синдикалізм

Теорія, розвинута на основі досвіду французького профспілкового руху. Термін походить від французького слова syndіcat, або «профспілка», й іноді вживається на означення профспілкового руху загалом. Найчастіше його відносять до соціалістичної теорії, згідно з якою стверджується, що боротьбу робітничого класу проти капіталізму мають вести профспілки або інші виключно робітничі організації, застосовуючи методи прямої дії, такі як забастовки і загальні страйки, а не вдаючись до політичної чи державної діяльності. Іноді його найбільш войовничі форми називають анархо-синдикалізмом. Аполітичний характер синдикалізму від самого початку зумовлювався розвалом у 1894 році Fеґdеґratіon Natіonale des Syndіcats (Національної федерації профспілок), що стався після того, як через позицію Марксистської робітничої партії під проводом Жуля Геда провалилися повторні спроби ухвалити рішення про загальний страйк. У результаті того ж року було засновано Confеґdеґratіon Gеґnеґrale du Travaіl (Генеральну конфедерацію праці). Разом із заснованою перед цим національною Fеґdеґratіon des Bourses du Travaіl (Федерацією бірж праці) – агентством з працевлаштування – вона стала авангардом синдикалістського руху. Тривале сум’яття на біржах і застосування урядом, до складу якого входив міністр-соціаліст Мільєран, жорстоких репресій проти страйкарів посилили антидержавницький характер синдикалізму. Крім того, попри свою високоцентралізовану і складну політичну та адміністративну систему Франція мала порівняно нерозвинену економіку, підживлювану світоглядом ремісників; отож синдикалісти усвідомили, що всупереч писанням Маркса централізована економіка не є неуникним явищем. Натомість зродилася думка, що якщо вільні спілки робітників зосередяться на економічній діяльності і нехтуватимуть політикою, то синдикалізм збереже свої позиції й укоріниться в місцевих традиціях та в децентралізованому самоврядуванні. Приблизно в подібних умовах синдикалізм виникав і в інших середземноморських країнах. В Італії його організацію очолювало Unіone Sіndіcale (Об’єднання профспілок) і він залишався популярним доти, доки його не кооптували і не прибрали до своїх рук фашисти. В Іспанії заснована 1911 року Confederacіоґn Natіonal de Trabajo (Національна конфедерація праці) залучила до своїх лав понад мільйон членів уже в перші дні існування республіки. Вона залишалася міцною в роки громадянської війни в Іспанії, але після перемоги Франко в 1939 році припинила своє існування. В інших, більш індустріалізованих країнах синдикалізм не прижився. У Сполучених Штатах до складу спілки «Індустріальні робітники світу» (ІРС), заснованої 1905 року, входило щонайбільше 60 тисяч членів. Хоч вона і здобувала перемоги в багатьох місцевих загальних страйках, її членами були переважно неангломовні або неміські робітники, такі як шахтарі та робітники лісової промисловості Заходу. З іншого боку, ІРС здобула певну підтримку серед докерів як в Америці, так і за її межами (особливо в Австралії впродовж Першої світової війни). ІРС та інші синдикалістські групи часто пов’язують із насильством та саботажем, хоча теорія синдикалізму – це щось більш помірковане, ніж її публічний образ. Фернан Пеллутьє, голова французької Федерації бірж праці та один з провідних архітекторів синдикалізму, доводив у 1902 році, що не існує «жодної потреби в кривавих революціях, вигоду від яких отримує лише буржуазія». Натомість Пеллутьє уявляв собі революцію як величний протест, як масове невдоволення існуючою владою, виражене у формі загального страйку. Жорж Сорель був мало пов’язаний з офіційним синдикалізмом, однак у своїй праці «Роздуми про насильство» (1908), яка, як здається, є найбільш грунтовним витлумаченням синдикалістської теорії, він розробляв теорію загального страйку і стверджував, що його значення «цілковито відмінне» від значення попередніх революцій. Він припускав, що застосування пролетаріатом сили виключає жорстокість, оскільки синдикалісти відмовляються використовувати державну владу в своїх особистих інтересах. Звідси «застосування сили», за Сорелем, означає всього лише збурення проти існуючих інституцій, тоді як «насильство» означає скасування існуючих інституцій. Майбутня пролетарська революція не потребуватиме жодного державного механізму, тому що войовничо налаштовані проти інтелектуалів робітники відкидають необхідність використання утопічних прожектів, а дійсність не можна примусити слідувати заздалегідь складеному плану. У жодному разі революція не матиме потреби в таких прожектах, оскільки соціалістичне суспільство вже існує у вигляді бірж праці, профспілок та кооперативів. Дійсність іноді була більш суворою, ніж її було змальовано в роботах Сореля, і в багатьох країнах відбувалися жорстокі сутички між робітниками і представниками існуючої влади. Поразка загальноанглійського страйку 1926 року, хоча його й не очолювали синдикалісти, розвінчала синдикалістську тактику. Крім того, діяльність ІІІ Інтернаціоналу та політизація європейського соціалістичного руху завдали в остаточному підсумку нищівного удару по аполітичній позиції синдикалістів.