індустріальне суспільство

Головним завданням суспільної думки ХІХ століття стало визначення природи індустріалізації й окреслення її соціальних та політичних наслідків. Поняття індустріального суспільства було центральним для таких соціальних теоретиків, як Сен-Симон та Герберт Спенсер, однак цей термін був загальновживаним і тому це його загальне значення запозичили інші теоретики, які користувались іншою термінологією для характеристики сучасності, – існує підприємницьке суспільство Адама Сміта, позитивістське – Конта, капіталістичне – Маркса. За головну рису індустріального суспільства мали його відданість матеріальному виробництву. З часів шотландського Просвітництва виникла теорія, що різні типи суспільства можна розрізняти за характерним для них способом виробництва та економічного життя. Однак те, що, як гадали, вирізняло нове індустріальне суспільство, було не просто новим способом виробництва, але новим суспільним імперативом – розширення матеріального виробництва; тож якщо шукати відмінностей нового суспільства від суспільств минулого, їх можна віднайти у світлі альтернативних суспільних цілей – захисту політичних ієрархій та здобуття військового домінування. Обидва нові суспільні імперативи і сподівання на їх утілення в життя розглядались як плід індустріалізації, тож цей процес аналізувався з точки зору поділу праці, ринку, раціоналізації та механізації. Адам Сміт зробив ідею поділу праці центральною в полеміці про суспільство. Для нього поділ праці у значенні розподілу виробничої діяльності між містом і селом та між ремісниками різної кваліфікації притаманний будь-якій розвиненій економіці. Однак за його життя становлення особливого типу поділу праці спричинилося до швидкого розширення виробництва: розподілення процесу виробництва матеріальних виробів на дрібні механічні операції, які потім можна було розподілити між різними робітниками. Загальним місцем у соціально-економічній думці стало приписування якраз такому поділу праці значення джерела економічного зростання, а особливо відстоював це Маркс. Головним завданням і найвищим досягненням класичної політичної економії стало розроблення поняття ринку та аналіз ринкових операцій. Провідною рисою індустріалізації класичні політекономісти вважали розширення ринку. Звісно ж, це здавалося неуникним наслідком зростаючого поділу праці; за Смітом, природна схильність до роздрібної торгівлі і товарообміну стала основою обмінної економіки, тож чим більш зростає спеціалізація виробництва, тим ширшими і складнішими стають ринкові операції. Це все, як загалом стверджували, є суспільнокорисним явищем, оскільки ринок є сферою, де вплив особистих інтересів узгоджується із взаємною вигодою. Третьою головною рисою, приписуваною процесу індустріалізації, є тенденції до раціональності та науковості. Успадкована від Просвітництва віра в науку як рушійну силу соціального прогресу спиралася на безліч сподівань. Науковий прогрес зрушить технологічний прогрес; це спонукатиме до досягнення моральної згоди, яка зміцнить або ж замінить знецінені християнські вірування і сприятиме запровадженню раціональної організації виробництва. Понад те, це було найперше з цих технологічних удосконалень, яке розглядали як найвагоміший внесок науки, а другою загальною рисою процесу індустріалізації визначали механізацію виробництва, особливо механізацію, зумовлену використанням нових потужних ресурсів. У цьому контексті функцію капіталу як чинника процесу виробництва вбачали переважно в постачанні обладнання й устаткування, а не в забезпеченні фонду заробітної плати. Якими будуть загальні соціальні наслідки такої індустріалізації? Якщо говорити загалом, існували дві протилежні відповіді на це запитання. Одна думка, що панувала серед соціалістів, була така: визначальним чинником є зрештою не індустріальний характер суспільства, а провідна форма відносин власності. З огляду на непримиренну розбіжність інтересів представників капіталу і праці, чільною рисою капіталістичного суспільства є класова боротьба. Однак навіть Маркс спромігся помітити протилежну тенденцію в процесі індустріалізації; однією з найгостріших суперечностей капіталізму є якраз суперечність між суспільним характером виробництва та індивідуалістичною основою власності. Саме на цих тенденціях було зроблено наголос в альтернативній думці, виразники якої вважали, що індустріальне суспільство формується насамперед згідно із своїм індустріальним характером і визначає цей характер як виняткову здатність до співробітництва і досягнення згоди. Теоретики індустріального суспільства передрікали виникнення соціального конфлікту – це риса перехідного періоду між старим і новим суспільним ладом. Зрозуміло, економісти-рікардіанці провели чітку лінію розмежування між землею, з одного боку, і капіталом та працею – з іншого. Проте вони підкреслювали і тотожність інтересів капіталу та праці. Інші ж аспекти процесу індустріалізації сприяють розширенню співпраці і встановленню соціальної гармонії. Індустріальний поділ праці посилює економічну взаємозалежність індивідів, класів, підприємств, а це, в свою чергу, плекає дух співробітництва. Ринкова економіка залежить од конкуренції, але на відміну від політичного суперництва економічна конкуренція носить миролюбний, а не насильствений характер. Відзначали також, що ринок – це система вільного обміну, а не арена змагання; із цим пов’язувалися сталі об’єднання вільних торговців і процес примирення у сфері міжнародних відносин. На мирний характер нового устрою вказували Сен-Симон та Спенсер, які окреслили відмінності між мілітаристським і індустріальним суспільством. Твердження про послаблення войовничого духу з розвитком цивілізації було загальним місцем у думці ХVIII століття, але ті, хто розробляв цю тему, подібно Руссо, Фергюсону та Сміту, ледь не шкодували з його згасання. Теоретики ж індустріального суспільства вітали це як прогрес. Мілітаризовані суспільства минулого були бездіяльними і занепадницькими, а новоявлене суспільство буде плекати як найвищі свої цінності промисловість, планування і продуктивність праці. Понад те, суспільства минулого вважали політичну і військову владу за джерело честі. Поява альтернативних виробничих цінностей справить глибокий вплив на країну. Роль держави в суспільстві, відданому справі спільного виробництва, буде мінімальною. Координація виробничої діяльності – це завдання управлінське і не потребує держави, принаймні в значенні апарату примусу. З підйомом класової боротьби на початку ХХ століття та посиленням тенденції до державного втручання – позірного засобу проти соціального та економічного безладу – цей образ індустріального суспільства втратив свою інтелектуальну привабливість. Поняття отримало нове життя в 1950—1960-х роках як складник концепції конвергенції, згідно з якою вважають, що розвиток західної і східної систем дедалі більш уподібнюватиметься під тиском однакової організації виробництва. Почасти конвергенція може відбутися з огляду на розширення участі західних держав в економічній діяльності, та більшою мірою, як стверджують, з огляду на те, що поява більш кваліфікованої й освіченої робочої сили, нагромадження ресурсів та зростання плюралізму в економічній сфері зумовлять поступову лібералізацію і демократизацію радянської системи.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me