Дюркгейм Еміль

(1858–1917) — французький соціолог, основоположник сучасної соціології. Запроваджуючи соціологію як академічну дисципліну, Дюркгейм викладав спочатку в Бордо, а потім у Парижі. Він заснував продуктивну і чисельну соціологічну школу, що гуртувалася навколо видання «Соціологічний щорічник» («Anneґe socіologіque», 1898–1912, у 12-ти тт.), і справив всеосяжний культурний і політичний вплив на Францію – особливо через учителів початкової школи, які вчились у нього та в його учнів, а потім передавали його ідеї наступним поколінням. Він писав сміливі, оригінальні першопрохідницькі роботи, котрі охоплювали широке коло питань і котрі й досі є авторитетними в соціології, соціальній антропології та інших науках, завдячуючи цим своєрідному дюркгеймівському методу та його всеохопному підходу. На його думку, соціологія має надзвичайну пояснювальну спроможність і посідає центральне місце серед інших наук про суспільство. Її об’єктом є певна особлива реальність, яка є зовнішньою у відношенні до індивідів і нав’язується їм, але водночас (на чому він дедалі більше наголошував) і міститься в них. Його метод, що про нього йдеться в праці «Метод соціології» (1895), також був особливим. У цій книзі він виклав свій підхід до соціології, яка є абсолютно об’єктивною наукою, вивчає свою особливу реальність і відмежовується від ненаукових впливів. Чи відповідала цьому його соціологічна діяльність – це вже інше питання. Маючи на меті продемонструвати можливості соціології, Дюркгейм намагався встановити межі соціальної детермінації. Так, у своїй класичній розвідці «Самогубство» (1897) він поставив перед собою завдання пояснити коливання коефіцієнта частотності випадків самовбивства людей – цього, напевне, найінтимнішого й найособистіснішого з учинків – з огляду на їх соціальні причини. Виконуючи це завдання, він поставив діагноз суспільству, до якого належав сам. Цей діагноз згодом повторювався і поглиблювався в усіх його інших роботах: як він стверджував, до таких крайнощів, як самогубство, декого призводить розпад соціальних зв’язків і відсутність регулювання, егоїзм та беззаконня. Це є наслідком швидких темпів індустріалізації та руйнації старих нормативних рамок, а водночас справляє свій вплив на економіку, розвиток промисловості та повсякденне життя. Дюркгейм вважав ці явища «ненормальними» і пов’язував їх з досягнутим сучасними суспільствами рівнем розвитку та з їхніми «умовами існування», тобто вимогами щодо їх гармонійного функціонування. Він говорив про ці вимоги як про «природну солідарність» – поняття, що було вироблене в книзі «Про суспільний поділ праці» (1893, друге видання – 1902). Доісторичні суспільства (як племінні, так і традиційні) трималися купи за рахунок «механічної солідарності», у якій переважав принцип подібності, їм були притаманні сегментні соціальні структури, незначний рівень взаємозалежності, незначна чисельність та низька щільність населення, репресивні карні закони, а також високорозвинена і яскраво виражена колективна свідомість, яка вважала за найвищу цінність суспільство як ціле та його інтереси. Натомість сучасні суспільства «зазвичай» гуртуються на основі поділу праці, їм притаманні організовані соціальні структури, вільні ринки, зростаючі міста, дедалі більша взаємозалежність, велика чисельність і висока щільність населення, переважання реститутивного права, а також дедалі більш гуманна і світська система вірувань, що за найвищу цінність має індивіда і закликає до рівності можливостей, дотримання трудової етики та соціальної справедливості. Цю систему вірувань він називає «релігією індивідуалізму», вважаючи, що вона спрямована на інтеграцію сучасних суспільств, але може бути зруйнована атавістичними суспільними силами, як це трапилося, наприклад, у ході слухання справи Дрейфуса (він був палким захисником останнього) та як це зробили німці в 1914 році (він був палким патріотом Франції). На основі цього діагнозу він дійшов різноманітних висновків. Певний відсоток самогубств і злочинів з огляду на їх розмаїття та динамізм є «нормальним» для сучасних суспільств, він є навіть «показником суспільного здоров’я». Одначе він прихильно ставився до функціонування «груп інтересів», котрі встановлюють нормативні рамки, що можуть протидіяти пануючому беззаконню – «хворобі необмежених бажань». Певною мірою він був соціалістом, оскільки схвалював організацію економічного життя, і лібералом, оскільки відстоював індивідуалістичні цінності. Очевидним є і його консервативний ухил з огляду на відданість справі соціальної інтеграції та морального єднання, хоча деякі дослідники його перебільшують. Однак він досить неприхильно ставився до політики класової боротьби, вважаючи марксизм ненауковим ученням, а революції такими ж здійсненними, як чудо. Соціалізм він називав «криком болю», тож завданням соціолога, який консультує урядовців і формує суспільну думку загалом, вважав пропонування науково обгрунтованих заходів для лікування тієї соціальної хвороби, що викликає його. Говорячи більш загально, його зосередження на умовах суспільного життя та проблемі інтеграції індивіда в суспільство вказує на те, що сфера влади – всі асиметричні відносини залежності, експлуатації і домінування, у яких хтось перешкоджає задоволенню інтересів інших і дістає з цього якусь користь для себе, – була для нього білою плямою. Він схилявся до того, щоб розглядати державу як систему комунікації, як установу, що свідомо відображає суспільство, а не як епіцентр боротьби за владу чи джерело панування. Простіше кажучи, у його теорії права завжди йшлося про форми нормативного регулювання й аж ніяк не про протиборство суспільних інтересів і застосування задля цього влади. Ці білі плями є доволі великими, але, можливо, вони є зворотним боком, ба навіть передумовою надзвичайно глибокого проникнення Дюркгейма і його послідовників у певний аспект суспільного життя. Найяскравіше це виявляється в їхніх роботах, присвячених первісним релігіям. Дюркгеймові «Первісні форми релігії» (1912) стали його останнім дослідженням меж соціальної детермінації, цього разу з огляду на сутність релігійних вірувань та їх функціонування. Опрацювавши всю доступну йому літературу з тотемізму, зокрема стосовно спільнот австралійських аборигенів, він висунув кілька сміливих гіпотез, які, на його погляд, давали загальне пояснення інтегрованим у суспільство системам вірування, зосередженим на сакральних об’єктах (таким було його бачення релігії). Він не тільки намагався пояснити ці вірування і ритуали виходячи з їх соціальних витоків, він убачав їх «істинне» значення в рамках соціуму, вважаючи, що релігія віддзеркалює суспільство в усіх його аспектах. Він також дослідив її функції із соціальної інтеграції індивіда та згуртування суспільства. Він навіть дійшов до того, що зробив спробу пояснити фундаментальні категорії мислення (час, простір, причинність тощо) як похідні від ранніх форм релігії і соціальні за своїм походженням. Попри свою етнографічну слабкість та похибки в аргументації ця книжка залишається його шедевром, неперевершеним за своєю оригінальністю та теоретичним завзяттям, найяскравішим прикладом дюркгеймівського бачення світу соціуму.