соціал-демократія

Ідея соціал-демократії є складною; зародившись як форма догматичного марксизму, вона згодом набула зовсім іншого змісту. Задля пояснення цієї її зміни і відповідної її складності слід звернутися до історії та інституціонального розвитку соціал-демократії і зокрема її зв’язку із соціалізмом і неолібералізмом. Витоки соціал-демократії в її сучасному розумінні можна простежити від доби розколу Соціал-демократичної партії Німеччини, створеної в 1875 році на основі поєднання реформістської концепції Лассаля та ортодоксального марксизму. Готську програму, що виражала погляди нової партії, піддав нищівній критиці Маркс у праці «До критики Готської програми» (1875), і в цьому критичному дослідженні вже можна розгледіти обриси майбутніх основних розбіжностей між марксизмом і пізнішою ідеологією соціал-демократії. З погляду Маркса, програма містила низку хибних тез, але дві з-поміж них виділялися своєю особливою теоретичною важливістю. Перша теза – це висунута в програмі теорія держави. Соціал-демократи ратували за розвиток вільної держави за допомогою введення загального виборчого права, прямої законодавчої ініціативи, громадянських прав та інституту народної міліції і передбачали, що всього цього можна домогтися мирним шляхом. Одначе Маркс твердив, що такий підхід спирається на ідею Гегеля про те, що держава стоїть вище від існуючих у суспільстві економічних та соціальних сил і є універсальним та нейтральним інструментом, який можна буде використовувати після встановлення політичної влади для забезпечення просування до соціалізму. Для Маркса ж держава була інструментом панування одного класу над іншим, а соціалізм можна було встановити лише шляхом революції. Другою важливою тезою програми, яку відкидав Маркс, була спроба дати визначення соціалізму (принаймні частково) з огляду на соціальну справедливість, або на те явище, що в програмі отримало назву «чесного розподілу продуктів праці». На думку Маркса, це було нищівним ударом в саме осердя історичного матеріалізму, тобто по «науковому» соціалізму, оскільки припускалося, що такі моральні цінності, як чесність і справедливість, можуть існувати незалежно від панівних класових відносин. Отже, соціал-демократична держава бралася домогтися чесного і справедливого розподілу суспільного продукту за допомогою політичної діяльності. Проте для Маркса моральні цінності були складовою ідеологічної надбудови і не могли діяти як незалежні політичні чинники в процесі реформування базисної структури суспільства. Ці питання з соціал-демократичних позицій висвітлював Бернштейн, провідний член Соціал-демократичної партії і видавець, що калічив твори Енгельса. Бернштейн вирішив грунтовно переглянути зроблений Марксом аналіз капіталізму та свої власні припущення щодо соціалізму, і саме це спричинилося до виникнення ідеї «ревізіонізму». Він був уражений тим фактом, що більшість передбачень Маркса стосовно розвитку капіталізму виявилися просто хибними, і вважав, що несправдження прогностичної частини теорії свідчить про слабкість аналізу, на якому грунтувалися ці прогнози. Німецька імперія, що постала в 1870 році, відтоді переживала період справжнього розквіту, що, як стверджував Бернштейн, позитивно вплинуло на всі класи, а не лише на капіталістів або провідних представників робітничого класу. У Марксову теорію можна було, звичайно, внести поправку стосовно того, що на певних стадіях свого розвитку капіталізм може мати періоди відносного процвітання, але, з погляду марксистів, це процвітання завжди буде поширюватися лише на капіталістів і, можливо, пролетарську еліту, чий революційний запал «відкуплятимуть» у такий спосіб. Бернштейн вважав теорію Маркса хибною не лише з огляду на невірну оцінку перспективи економічних зрушень. Він показував, що в ній залишено поза увагою відповідні зміни соціальної структури. Маркс задовольнився тим твердженням, що з розвитком капіталізму неминуче починається поляризація класів: з одного боку – пригніченого й експлуатованого пролетаріату, з іншого – експлуататорів, капіталістів. Але ж такої поляризації не сталося, твердив Бернштейн. Дійсно, натомість посилилася диференціація соціальної структури у сферах торгівлі, промисловості і підприємництва, а тому зросла кількість робочих місць у бюрократичному апараті, призначених для представників середнього класу. Багато хто вважав передбачувані Марксом поляризацію класів і зростання зубожіння робітничого класу двома ключовими положеннями його теорії революції. Розвиток цих двох чинників мав би посилити напруження в капіталістичній системі до такої міри, що вона врешті-решт зазнала б краху. Оскільки ці передбачення не були, на думку Бернштейна, правильними, то, як твердив він, слід відмовитися від наголосу на необхідності здійснення революції. Крім того, несправдження прогностичної частини теорії спростовувало претензії аналізу, на якому вона грунтувалася, на науковість, тож у своїй славетній лекції «Чи можливий науковий соціалізм?» (1901) Бернштейн порвав із науковим соціалізмом, що вважався основною ознакою Марксової системи. Бернштейн стверджував, що соціалізм є не неуникним наслідком розвитку капіталізму, а радше моральним ідеалом, за який мають боротися його ідейні прихильники. Критика Бернштейна мала дуже чіткі практичні наслідки. Революція не потрібна, оскільки тих двох опор, на яких грунтувалося передбачення її необхідності, не існує; боротьба за соціалізм має бути радше поступовою і здійснюватися шляхом реформування. У політичному плані вона полягає в намаганні добитися встановлення повної демократії; в економічному – в привласненні робітниками засобів суспільного виробництва як за допомогою політичної влади, так і через тиск з боку профспілок. Майбутню соціалізацію економічної влади в Німеччині, на думку Бернштейна, полегшив би в економічній сфері розвиток картелів, а от передання права на економічне панування є менш поширеним. Таким чином, нагальним завданням є боротьба за окремі соціалістичні цілі, а не очікування, доки в колисці історії дозріє соціалізм. Виникнення соціал-демократичного руху в Англії багато в чому завдячує таким теоретикам неолібералізму, як Гобгауз та Воллес. У «Фабіанських нарисах» (1889) Воллес висловився про свою політичну мету як про «експериментальну й обмежену соціал-демократію», а Гобгауз у праці «Суспільний розвиток та політична теорія» (1911) пов’язав лібералізм із соціал-демократією. У той час як старий, чи класичний, лібералізм мав на меті усунення будь-яких примусів та обмежень, особливо в соціальній та торговій сферах, «неолібералізм» піклувався про забезпечення більшої соціальної справедливості та більш чесного розподілу економічних винагород задля забезпечення більшої свободи не лише в негативному, але й у позитивному смислі цього поняття. Механізм досягнення цього полягав у запровадженні державного втручання в економіку. Отже, тут наявний частковий збіг між ревізіонізмом у викладі Бернштейна і неолібералізмом, оскільки в обох теоріях держава і політична реформа вважаються інструментами, котрі за умови виявлення відповідної політичної волі зможуть забезпечити досягнення певних соціальних цілей, що їх розглядали в моральному сенсі. Спочатку дехто з фабіанців, особливо подружжя Вебб, не бачили потреби в заснуванні соціалістичної партії – їхнім завданням було ввійти в керівництво існуючих партій, зокрема налагодити зв’язки з прогресивно настроєними членами Ліберальної партії; отже, соціалізм мав народитися поступово в результаті тривалого періоду соціального реформування (Див. фабіанство). Таким чином, соціалізм не вимагав рішучого розриву з капіталістичним суспільством, а, як стверджували Коул і Постгейт, мав стати «логічним підсумком прогресивної політики соціального реформування» (p. 410). Одночасний розвиток фабіанства та неолібералізму зробив свій внесок у створення в Англії теоретичних засад соціалізму немарксистського типу, а деякі дослідники, такі як П. Ф. Кларк у праці «Ліберали та соціал-демократи в історичній перспективі» (1978) та Алан Варде в книзі «Згода і навколо неї» (1982) розглядали англійську соціал-демократичну традицію як традицію, пов’язану не з внутрішньою ревізією марксизму, а здебільшого з цими тенденціями. Соціалізм, як його розуміють соціал-демократи, є поєднанням політичної демократії, держави загального добробуту, можливості отримання освіти та встановлення більшої соціальної справедливості – усього цього можна досягти в умовах мішаної економіки. Ці аспекти набули особливої ваги в подальшому розвитку соціал-демократії в Англії. Наприкінці 1930-х років соціал-демократична традиція отримала сильне теоретичне підкріплення завдяки публікації праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, прибутків і грошей» (1936). Хоча сам Кейнс був лібералом, до його аргументів зверталися і соціал-демократи, зокрема Дурбін у творі «Політика демократичного соціалізму» (1940) та Дуглас Джей у роботі «Справа соціалізму» (1938), як до нового свідчення про хибність зробленого Марксом аналізу капіталістичного суспільства. Запропоновані Кейнсом заходи претендували на розв’язання суперечностей капіталізму за умови, якщо буде обрано уряд, здатний втілити їх у життя. Аргументація Джея була настільки переконливою, що змусила старійшину англійських теоретиків марксизму 1930-х років Джона Стрейчі відійти в своїй «Програмі поступу» (1940) від марксизму і наблизитися до соціал-демократичної позиції. Починаючи з середини 30-х років і до кінця цього десятиліття зміцненню перемоги соціал-демократії над марксизмом сприяли й інші чинники, зокрема теорія, розроблена Джеймсом Бургемом в книзі «Революція в управлінні» (1941), яка, на думку багатьох, підривала авторитет зробленого Марксом аналізу капіталізму, наголошуючи на політичній вагомості зростання прірви між володінням капіталістичним підприємством і управлінням ним. У післявоєнний період соціал-демократичні ідеї завоювали панівне становище в таборі лівих сил (особливо в Англії та Німеччині). У 1959 році на своїй конференції у Бад-Годесберзі СДП Німеччини відмовилася від залишкових рудиментів марксизму і повністю перейшла на соціал-демократичні засади, а Лейбористська партія Англії під проводом Г’ю Гейтскелла якщо не за статутом, то на практиці чимдалі більше почала звертатися до соціал-демократичних ідей, передусім ідей рівності і соціальної справедливості. Сильний поштовх цьому процесу було дано публікацією в 1956 році твору Ч. Е. Р. Кросленда «Майбутнє соціалізму», а в 1962-му – праці Дугласа Джея «Соціалізм і нове суспільство». Розмірковуючи в дусі Бернштейна, Кросленд стверджував, що Кейнсові методи економічного управління, якими керувалися лейбористські уряди 1945–1951 років і наступне консервативне керівництво, неабияк допомогли зняти напругу в капіталістичній системі. Власність у промисловості перестала бути розпорошеною, контроль над нею було зосереджено в руках професійних управлінців; профспілки зміцніли; воєнні роки продемонстрували всій країні, що державну владу за умови виявлення політичної волі можна використати для загального добра; початковий рівень бідності знизився; ключові галузі промисловості, як-от газова промисловість, електроенергетика, залізниці та шахти, були націоналізовані і було створено справжню державу загального добробуту. На думку Кросленда, ці наслідки мали настільки далекосяжний вплив на розподіл влади в суспільстві і природу економіки, що Англія перестала бути капіталістичним суспільством у тому сенсі, в якому розумів його Маркс. Соціал-демократ мав шукати натхнення й настанов деінде з огляду на такі цінності, як соціальна справедливість, рівність і розділення влад. З-поміж них перше місце у порядку денному Кросленд відводив рівності (Див. Кросленд – його витлумачення цієї ідеї). Більшої рівності можна досягти двома основними способами. Першим і найзагальнішим є економічне зростання. З погляду Кросленда, у демократичному суспільстві більшої рівності за умови граничного зниження соціальної напруги можна досягти, зрівнюючи людей не за найнижчою, а за найвищою позначкою шкали, і податкові доходи від зростання дозволять найзаможнішим підтримувати свій абсолютний життєвий рівень, а водночас покращуватиметься і становище найбідніших членів суспільства. Другим основним способом забезпечення рівності є загальна освіта, впроваджувана з метою розширити можливості для її отримання та створити однакове освітнє середовище для дітей, що походять із різних соціальних груп і мають різні здібності. Попри зусилля Кросленда і Джея значна частина лейбористської партії залишалася вороже налаштованою до соціал-демократичних ідей. У 1950-х роках ці суперечності стали джерелом гострих внутрішньопартійних суперечок між фракціями прихильників Гейтскелла та Бевеніта, які сягнули своєї кульмінації після поразки на виборах 1959 року, коли на проведеній услід за цим конференції Гейтскелл спробував змінити статут партії так, щоб згідно зі статтею 4 вона зреклася програми повної націоналізації. І хоча це йому не вдалося, наступні лейбористські уряди спиралися на соціал-демократичні принципи більшою мірою, ніж це було передбачено статутом. Це розходження у поглядах набуло дуже серйозного характеру наприкінці 1970-х років, і в 1981 році було утворено соціал-демократичну партію. Хоч і не можна назвати твору, рівного праці «Майбутнє соціалізму», який би визначав філософію нової партії для 1980-х років, соціал-демократи написали низку книжок теоретичного характеру, наприклад «Погляд у майбутнє» (1981) Девіда Оуена, у якій було поєднано традиційне зацікавлення мішаною економікою з ідеєю перерозподілу багатства задля встановлення більшої рівності. Проте в цих творах було зроблено наголос на необхідності децентралізації політики і промисловості, чого не було в працях 1950—1960-х років. Як показує історія соціал-демократії, політичні ідеології не піддаються чіткому визначенню. Для характеристики лівих соціалістичного спрямування, напевно, варто застосовувати потрійне розмежування між марксизмом, демократичним соціалізмом та соціал-демократією. Під таким кутом зору, марксизм визнає історичний матеріалізм і, як наслідок, обмеженість політичних змін усередині капіталістичного суспільства; демократичний соціалізм поділяє притаманну марксизму віру в першорядну важливість передання засобів виробництва в суспільну власність, але при цьому додає, що цю зміну можна здійснити демократичним шляхом; соціал-демократія поділяє властиву демократичним соціалістам відданість демократії, але відкидає примат суспільної власності, що є основоположним як для марксистів, так і для демократичних соціалістів, і визначає соціалізм переважно з огляду на перерозподіл і встановлення більшої рівності в контексті мішаної економіки.