Сократ

(469–399 до н. е.) — грецький філософ. «Цей обвинувальний акт і письмове свідчення під присягою склав Мелет, син Мелета з Піфоса, проти Сократа, сина Софроніка з Алопеки; Сократ винен у тому, що він не визнає богів, котрих визнає місто, і вигадує нові божества. Вина його також у тому, що він розбещує молодь. Я вимагаю для нього смертної кари» (Dіogenes Laertіus, «Lіves of the phіlosophers», ІІ, 40). У 399 році до н. е. Сократ Афінський постав перед судом своїх співгромадян і йому було винесено смертний вирок. І тоді, як і сьогодні, звинувачення видавалося дуже непевним, а його релігійне вмотивування – нещирим. Сократа засудили до смерті через його філософську діяльність, якої не схвалювали. Вдаючись до його власної метафори, можна сказати, що афіняни прибили гедзя, який дратував їх, усе ставлячи під сумнів та вимагаючи, щоб люди обстоювали свої переконання («Апологія», 30д–31а). А проте Афіни були демократичним містом-державою і пишалися власною терпимістю; доля Сократа, як і його ідеї, порушила нерозв’язне питання про загрозу, що її становили для держави інтелектуали, і це зумовило дуже різні витлумачення його життя та значущості. Стандартні погляди видаються надто простими: Сократа вважають або лібералом-індивідуалістом (Див. Popper), або ж авторитарним реакціонером (Див. Wood and Wood). Друга характеристика грунтується на тому незаперечному факті, що він справив вплив на багатьох аристократів, які повели наступ на демократію. Але нам мало відомі його власні позиції; не з’ясовано навіть питання про його соціальне становище (його батько був каменярем, але є відомості, що спочатку він був заможним, хоч і скінчив своє життя в злиднях). Особисте життя Сократа залишається таємницею через нашарування в пізніших агіографічних творах, а у зв’язку з тим, що сам він нічого не писав, нам доводиться відтворювати його ідеї, вишукуючи відомості у Ксенофонта та в ранніх діалогах Платона. Перший змальовує його як традиційного мислителя; лише Платон пояснює, чому його погляди слід вважати новаторськими. За версією Платона, Сократ твердив, що мудрість у політиці – це майстерність; як і будь-яка інша майстерність, вона передбачає певне розуміння своєї справи і здатність навчати їй. Тогочасну політику він вважав хибною з двох причин. По-перше, важливі рішення приймаються більшістю голосів, хоча, на його думку, людям, як правило, бракує і часу, і наполегливості для того, щоб осягнути власним розумом нагальні проблеми. По-друге, і політичні лідери залежать від більшості серед виборців та прибічників; у той час як місто вимагає від своїх лікарів та архітекторів належної фахової кваліфікації, влада політиків спирається не на знання, а просто на власну привабливість в очах мас. Часто змальовують, що Сократ звинувачував видатних громадських діячів у відсутності хоч якогось світоглядного підгрунтя для їхніх переконань. Його зображають і руйнівником сподівань свого народу, який прищеплював талановитій молоді відразу до політики. Він переконував юнаків у тім, що вони лише шкодитимуть собі та іншим, допоки не почнуть шукати себе і за допомогою ретельного філософського аналізу власних політичних переконань не додумаються хоча б до того, до чого дійшов Сократ, – до усвідомлення власного невігластва. Практичний досвід, якого набувають без послідовного світоглядного підкріплення, робить людину безумовно нездатною стати політиком в істинному, на думку Сократа, сенсі цього слова, тобто людиною, що має необхідні знання для компетентного розв’язання політичних проблем. Звідси навмисно зухвала заява про те, що Сократ, який не знав навіть самої процедури ведення зборів, був єдиним справжнім політиком в Афінах («Горгій», 473в–474а). Цей наголос на філософськи обгрунтованому знанні зводить нанівець претензію демократії на ефективний і справедливий спосіб правління; тут можна віднайти і витоки тверджень Платона про те, що політична влада має належати тим, хто володіє належними знаннями. Проте Сократа представляли як парадоксаліста (апоретика) стосовно того питання, чи можна отримати такі знання, і якщо можна, то яким робом. Якщо знання настільки важливі, то свобода слова і дії не матиме ніякої внутрішньої цінності; Сократ усього лише піддавав гострій критиці громадянські свободи в Афінах. У «Менексені» він іронізує з приводу найвідомішого виступу тих часів – промови на похоронах Перикла, що її виголосив Фукидід; у діалозі «Горгій» він критикує афінських політиків за створення лише «видимості» безмежного процвітання – «мотлоху» показовості (517–519). Він віддає перевагу суворій олігархії Спарти і Криту, де набагато важливішим вважали виховання моральності і дисциплінованості. Як би там не було, але Сократ виконував-таки усі свої громадянські обов’язки з військовою службою включно. А в діалозі «Критон», маючи можливість порятуватися від страти, він уявляє собі, що афінські законодавці вимагатимуть від нього покоритися своєму вироку і доможуться свого. Це зовсім не те, на що варто було б чекати. Є ще одна загальновідома проблема: як нам узгодити «Критон» із висловленим Сократом в «Апології» (29в–д) твердженням, що він виконуватиме Богом даний обов’язок бути філософом, навіть якщо суд вимагатиме від нього зректися його. Стосовно цього вчені гранично розходяться в думках. Та однаково, узгоджується діалог «Критон» з рештою політично-філософських тверджень Сократа чи ні, але в ньому наводиться декілька ключових характеристик політичної покірності. 1. Держава порівнюється з батьком; громадяни мають коритися державі й у зв’язку з тим, що вони отримують від цього користь, й у зв’язку з природним неуникним фактом залежності. 2. Відносини держава – громадяни настільки ж нерівноправні, як і стосунки батько – дитина або навіть хазяїн – раб; останній не може відповісти ударом на удар, а повинен миритися із своїм нерівноправним становищем. 3. Мешкання в місті, котре кожен може залишити, але не залишає, він представляє як мовчазну згоду підкорятися його закону. 4. Порушення будь-якого конкретного закону, на його погляд, випливає з духу непокори щодо всієї законодавчої системи. Можна зрозуміти, чому Сократ вважав ці твердження справедливими за ідеальних умов; проте залишається загадкою, чому він думав, що закони Афін давали можливість їх висловлювати.