суспільний договір

В основі вчення про суспільний договір лежить ідея про те, що законна влада є штучним продуктом добровільної угоди вільних і високоморальних діячів, тобто такого поняття, як «природна» політична влада, не існує. Отже, Майкл Оукшотт має рацію, називаючи вчення про суспільний договір доктриною «волі та винахідливості»; і справді, стисло виразити цю теорію можна словами Локка: «...урядовці отримують політичну владу внаслідок укладення добровільного договору». Хоча витоки договірної теорії простежуються в стародавній та середньовічній думці і хоча нещодавно нове життя вдихнули в неї деякі сучасні ліберали, золотий вік теорії суспільного договору припадає на 1650–1800 роки – починаючи з «Левіафана» Гоббса і закінчуючи «Метафізичними засадами справедливості» Канта. Питання про те, чому в західній думці таке важливе місце посів принцип добровільності, є спірним. Існує вірогідність того, що стародавні концепції досконалого ладу і природного тяжіння людини до суспільства, зазнавши впливу християнства, стали дороговказом до осмислення політики за моделлю «добрих учинків»: як здійснення добрих учинків вимагає і розуміння добра, і бажання його творити, так і політика вимагає моральної згоди, залучення індивіда до політики шляхом висловлення його волі. Для християнської доктрини завжди була важливою свобода добровільного прийняття абсолютних стандартів, а Реформація, безумовно, посилила момент особистого вибору та відповідальності за моральність мислення, поставивши роль морального керівництва на друге місце. Доволі природним виглядало поширення «протестантських» поглядів на індивідуальну моральну автономію зі сфери теології та етичної філософії на політику, що забезпечило теорії суспільного договору її світоглядні підвалини. Згідно із широко розповсюдженими найголовнішими суспільними ідеями Реформації вивершена досконалість будь-якої інституції не може сама по собі узаконити її; вона потребує узаконення з боку окремих осіб, що виступають в ролі її засновників. У якому б напрямку не розвивалися ідея добровільності і концепція суспільного договору, немає сумніву в тому, що вчення про створення досконалої держави торували шлях ученням про законну державу, а починаючи з XVІІ століття ця законність часто спиралася на поняття волевиявлення. Рішучий поворот у розвитку західної суспільної думки до принципу добровільності стався завдяки Св. Августину, який запозичив у Цицерона та Сенеки ідею bona voluntas (доброї волі) і зробив її основоположним етичним поняттям. Хоч у суто політичних своїх творах Августин не виявив себе ні прихильником принципу добровільності, ні прибічником учення про суспільний договір, у своїй етичній теорії він розкрив тісний зв’язок між згодою і волею, без якого теорію суспільного договору неможливо уявити. У декого з християнських політичних філософів, що з’явилися після Фоми Аквінського, передусім у Вільяма Оккама та Миколая Кузанського, які в один голос стверджували, що законна політична влада залежить від добровільної згоди підданих, принцип добровільності стає менш опосередкованим, набуває більш яскравого політичного забарвлення. Але в своїй найпрогресивнішій і найвитонченішій формі, що була окреслена ще до появи самого вчення про суспільний договір, принцип добровільності в політиці було представлено в авторитетній праці Франсиско Суареса «Tractatus de legіbus ac Deo legіslatore» («Трактат про закони та Бога-законодавця»). За Суаресом, добра воля і політична згода є поняттями аналогічними чи навіть паралельними; воля – це «безпосередня причина» держави. Суарес підсумував свою доктрину в таких твердженнях: «Людська воля необхідна для того, щоб люди могли об’єднатися в єдину досконалу громаду» і «За природою речей люди як індивіди мають певну (так би мовити) здатність до заснування або утворення досконалої спільноти». Очевидно, що для Суареса такою здатністю є воля: люди можуть об’єднуватися в єдиний політичний організм лише за допомогою «здійснення особливого вольового акту чи висловлення спільної згоди», вони не можуть висловлювати згоду, «якщо їх дії не є добровільними». Позиція сучасних прихильників теорії суспільного договору є всього лише спробою вважати політику узаконеною на основі досягнення згоди; отже, обов’язки і влада є плодами первісної свободи та відповідальності кожного, наслідком волі кожного індивіда як моральної причини. Звичайно, цілком можливо трактувати контрактизм у скромніших рамках: як поширення певних середньовічних ідей про договори між правителями і народом, як (дуже) явно виражений консиліаризм або як концепцію раціонального обмеження влади (Див. політичний обов’язок). Проте недоліком скромніших витлумачень є те, що вони неадекватно оцінюють революцію в політичній і етичній філософії, що її зробили християнські ідеї, і тому недостатньо наголошують на етичних складових вчення про суспільний договір, таких як самостійність, відповідальність, обов’язок, уповноваження та волевиявлення. Згода, чи основана на добрій волі угода, що її розуміють як моральну цінність, покликана була посісти належне їй місце в політичній філософії XVІІ, XVІІІ та початку XІX століть, якого доти вона ніколи не посідала. Наприклад, Гоббс у «Левіафані» (1651) звертає увагу на те, що «право всіх правителів випливає передовсім зі згоди кожного індивіда на те, щоб ним керували» (гл. 42), і підкреслює, що людська воля «є суттю всіх угод» (гл. 40). У своєму більш ранньому творі «Про громадянина» («De cіve», 1642) він навіть стверджував: «Я вважаю, що... людину зобов’язують самі договори, тобто вона повинна діяти з огляду на свою обіцянку; а закон примушує людину до дотримання свого зобов’язання, тобто він вимагає від неї виконання даної нею обіцянки під страхом встановленої законом кари» (гл. 14, 2). Тут Гоббс чітко визначає, що обов’язки випливають з обіцянок, з договорів, основою яких є добра воля, а не зі страху покарання, який лише зміцнює наміри, зумовлені обіцянкою. Проминаючи Локка, який, утім, стверджував, що «добровільний договір дає... політичну владу правителям заради блага їхніх підданих», і звертаючись до Руссо, знаходимо в нього таке твердження: «Я нічого не винен тим, кому нічого не обіцяв... Об’єднання в суспільство є найдобровільнішим учинком у світі; оскільки кожен індивід народжується вільним і є сам собі господарем, ніхто під жодним приводом не в змозі підкорити його без його згоди» («Про суспільний договір», кн. 4, гл. 2). (З цього уривка стає зрозуміло, наскільки тісно пов’язані між собою поняття згоди, договору та добровільності вчинків.) Що ж до Канта, то у своїй праці «Вчення про право» («Rechtslehre», 1797) він стверджував, що дворянство цілком справедливо має поступово зникнути, оскільки люди ніколи не захочуть мати спадковий клас, який не заслуговує на своє становище, і що всі чинні закони повинні бути такими, щоб розумні люди могли погодитися на них. Навіть Гегель недвозначно стверджує, що тоді як «в античних державах суб’єктивна мета просто збігалася з волею держави», сьогодні «ми прагнемо до особистого судження, особистого волевиявлення та особистої свідомості». Якщо має бути прийнято суспільно важливе рішення, продовжує Гегель, то кожна людина особисто повинна зробити заяву «Я так бажаю». Попри свою відданість принципу добровільності Гегель був впливовим критиком договірної теорії держави. Через понад століття після його смерті в 1831 році теорію суспільного договору заступили, з одного боку, утилітаризм, а з іншого – історичні теорії держави, що ведуть свій родовід значною мірою від самого Гегеля і набувають найбільшої виразності в марксизмі. А нещодавно ця теорія отримала нове життя в працях передусім Джона Роулза, який намагається подати свої принципи справедливості як принципи, що «в ситуації початкової рівності є прийнятними для вільних і розумних людей, котрі дбають про власні інтереси як визначальні принципи основоположних підвалин їх об’єднання» (р. 11). Роулз прямо не зацікавлений у виправданні політичної влади і рідко звертається до понять волі і згоди, проте його спроба подати справедливе суспільство як «добровільну систему співпраці» пов’язує його з традицією теоретиків суспільного договору. Цей напрям політичної думки, який веде своє походження від Августина і який домінував в епоху Просвітництва, здається, дивним чином було відкрито знову.