Сорель

Сорель Жорж (1847–1922) — французький теоретик синдикалізму та автор книги «Роздуми про насильство» («Rеґflexіons sur la vіolence») і багатьох інших творів різноманітної тематики. Сорель народився в Шербурзі й опісля закінчення в 1867 році Політехнічної школи працював шляховим інженером (головним чином у Перпіньяні) до раннього виходу на пенсію в 1892 році. Потім зі своєю супутницею Марі-Евфазі Давід він переїхав за межі Парижа до Булоні, де й жив до кінця своїх днів. Політичні переконання Сореля змінювалися, але він стверджував, що головною справою його життя було дослідження «історичного походження моралі». У своїх «ранніх» творах (він почав публікуватися у віці 39 років) Сорель, як прийнято казати, сформулював три історичних принципи, на яких, на його думку, грунтується міцна моральна система: нерозривні родинні зв’язки; ментальність «воїна», підвалиною якої є мораль вояків, що стикаються з гідним поваги противником, або ж, аналогічно, робітників, які борються з ворожими силами природи чи з антагоністичними класами; та «епічний склад розуму», вкорінений в громадянській поезії або в «міфі», що підтримує світогляд воїна, протидіє спокусі філософського раціоналізму і запобігає виродженню незіпсутої спільноти воїнів-ремісників у занепадницьке суспільство споживання й розваг, кероване ієрархією інтелектуалів. У творах «Суд над Сократом» («Le procе`s de Socrate», 1889) та «Занепад античного світу» («La ruіne du monde antіque», 1901) Сорель доводив, що крах класичної цивілізації було зумовлено порушенням цих трьох принципів. Ставши в 1892 році соціалістом, Сорель починає розгортати в різних працях із природничих наук тему робітників, що борються з природою. Він відкинув стару раціоналістичну доктрину єдиної природничої науки, котра в своєму подальшому розвитку дала б змогу робити настільки ж точні прогнози в усіх галузях науки включно із соціологією, як і в астрономії. Натомість Сорель стверджував, що має існувати багато наук з різними ступенями точності. Під впливом Віко і Маркса він заявляв, що точні науки видобувають знання, за допомогою яких люди будують і виробляють: у фізиці вчені-практики розробляють моделі для дослідів, у ході яких створюють «штучну природу», відокремлену від решти природи («натуральної природи»). Така відмежованість неминуче змінює природу і не дає нам змоги вийти за межі часткового, тобто фрагментарного уявлення про явища, що перетворює всеосяжну науку про природу і суспільство на нісенітницю. «Виробництво» фізичних моделей також свідчить про те, що залишається дедалі менше відмінностей між фізичною лабораторією і виробничим цехом або між науковцями і робітниками. В обох випадках, за Сорелем, витрати енергії і часу, спрямовані на розділення «штучної» і «натуральної» природи, є неоковирним показником заслуг ученого-практика. Грандіозним є й розмах боротьби робітників за подолання власної «натуральної природи», як-от схильності до розваг і лінощів, аналогічної закону ентропії, або втрати енергії згідно з другим законом термодинаміки. У своїх працях на теми марксизму, таких як «Соціальні засади сучасної економіки» («Іnsegnamentі socіale della economіca contemporanea», 1906), Сорель дає високу оцінку деяким творам Маркса, але інші критикує за те, що вони грунтуються на застарілій унітарній доктрині пізнання, яку він відкинув. Сорель спростовував Марксові теорії «неуникності» класового конфлікту та зростання бідності; особливо в’їдливо він виступав проти перетворення цих так званих законів на тотальний утопізм, за яким останнє слово залишається за історією. Такі ідеї дозволяли пролетаріату втихомиритися й облишити класову боротьбу в очікуванні, що «історичний прогрес» самотужки спородить революцію. У праці «Ілюзії прогресу» («Les іllusіons du progrе`s», 1908) Сорель простежив розвиток ідеології прогресу, що дійшла до виправдання всеосяжної державної влади у Франції XVІІІ століття – розвиток, що вніс свою лепту в спричинення занепаду старого устрою. Ще в 1902 році Сорель передбачив подібний розвиток і для соціалізму: в разі здобуття перемоги марксистський варіант діалектичного прогресу призвів би до підриву життєздатності робітничих організацій і заміни їх на недієздатну еліту теоретиків та політиків, що управляють за допомогою «чарівної влади держави». Тому Сорель облишив політичний соціалізм і перейшов на позиції синдикалізму – згідно з цією доктриною вважалося, що соціалізм мають установити самостійні робітничі організації, для яких головним засобом боротьби будуть страйки і прямі дії, а не політична діяльність. У своїх синдикалістських творах Сорель високо оцінював ті праці Маркса, у яких було зроблено наголос на практичному боці соціалізму. Цей «інший бік» марксизму становить по суті прагматичну доктрину обачливості, засновану на ідеї про те, що завдання випливають з уже існуючих розв’язків і що соціалізм уже існує в робітничих організаціях, так само як і в серцях та в моральній енергії робітників. У праці «Rеґflexіons sur la vіolence» (1908) Сорель торкається теми «громадянської поезії», що живить цю моральну енергію: у «міфі про загальний страйк» безнастанна боротьба робітників проти капіталістів пов’язується з нескінченною боротьбою з природою, що перетворює працю і боротьбу на творчі акти. Такі міфи є не байдужим чи утопічним описом речей, але «вираженням волі» або бажаними образами майбутніх епічних битв, які мають неодмінно відбутися. Міфи – це натхненне поетичне заміщення філософського квієтизму, притаманного ідеї прогресу; вони забезпечують необхідну для діяльності певність. Вірний своїй схильності до прагматизму, Сорель менше переймався деталями міфу або тією проблемою, чи здійсниться насправді матеріальна революція, ніж питанням про те, чи здатен міф посилити войовничий дух існуючих робітничих організацій. Після 1908 року і низки невдач, що спіткали синдикалістські організації, він почав більш песимістично дивитися на майбутнє пролетарського руху. Якийсь час він вважав, що єдиним рухом, здатним надихнути соціальне і моральне відродження Франції, залишається роялізм, але в 1914 році він облишив і цей рух з огляду на його зашкарублість та реакційність. Після Першої світової війни він зробив декілька заяв, котрі можна було зрозуміти як схвалення Муссоліні, але ця симпатія була надзвичайно хисткою, оскільки Сорель засуджував вуличний тероризм фашистів. В останні роки свого життя він схвалював російську революцію на тій (хибній) підставі, що вона уособлює рух за створення незалежних, самоврядних робітничих рад.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me