Сміт

Сміт Адам (1723–1790) — англійський моральний філософ і політичний економіст. Сміт народився в Керколді (Шотландія) після смерті свого батька, державного службовця, єдиною дитиною якого він був. Освіту він отримав у місцевій школі, а пізніше в коледжі в Глазго (1737–1740), де потрапив під сильний вплив Френсиса Гатчсона. Наступні 6 років він провів у Балліольському коледжі в Оксфорді, а потім повернувся в Шотландію, де успіх прочитаних ним в Единбурзі публічних лекцій з риторики і belles lettres (літератури) забезпечив йому призначення в 1750 році на кафедру логіки в Глазго. Двома роками пізніше він перейшов на кафедру моральної філософії і обіймав цю посаду аж до своєї відставки в 1764 році. Смітові лекції з етики, правознавства і політики окреслили рамки його обох провідних опублікованих праць – «Теорії моральних почуттів» (1759) та «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), хоча для глибшого розуміння претензійної системи знань, що її він викладав своїм студентам, тепер можна скористатись і їхніми конспектами його лекцій з правознавства. Сміт виїхав з Глазго, ставши домашнім учителем у герцога Бакклейчського, що дозволило йому відвідати Францію і Женеву, познайомитися з французькими економістами та phіlosophes. Саме під час цієї поїздки він почав працювати над твором, що з’явиться через 12 років під назвою «Дослідження про природу і причини багатства народів». Великою мірою завдяки відгукам на цю працю Сміт отримав призначення на посаду спеціального уповноваженого з мита в Единбурзі – посаду, яка підносила його компетенцію у сфері економіки на рівень таких державних діячів, як Пітт, Норт та Шелберн. Хоча пізніше Сміт став відомий переважно як батько-засновник школи класичної політичної економії, представниками якої були Мальтус, Рікардо, Дж. С. Мілль і Маркс, усе ж таки він був насамперед моральним філософом, і його погляди на етику і право є суттєвими для розуміння його політичних та економічних позицій. Славетна «система природної свободи і доконечної справедливості», викладена в «Дослідженні про природу і причини багатства народів», слугує водночас і пояснювальною і нормативною моделлю для ведення людських справ в економічній сфері. Сміт намагається показати, що безперешкодне переслідування індивідом своїх особистих інтересів в умовах конкуренції може (і це має бути уможливлено) створити гармонійний суспільний лад, за якого вигоди економічного зростання та ефективності (переважно у формі підвищення зарплатні та зниження цін і прибутків) набудуть широкого розповсюдження в усьому суспільстві. Накопичення надлишкового багатства він розцінює як ненавмисний наслідок недалекоглядної поведінки, спрямованої головним чином на задоволення особистих потреб й обумовленої настійним бажанням покращити умови власного життя та підвищити свій соціальний статус. Економічні механізми, які забезпечують зростання, – це розширення ринків, підвищення продуктивності виробництва за рахунок поділу праці і нагромадження капіталу, що починається з особистих заощаджень за умови забезпечення політичної стабільності. У «Дослідженні про природу і причини багатства народів», таким чином, наведено докладну аргументацію, спрямовану на захист ринків з вільною конкуренцією і виробництвом, проведену і по національній, і по космополітичній лініях; вона підкріплювалася «нещадними нападками» на меркантильні обмеження і надавані державою привілеї монополістам (Див. меркантилізм). Однак на противагу пізнішим, більш крайнім індивідуаліcтичним версіям політики невтручання Сміт звертає велику увагу і на інституціональні передумови, необхідні для отримання суспільно-корисних результатів, і на внутрішні зв’язки, що їх гартує сама економічна діяльність. На відміну від сучасних економістів у Сміта відсутні припущення щодо раціональної поведінки індивіда в царині економіки; рівною мірою його цікавлять і побічні ефекти економічної діяльності тогочасних торгових суспільств у сфері політики та моралі, і самі по собі матеріальні вигоди. Звісно, з огляду на останнє його позицію можна вважати надзвичайно скептичною і стриманою. Внесок Сміта в соціальну та політичну думку найліпше назвати оригінальними варіаціями на теми шотландської моральної філософії, вперше сформульованої Гатчсоном, і більш систематизованим викладом різноманітних ідей стосовно природного права і політики, що їх можна зустріти в роботах його близького друга Девіда Юма (Див. також Шотландське Просвітництво). Як і Юм, Сміт поділяв ньютоніанський, або ж натуралістичний підхід до моралі та політики, що зумовлював відкидання суспільного договору як джерела виникнення держави. На противагу таким раціоналістичним побудовам Сміт вважав, що в усіх суспільствах політичний обов’язок, а саме усталена повага до встановленої влади і почуття суспільної єдності, пов’язане з існуючими формами правління, виникає як підсумок психологічних переваг та упереджень. У результаті політична слухняність пов’язується із соціологічним феноменом, відомим як соціальна ієрархія, що створює умови для панування атмосфери «суспільної думки» незалежно від того, висловлюється вона в представницьких інституціях чи ні. На противагу більш індивідуалістичному підходу до проблеми суспільства і держави у своїй «Теорії моральних почуттів» Сміт розвинув концепцію «спільності», пояснюючи цим нашу схильність шукати і добиватися схвалення з боку інших людських істот, а звідси й формулювати об’єктивні моральні правила та норми справедливості як внутрішніх і зовнішніх рушійних сил поведінки. Цей наголос на виховуваних суспільством навичках, які відливаються у звичаї та інституції, що змінюються залежно від часу і місця, проявився і в новаторському витлумаченні Смітом понять закону та держави як історичних явищ, котрі виникають у процесі, що його можна розглядати як прогресивну послідовність чотирьох етапів, кожен з яких відповідає особливому способу існування: мисливському, скотарському, землеробському і підприємницькому. Останній із цих етапів, що його можна описувати навзаєм як підприємницьке, або ж громадянське суспільство, – це форма, що поширилась у тогочасній Європі унаслідок невідчутних революцій, котрі підірвали феодальні інститути. Вивченню цих революцій було присвячено третій том «Дослідження про природу і причини багатства народів», тож виявлення природи підприємницького суспільства з його потягом до свободи надає єдності і цілісності всьому цьому твору. Знову ж таки як і Юм, Сміт розробляв переважно правову основу концепції свободи. Вона зосереджена на гарантуванні особистих свобод та прав власності на основі верховенства закону, за яким справедливість (закон) визначається як відмова від зазіхань на права інших. Вона включає не позитивні, а негативні норми взаємної справедливості, які менш придатні для кодифікації і звідси втілення в життя, і моральні кодекси, що лежать в основі благодійництва та справедливої системи розподілу благ. Існування суспільства неможливе без деяких таких негативних норм, але потреба в їх застосуванні постає особливо гостро з розвитком нерівності, джерелом якої є власність і зростання кількості та складності потенційно можливих видів правопорушень. Таким чином, свобода особи в її сучасному розумінні є продуктом процесу розвитку цивілізації як такої і залежить від здатності сильних централізованих держав застосовувати закон ефективно й неупереджено. Разом із захистом існуючого ладу одним із головних обов’язків верховної влади є встановлення справедливості; зрозуміло, що Сміт був упевнений у тім, що для належного виконання цієї функції необхідна законодавча та судова влада. Критикуючи намагання уряду зарегулювати економічне життя, особливо якщо це включає надання особливих привілеїв певним прошаркам чи угрупованням усередині суспільства, він часто апелює до понять несправедливості і гніту, а також економічної неефективності. На його думку, найчастіше відхід тогочасних держав від принципів природної справедливості зумовлював тиском на уряд, що його справляли певні сили, особливо пов’язані з виробництвом і торгівлею, задля задоволення своїх власних інтересів. Звісно, Сміт вважав такі групи цілковито непридатними для участі в процесі законотворення, де мають панувати поняття загального блага. Сміт також гадав, що визначальними обов’язками держави є шанобливе ставлення до освіти та забезпечення громадських робіт, що їх не можна полишати на розсуд приватних осіб. Підтримувана державою освіта є особливо важливою як протиотрута від наслідків поділу праці, що знищує розумові здібності, підриває моральні якості, послаблює соціальну і політичну активність широких верств населення. А тому Сміт очікував, що зі зростанням добробуту зростуть обов’язки і навіть чисельність урядових органів, але й переймався винайденням механізмів, які уможливлять виконання основних функцій і дозволять уникнути надмірного податкового тягаря та розширення «непродуктивної» сфери діяльності. Звідси йде його інтерес до надринкових інституцій, які б сприяли досягненню таких результатів за допомогою методів, що сполучалися б на практиці зі спонукальними мотивами. Турбота Сміта про створення інституціонального механізму, який би стримував згубні схильності і скеровував енергію на служіння справі забезпечення загального добробуту, грунтувалася на його цілком реалістичному ставленні до людської природи: особливий наголос він робив на марнославстві, егоїзмі і схильності панувати над іншими, якщо випадає така нагода. Це надає його політичним переконанням неідеалістичного або ж суто антиутопічного забарвлення; найкраще вони були підсумовані в його «Теорії моральних почуттів» – у критичному зображенні «людини системи», яка, не зважаючи на мотиви та інтереси тих осіб і соціальних груп, що складають громадянське суспільство і слугують опорою його ладу, намагається втілити в життя прожект ідеальної держави. Держава і громадянське суспільство – це обопільні сфери взаємодії. Знання «науки про законодавство» є необхідним для піднесення громадянського духу та спонукання до формування позиції державця на противагу позиції політикана; однак законодавчі та інші механізми мають грунтуватися на запобіганні антисоціальній поведінці і забезпеченні збіжності особистих і суспільних інтересів. Сміт не сподівався на те, що його теорія природної свободи знайде застосування як єдине ціле, і ніколи не намагався провіщати далеке майбутнє. Проте його то вважали речником пізніших, індустріальних стадій розвитку капіталізму, то звинувачували в недостатній увазі до багатьох його аспектів, зокрема в недооцінці ролі технології і поширення фабричних методів виробництва з усіма їх очевидними наслідками у вигляді зростання нерівності та експлуатації. Дещо більш виправданою видається критика його надмірної віри в здатність конкурентних ринків до саморегулювання. Іноді Сміта звинувачують і в тому, що він спрямував політичний дискурс у сферу економіки та соціології, а звідси й у відмові від розгляду більш нагальних моральних проблем класичного політичного дискурсу. Це звинувачення можна пов’язати з більш загальною критикою його антиідеалістичних, натуралістичних позицій. Політичний підхід Сміта можна критикувати і за надмірне покладання на «суспільну думку» та наполягання на необхідності розшарування суспільства задля забезпечення стабільності і легітимності уряду. Іншими словами, широту його політичного світогляду поставили під сумнів якраз ті суспільні сили, що дуже нагадували бажані, на його погляд, побічні продукти економічного прогресу; це створювало умови, за яких політична покірність і соціальна ієрархія більше не зміцнювали обопільно одна одну. Розрізнення позитивного і нормативного недооцінили як основу для усвідомлення позицій Сміта, оскільки, як і іншим теоретикам, котрі йшли в річищі традиції природного закону, та плідна двоїстість, що її містить у собі термін «природний», дозволила Сміту вільно рухатися поміж тим, що є нормальним у реальних умовах, і тим, що має бути в ідеалі. Таким чином, хоча для Сміта ідеали свободи і справедливості є вельми реальними, його не полишає бажання пояснити, чому стосунки між людьми стали такими, якими вони є. Спроба поєднати підходи вченого-суспільствознавця і політичного мораліста насправді і стала основним джерелом привабливості Сміта для наступних поколінь.