Солсбері

Солсбері Джон (бл. 1115/20—1180) — середньовічний політичний теоретик, на якого справив вплив республіканізм Цицерона. Різноманітні космополітичні, схоластичні, екклезіологічні й політичні погляди Джона Солсбері зумовили його дотичність до більшості сфер політичного життя дванадцятого століття. Зазвичай його вважають одним із тих гуманістів ХІІ століття, що мали пристрасть до стародавніх устроїв та високої латинської риторики. Він є дзеркалом своєї доби. Солсбері народився в Старому Сарумі, десь у 1130–1140-х роках навчався у французьких школах, вчився у великих світил своєї епохи включно з Абеляром, Вільямом Кончесом та Тьєррі Шартрським. Як церковнослужитель, підлеглий архієпископу Теобальду Кентерберійському, та адвокат церковного суду він почав працювати в архієпископа Томаса Бекета, відігравши певну роль у трагічному житті останнього. Наприкінці свого життя він став єпископом Шартра. Його політичну теорію викладено в його magnum opus – трактаті «Policraticus» («Полікрат»), а також в «Historia pontificalis» («Історія папства»), у філософському творі «Metalogocon» («Металогокон») та в посланнях. Він об’їздив усю Францію й Італію і був найпершим, а часто і єдиним джерелом цього періоду, яке засвідчувало зрушення в папській монархії, що дедалі більше прислухалася до закликів курії. Він мав обширні знання з римського права та канонічного права, хоч, як здається, формально права він не вивчав. «Policraticus» (1156–1159) – це докладна фактологічна праця з політичної теорії. Це підручник з управління, свічадо для державців, моралізаторська критика скороминущого життя, дидактичний філософський трактат та енциклопедія високої вченості. Як здається, Солсбері знаний переважно як автор трактату про тиранію та творець образу самовладного тирана, якого волею Божою чекає трагічний кінець. Часто стверджують, що він був першим середньовічним прихильником концепції тирановбивства, проте його істинна позиція, як здається, полягає в тому, що тирани діють за велінням Божим. Звідси його порада – не брати все в свої власні руки, оскільки силовий опір, революція, громадянська війна в державі і церкві призводять до жахливих наслідків; краще страждати, смирятися і молитися, оскільки зрештою тиран не матиме ні безпеки, ні спокою. Солсбері застерігав тиранів, однак не давав порад убивцям; його образ тирана – це не довід на користь тирановбивства, але це крайність, протилежна образу справедливого правителя. За Солсбері, закон – це дар Божий, і священики навчають йому світських правителів. Та існує й природне знання морального закону, що його кожна людина здатна відшукати в собі за допомогою розуму. Його розуміння цього морального закону подібне до поглядів Цицерона. Він називає його aeguitas, застосуванням людиною власних розумових здібностей і почуття справедливості; у такий спосіб людина може дати відповідь на ті моральні питання, про які закон Божий позірно мовчить. Істинне суспільство – це водночас і природна цілісність, і духовний організм, золота середина, де люди є воднораз і тваринами, і святими, і це, як він зауважує, було відомо ще в класичному світі як polis, або respublica. Людське суспільство є водночас і об’єднанням людей, і християнським братством, у якому природне і божественне йдуть пліч-о-пліч. Отже, указ правителя має відповідати канонічному праву. Мудрий правитель має бути державним діячем і матеріальним виразом сукупності законів, а водночас намісником Божим й уособленням природної справедливості. Солсбері порівнює республіку з живим організмом, який складається з голови і тулуба, де державець править за голову. Його завдання – привести діяльність суб’єктів у відповідність із божественною aeguitas, тож світське право (lex) є формою, у якій aeguitas утілюється на землі. Якщо правитель дотримується закону як слуга божественної справедливості, зробивши добровільний і свідомий вибір, він стоїть понад установленнями закону. Як представник Господа правитель є офіційною особою, тож будь-який спротив його владі є повстанням проти Бога. Правитель підноситься над усіма земними сферами, та він не є самостійним, оскільки зобов’язаний за велінням совісті підтримувати aeguitas. Policraticus – ідеал політичної істоти – має поєднувати в собі тваринну і божественну природу polis’у, яким він править. Солсбері вважав, що Генрих ІІ стає схожим на дикого звіра, коли зазіхає на недоторканність священиків, порушує рівновагу правління природного і духовного в королівстві. Духовенство і паства повинні об’єднатися, щоб відновити цю рівновагу і скинути тирана, який править тільки згідно зі своєю панівною тваринністю і проти законів aeguitas. «Policraticus» справив глибокий вплив на італійських правників і французьких гуманістів чотирнадцятого століття. Твори Солсбері також цінують як збірку стародавніх оповідань, що слугує ключем до античності.