Мерло-Понті Морис

(1908–1961) — французький філософ. Мерло-Понті зробив величезний вклад у політичну думку, спробувавши примирити марксизм і феноменологію. У часи Другої світової війни він вступив до руху Опору, де й потоваришував із групою радикально налаштованих інтелектуалів, зокрема із Жан-Полем Сартром; разом із ним у 1945 році він заснував часопис «Les temps modernes» («Сучасність»). До 1950 року Мерло-Понті був політичним редактором часопису, висвітлюючи події у світі з точки зору екзистенціалізму. Він був симпатиком Комуністичної партії, та відраза до сталінізму утримала його від вступу до її лав. У 1952 році Мерло-Понті облишив працю в журналі під враженням від того, що він розцінював як імперіалістичні діяння Радянського Союзу в Кореї. Він порвав із Сартром, котрий якраз тоді зблизився з комуністами, а десь у 1955 році заявив, що розчарувався й у самому марксизмі. Надалі він мало писав про політику, хоч і виступав на підтримку недовговічного соціалістичного уряду Мендес-Франса. Як би там не було, але Мерло-Понті прожив життя мислителя й науковця, а не політичного діяча. У 1952 році він отримав призначення на престижну кафедру філософії у Колеж де Франс. Перед самою смертю він іще продовжував працювати над переглядом філософських засад політики, хоча тепер його інтереси зосереджувалися на мові й естетиці. Головні політичні праці Мерло-Понті – «Гуманізм і терор» (1947) та «Пригоди діалектики» (1955). У першій з них він обстоює революційне насильство, а в другій більш обережно досліджує долю діалектики в тих постмарксистських філософських течіях, що виправдовують подібні дії. Додаткові начерки на політичні теми з’являлись у працях «Первинність сприйняття» (1947), «Смисл і нісенітниця» (1948) та «Знаки» (1960). Однак ключ до політичних творів Мерло-Понті належить шукати в тій філософії, що лежить в їх основі. Так, загальне уявлення про неї подано в роботі «Феноменологія сприйняття» (1945), у вступі до якої міститься найчіткіший виклад його екзистенціальної феноменології. Посмертно опубліковані уривки з «Видимого і невидимого» (1964) засвідчують глибинне переосмислення автором цих позицій. У політичній філософії Мерло-Понті поєднуються три основних підходи – феноменологія, екзистенціалізм і марксизм. Феноменологія описує, яким чином смисл отримує прояв у світі, і передбачає систематичне переосмислення смислів, що їх ми ніколи не ставимо під сумнів. Мерло-Понті твердить, що спершу ми структуруємо своє довкілля за допомогою актів сприйняття на основі складної взаємодії наших тіл зі світом. Це забезпечує нас хисткими й неоднозначними, однак значущими формами. Ми не покладаємося на свідомість, аби вибудувати зрозумілий світ із хаосу, оскільки ми уособлюємо розум, захоплений у полон значущою ситуацією ще до будь-якого її усвідомлення. Він доводить, що теорії та судження, які ми послідовно накладаємо на цей «світ життя», можуть бути лише приблизними і вторинними відбитками куди повнішого і життєвішого досвіду й аж ніяк його не вичерпують. Вони зберігають свою часткову й невизначену природу, так само як і відкритість та неоднозначність вихідного чуттєвого сприйняття. Отже, в цих розвідках він доходить глибинних антикартезіанських висновків, що дозволяє йому уникнути суб’єкт-об’єктного дуалізму в його ідеалістичній та емпіричній формах. Це веде до екзистенціалізму Мерло-Понті з його тезою про первинність існування щодо сутності: ми ніколи не зможемо ані вийти за рамки своєї ситуації, аби її підсумувати, ані злинути до абсолютного знання, проте своєю діяльністю ми вносимо у світ смисл. Розгледіти смисл в історії ми можемо лише пізнаючи логіку подій із нашої власної перспективи – як задіяні актори. А якщо ми пропонуємо тлумачення таких смислів, то зобов’язані визнати, що їх природа – умовна, а це не виключає додаткових пояснень. Саме екзистенціальна феноменологія є підвалиною марксизму і, звісно ж, усієї політики Мерло-Понті. Це зумовлює постійні нападки представників усіх тих учень і рухів, що мають на меті запропонувати всеосяжний підхід чи вимагають прийняття остаточних історичних розв’язків. Мерло-Понті прирівнює такі вірування до раціоналізму, під кутом зору якого світ є цілковито пізнаванним, а відтак – контрольованим. Цю химеру вшановує й лібералізм з його вірою в здатність людей доброї волі приймати розумні рішення, й ортодоксальний марксизм з його претензіями на осягнення історичних законів. Якщо марксизм убачає в усій історії єдиний еволюційний процес і прирівнює пролетаріат до історичної істини, він стає не діалектичною, а раціоналістичною філософією. Можливі за такого підходу режими неминуче стають інертними, закритими, насильственими, оскільки вони не здатні призвичаїтись до боротьби і крайнощів, породжуваних неостаточними рішеннями. Натомість Мерло-Понті пропонує такий політичний курс, за якого історія визнається непередбачуваною, а політична діяльність – справою ризикованою й жорстокою. Спершу він позначає такий підхід як феноменологічний марксизм, але згодом іменує його новим лібералізмом. Така політика не пробує нав’язувати подіям наперед визначеного перебігу. Вона визнає нашу неспроможність контролювати історію – адже історичні інституції виникають у тому «міжсвітті», де індивідуальні дії зливаються в результат, за який ніхто не несе відповідальності. Та оскільки історія є наслідком взаємодії суб’єктів, вона відображає і людські цілі. Як і форми сприйняття, вона має відкритий, проте не довільний смисл; вона пропонує різні можливості, а відтак і обмежену свободу спричиняти розгортання подій в напрямку до прогресу, використовуючи своє право вибору і докладаючи всіх зусиль на підтримку однієї із цих можливостей. Отже, феноменологічний марксизм визнає, що розум входить у світ лише через втілення конкретного проекту. Його належить гартувати важкою працею в процесі зближення позицій, шліфувати в боротьбі і спілкуванні. Він не дає гарантій; це не вічно суща ідея, що її могла б утвердити в нашій діяльності еліта. Відповідно, саме політика тлумачить події в міру їх розгортання. Вона намагається інформувати людей і розширювати рамки масової свідомості, визнаючи, що смисли викарбовуються в історію саме на рівні діяльності мас. Це – політика без ілюзій. Вона зостається революційною, оскільки не має кінцевих цілей, хоч і є відданою гуманістичним цінностям збагачення й розширення можливостей співіснування. Вона розуміє, що свобода полягає в нашій здатності послідовно трансцендувати даність, таким чином відкриваючи незнані можливості й водночас накопичуючи традиційні істини. Така політика має кинути виклик уречевленим структурам, які пригнічують нашу здатність до творчого злету й обміну. У цьому зв’язку особливо небезпечним є раціоналізм з його претензіями на прийняття остаточних рішень без огляду на альтернативи. Мерло-Понті врешті-решт побачив, що зосередженість марксизму на пролетаріаті як на єдиній рушійній силі історії ворожа такому діалектичному підходу, який ураховує безліч цілей. Він перейшов на бік лівих некомуністів, що водночас відображало й загальний песимізм щодо безцільності політики 1950 років. Критики звинувачували його в належності до ним же розвінчаного ідеалізму і зазначали, що в нього відсутній реальний аналіз влади. Однак Мерло-Понті ніколи не стверджував, що пропонує вичерпний огляд сучасності чи якийсь план розв’язання її проблем. Натомість він закликав нас долучатися до безнастанного з’ясування смислів, з якими ми стикаємося щодня, і пропонував нам філософські й політичні засади для виконання цього завдання.