на історичну школу економіки спричинився до появи нових підходів, протилежних підходам класичної економії та правового позитивізму, до усвідомлення природи економіки та юридичної практики через їх конкретний історичний розвиток і взаємозв’язок з усіма іншими суспільними інституціями. Війни проти Наполеона збудили пильний інтерес до національного, який зосередився на проблемі політичної єдності і воєнної могутності. Але навіть тут спадщину романтизму не можна втиснути в просту формулу. Ідеї, що надихали вимоги про національне самовизначення Польщі (Міцкевич, 1798–1855), були містичними і месіанськими (вихваляння чеснот незіпсутого селянства); звернення Мадзині до італійського народу із закликом скинути із себе ярмо чужоземної влади спирається на визвольні прагнення й егалітарні переконання. Возвеличення війни як каталізатора процесу національного пробудження та відверті антисемітські настрої (їх можна зустріти в деяких гуртках німецьких романтиків), з іншого боку, містили зерна агресивних доктрин, що, спираючись на ідею унікальності характеру й особливої місії нації, загрожували знищенням усіх універсальних норм поведінки. Зосередження на виявленні причин виникнення фашизму, расизму та мілітаризму ХХ століття, безсумнівно, сприяло глибокому усвідомленню процесу, в ході якого романтична критика раціоналізму, полемічне протиставлення спільноти (Gemeіnschaft) і суспільства (Gesellschaft) та органічні концепції держави і нації як кінцевих самоцілей пристосовувалися для виконання завдань, що поставали в рамках антимодерністських та антиліберальних ідеологій. Однак якщо відірвати романтичні і політичні ідеї від їх ширшої естетичної та філософської основи, ця позиція не дозволить побачити, який докорінний злам зробив романтизм у нашому розумінні історії, культури, а отже, і природи політики.