імперіалізм

Слово «імперіалізм» уживається в багатьох значеннях. Воно може стосуватися світової системи політичного панування або економічної експлуатації, політики оборони або розширення імперії, ідеології, котра живить імперські амбіції (первинне значення слова), чи навіть окремих проявів агресії. Ці різні варіанти вживання слова належать до різних аспектів складного історичного процесу, кульмінація якого припала на початок цього століття; в його ході кілька країн домоглися панування над більшістю країн світу – або шляхом прямого завоювання, або за допомогою здійснення неофіційного військового чи економічного тиску. (Докапіталістичні імперії є цілковито іншим явищем, тож тут про них ми говорити не будемо.) Вивчення імперіалізму здебільшого було цариною марксистів (Див. марксизм), які сформулювали низку різноманітних теорій. Усі вони сходяться на тому, що джерелом імперіалізму є капіталізм, хоча вони рідко коли доходять згоди в чомусь іншому. Загалом вони пояснюють імперіалізм у рамках економічних інтересів приватного капіталу, однак часто виявляються неспроможні пояснити, яким чином приватним інтересам вдається заручитися державною підтримкою. Деякі немарксисти обстоюють позаекономічні пояснення, інші вважають, що будь-які узагальнення тут у принципі неможливі. Тож питання про те, чи здатна єдина теорія охопити всю історію сучасного імперіалізму, є, зрозуміло, спірним. «Класичні» марксистські теоретики імперіалізму, що писали свої праці на початку цього століття, прагнули пояснити виникнення запеклого суперництва між імперіалістичними державами і войовничих націоналістичних настроїв у тогочасній Європі. А тому вони мало говорили про попередні періоди або про вплив імперій на завойовані ними держави. Наріжним каменем аргументації, за Гільфердінгом та Бухаріним, стало протиборство імперіалістичних держав як наслідок процесу розширення монополій. Створювані на національній основі монополії пов’язані з банками і шукають захисту від закордонних конкурентів за мурами тарифів, згодом вони виділяють кошти на ведення загарбницької політики, щоб розширити межі своїх захищених ринків. Ленін, принаймні найчастіше цитований, якщо не найбільш самобутній представник цієї школи, датує початок «імперіалістичної стадії» капіталізму 1900 роком. Він сполучив аргументи Гільфердінга/Бухаріна з доводами Гобсона (економіста-немарксиста), котрий стояв на тому, що додатковий капітал слід вкладати в колонії, оскільки вітчизняний ринок є обмеженим через зубожіння мас. Ці теорії в найкращому разі пояснюють лише один епізод з історії імперіалізму. Важко сказати, яким чином вони можуть пояснити подальший розпад номінальних імперій та остаточне припинення суперництва між імперіалістичними державами (якщо не вважати такою державою СРСР). Їх фактична база є сумнівною, принаймні монополії в період 1900-х років розширили свій вплив меншою мірою, ніж гадали марксисти, а колонії відповідали лише за невелику частку експорту та інвестицій. Натомість багато хто із сучасних дослідників зосереджується на історичних коренях технічної й економічної відсталості країн третього світу. Прибічники теорії «залежності» доводять, що капіталізм є і був починаючи ще з XV століття світовою системою, «центр» якої експлуатує «периферію». Центр розвивається, а периферія страждає через «розвиток недорозвиненості». Наприклад, Френк вважає формальне правило визначення імперії майже недоречним; центр може завжди знайти союзників, які правитимуть на його користь. Однак проблема теорії залежності полягає в тому, що вона не може пояснити, чому деякі периферійні регіони розвиваються швидко, а іншим це не вдається. Третя течія марксистських робіт бере свій початок у статтях Маркса про Індію (1853). Маркс доводив, що спершу вплив британського правління на цю країну, що займала майже цілий континент, був катастрофічним, але в остаточному підсумку це зрушить процес капіталістичного розвитку. До цієї теми повернувся Воррен; він вважав, що імперіалізм («піонер капіталізму») заклав основи для загального розвитку після отримання незалежності. Знов-таки, його теорію можна піддавати критиці за те, що в ній не отримала пояснення дуже різна доля різних регіонів. Марксистські праці про «способи виробництва» (котрі досліджує Фостер-Картер) мають на меті пояснити різноманітний вплив імперіалізму на весь світ під кутом зору різноманітних соціально-економічних систем, що зіткнулися з процесом поширення капіталізму. Історики-немарксисти, особливо Робінсон та Галлагер, теж відзначають умови в периферійних країнах і стверджують, що уряди імперських держав віддають перевагу застосуванню неофіційного контролю, але поступово втягуються в локальні конфлікти і кінчають тим, що встановлюють пряме імперське правління, прагнучи до забезпечення мирної альтернативи. Можливо, ці теорії відкривають найкращий шлях до вивчення імперіалізму, але в них не враховано сил, які спонукають центральні держави насамперед до втручання в справи периферійних. Ця відсутня ланка міститься в аналізі капіталістичної економіки, поданому в творах Маркса (і Шумпетера): капіталізм сприяє поширенню економічного і технічного розвитку; спершу він усталився в Європі, завдяки чому Європа здобула визначальне значення. Водночас у пошуку нових ринків, екзотичних товарів і дешевої сировини торговці за сприяння вітчизняних урядів проникали в країни з нижчим рівнем розвитку. Модель імперіалістичного проникнення в кожному конкретному випадку залежала від можливостей і собівартості придатних для цього стратегій. Залишається пояснити причини падіння (номінальної) імперії. Після 1945 року пряме імперіалістичне правління стало обходитися занадто дорого у зв’язку з національним спротивом йому, а також стало непотрібним з огляду на усталення тут капіталізму. Торгівля та інвестування можуть розвиватися і без прямого політичного контролю. Процес деколонізації прискорювався з послабленням колоніального панування європейських держав. Основною силою стали США, які проводили політику (відносно) вільної торгівлі і неофіційного контролювання, субсидуючи дружні їм уряди і дошкуляючи недружнім. Чи є це «імперіалізмом» – питання спірне. Як і на попередніх етапах, доля периферійних держав залежатиме лише від їх розвитку. Деякі країни швидко розвиваються і доб’ються реальної політичної незалежності, у той час як інші, здається, так і залишаться слабкими і залежними, принаймні в найближчому майбутньому.