меркантилізм

Ідеї та позиції, що впродовж XVII і більшої частини XVII століття розвивалися в економічній думці Європи паралельно з доктриною торговельного балансу. Томас Мун (1571–1641) виклав цю доктрину в творі «Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі» (1664): «Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися такого правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього». З огляду на те, що золотий запас чи казна обмежені в усьому світі, економічна діяльність неуникно призводить до конфліктів, оскільки вигода для одної країни забезпечується за рахунок втрат іншої. Вважаючи, що існує протиборство інтересів націй, мислителі-меркантилісти вбачали потенційне розходження національних і приватних інтересів й усередині одної держави. Загальними положеннями концепції меркантилізму було відкрите визнання користолюбства націй і індивідів та потреби в регулюванні для впорядкування економічного життя. Невід’ємні орієнтири меркантилізму – національна влада і багатство – стають найкраще зрозумілими на тлі характерного для XVII століття гострого міжнародного суперництва. Задля створення прийнятного торговельного балансу меркантилісти вимагали від уряду сприяння розвитку промисловості, торгівлі і сільського господарства й покладали на нього обов’язок заохочувати експорт та обмежувати імпорт. Як їм здавалось, обмеження імпорту дешевою сировиною і зосередження на експорті готової продукції гарантувало прибуток у торгівлі. З такою політикою узгоджувалися зацікавленість у колоніях, захист вітчизняного виробництва, гарантування монопольних привілеїв торговим компаніям і введення контролю за торговельним флотом (наприклад англійські морські закони). Задля підтримання рівня конкурентоспроможності товарів на світовому ринку часто радили встановлювати низькі ціни. Вважався бажаним і високий приріст населення. Поряд із Томасом Муном провідними представниками цієї традиції були сер Вільям Петті (1623–1687), Джошуа Чайльд (1630–1699) та міністр фінансів Людовика XIV Жан-Батист Кольбер (1619–1683). Терміни «меркантилізм» і «меркантильна система» вперше вжив французький фізіократ Мірабо в 1763 році, а згодом їх увів у широкий обіг Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Обидва вони зневажали протекціонізм, з яким стикалися в творах економістів попереднього століття, і виступали за вільну торгівлю. Сміт доводив, що меркантилісти переплутали капітал із грішми чи золотим запасом і цією помилкою скористалися купці та виробники, які домагалися від уряду введення законів, котрі б несправедливо захищали їх від конкуренції. Під впливом Сміта відраза до цієї течії зберігалася впродовж майже всього ХІХ століття. Першими стали захищати меркантилізм німецькі історики (зокрема Густав Шмоллер у 1884 році), котрим подобався його відвертий націоналізм. За Шмоллером, меркантилізм – це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав і Дж. М. Кейнс у своїй «Загальній теорії...» (1936). Його поради уряду засвідчують прихильність до запровадження державного регулювання в дусі меркантилізму задля збереження внутрішнього грошового запасу та утримання низького рівня прибутковості. Сучасна наука зацікавлена не стільки в очищенні від меркантилізму, скільки у вивченні тих форм, що їх він набув у різних країнах, та обставин, які породили його в XVII столітті.