Дьюї

Дьюї Джон (1859–1952) — американський філософ і педагог. Реформатор, критик і вихователь, Дьюї був передусім найбільш значущим американським філософом свого часу. Він народився у Вермонті, закінчив університет цього штату і після короткого періоду роботи на посаді вчителя середньої школи почав вивчати філософію в університеті Джона Гопкінса. Там Дьюї став жадібно читати Гегеля і хоча, як і Маркс, теж вважав, що Гегель недостатньо поціновував світ діяльності і практики, однак свій послідовний і довічний протест проти відмежування теорії від практики і знання від діла відносив на рахунок Гегелевого розуміння універсальної природи людської культури. Отримавши ступінь доктора, Дьюї перейшов до Мічиганського, а згодом до Чиказького університету, що відкрився 1893 року. Протягом чиказького періоду свого життя він заснував при університеті початкову школу, більш відому як школа-лабораторія або школа Дьюї. У 1905 році він почав працювати в Колумбійському університеті в Нью-Йорку і викладав там аж до виходу на пенсію в 1929 році. Продовжуючи інтенсивно публікувати роботи з філософії та стосовно державних справ, активно підтримуючи протягом 1930-х років трипартійний рух і ставши найавторитетнішим критиком «нового курсу», Дьюї здобув славу «проводиря, наставника та совісті американського народу» (Commager, p. 100). Своєю широкою популярністю в суспільстві Дьюї завдячував більшою мірою тій легкості, з якою він поєднував (у спосіб, більш типовий для філософії дев’ятнадцятого, а не двадцятого століття) філософську пристрасть до всеохопного – об’єднавчого – синтезу людського досвіду і реформістський запал у виконанні найнагальніших практичних завдань, що постають перед людиною. Від формальних робіт з логіки, етики та естетики роботи Дьюї включно з його численними працями з педагогіки й політики і навіть постійними колонками в таких газетах, як «Нова республіка», відрізняє теза про те, що ці види діяльності доповнюють один одний. Шанований нарівні з Чарльзом Пірсом та Вільямом Джеймсом як засновник прагматизму, Дьюї вніс найбільший вклад у те, що прагматизм набув гучної слави як філософія повсякденного досвіду. Відкинувши припущення стосовно того, що філософія прагне специфічного знання, котре виходить за рамки світу пересічної практичної діяльності, Дьюї намагався виявити нові й життєдайні зв’язки між світом ідей і світом досвіду. У рамках інструменталізму – його версії прагматизму – стверджується, що теорії і концепції – це лише знаряддя для здійснення діяльності, що раціональність у своїй основі є методом проб і помилок і що поширення таких заснованих на досвіді практичних підходів є ключем до розв’язання соціальних конфліктів. Ця ж віра в досвід перетворила його на прагматика в етиці. Він вважав, що моральний вибір не відрізняється від інших практичних суджень щодо того, як найліпше впоратися з певними проблемами, трансформуючи або перебудовуючи свою діяльність у більш сприятливому напрямі. З точки зору тих, хто намагається віднайти свій шлях у цьому світі, прагматизм Дьюї не є задовільним. Прагматизм – практична система поглядів, але не в тому прямому сенсі, ніби треба славити лише корисне. Радше йдеться про альтернативи, що їх зберігає розумно скерована дія і просвічена діяльність для вибору і свободи в житті. Вороги Дьюї – старомодні звички, гнітюча рутина, застиглі ідеї, сувора дисципліна – усе, що паралізує діяльність, позбавляє її творчості і задоволення, які збагачують життя. Характерним для Дьюї з огляду на його віру в творчий розум є захист пізнання і морального судження як безперервного самовдосконалення в процесі практичної діяльності. «Кількість усіх зусиль, потрібних для досягнення мети в якійсь справі, не є вирішальним чинником; слід дуже ретельно зважити їх наслідки, а мету варто розглядати тільки як робочу гіпотезу доти, аж поки її правильність не буде підтверджено результатами. Помилки... – це урок з вивчення хибних методів використання власного розуму і чужих порад, щоб не застосовувати їх у майбутньому. Помилки – це ознака потреби в перегляді, розвитку, переосмисленні... Мета не є більше якоюсь конкретною межею чи кінцевим пунктом призначення. Це активний процес зміни існуючої ситуації. Смислом і метою життя є не досконалість як його кінцева мета, а безкінечний процес удосконалення, визрівання, очищення... Поступ сам по собі – це лише моральна «мета». («Reconstructіon іn phіlosophy», p. 177). Відданість концепції пізнання та етики як мистецтва розбудови суспільства змусила Дьюї особливо різко критикувати всю попередню філософію. У книзі «У пошуках певності» (1929) він пояснює віддаленість філософії від «проблем людини» її хибними пошуками усталених істин. Натомість Дьюї боровся за відродження філософії, котра вважає ідеї спонукою до дії, а послідовність завершених дій – остаточним підтвердженням або спростуванням значущості ідеї. Це прагматичне наполягання на тому, що для вимірювання цінності ідеї слід ураховувати наслідки, часто ставало об’єктом критики як занадто прагматичне, ба навіть антиінтелектуальне. Але в ширшому сенсі йдеться про намагання Дьюї замінити поняття філософії як «пошуку певності» образом філософії як способу окреслення раціонального методу розв’язання соціальних конфліктів. Як вихователь Дьюї також виступав проти будь-якого відокремлення слова від діла, рефлексії від процесу вирішення проблем. Він був послідовним противником «споглядальної» концепції навчання, котра прирікала учнів на пасивність у класі. Хоча його часто критикували за уславлення налаштованості учня до виходу за рамки формального навчального плану, він жодного разу не відступився від свого переконання в тому, що процес навчання, а власне, і будь-який інший спосіб набуття досвіду, має озброювати людину установками і поняттями, необхідними для подолання проблем, що будуть перед нею поставати. Пишучи про політику, Дьюї застерігав американців, що багато їхніх ідей стосовно лібералізму, індивідуалізму та економічної свободи виявляються невідповідними реальним обставинам. Прихильно налаштований до соціалізму, невблаганно ворожий до будь-яких проявів фанатизму, скептичний до того, що тепер часто-густо визначають як демократичний елітаризм, нетерпимий до «нового курсу» з його виваженим підходом до економічних проблем, Дьюї проголошував найширше і найвимогливіше розуміння демократії як стилю життя. У праці «Свобода і культура» (1939) та в інших своїх політологічних роботах він частенько порівнював демократичне суспільство із спільнотою дослідників, а методи демократії – з науковими. І прагматизм, і демократію цей дуже прагматичний філософ розумів як спосіб життя задля спільного набуття досвіду в процесі задоволення суспільних інтересів. Йому часто закидають, що він краще уявляв собі способи життя, аніж його мету, проте Дьюї завжди наполягав на тому, що немає істотної різниці між розумною діяльністю і прожитим людиною щасливим життям.