діалектика

Спочатку її розуміли як метод судження, додатковий у відношенні до формальної логіки. Наприклад, Сократ у своїх діалогах вдається здебільшого до заперечення різноманітних тез у намаганні показати, що вони ведуть до логічних суперечностей, аж поки насамкінець не залишиться лише одна неспростовна альтернатива. Як політична ідея діалектика набула ваги завдяки її застосуванню Гегелем і Марксом. Гегель послуговувався діалектикою для виявлення істини, беручи відносно примітивне поняття і демонструючи, що воно містить у собі свою протилежність. У зіткненні цих двох суперечливих ідей виникає нове і більш адекватне поняття. Цей процес повторюється до тих пір, аж поки ми не дійдемо до цілковито адекватного поняття. Ця структура мислення була для Гегеля і структурою самої реальності з огляду на його ідеалізм. Отже, модель розвитку історії виявляється діалектичною, а державу слід розглядати лише як надзвичайно складне утворення, що постало із синтезу протилежних елементів на багатьох різних рівнях суспільного життя. Маркс заявляв, що він перейняв і «спрямував у зворотний бік» діалектичний метод Гегеля, одначе він робив це з протилежних позицій. Як і його наставник, він виявляв в історії діалектичні моменти, проте якщо для Гегеля відносини протиборства і синтезу були притаманними поняттям, утілюваним у життя в процесі людської діяльності, то Маркс віднаходив їх у матеріальній реальності (таким чином він установив «суперечність» між продуктивними силами і виробничими відносинами в певні історичні моменти; Див. марксизм). Маркс також стверджував, що його метод дослідження є діалектичним, маючи на увазі серед усього іншого те, що вживані поняття відзначаються плинністю, а це відповідає такій ознаці реальності, як несталість, що її вони намагаються змалювати. Але якщо зміст гегелівської думки важко відокремити від діалектичної манери її викладу, основні тези Маркса порівняно легко піддаються такому відокремленню. Отже, доводиться сумніватися в тому, що його мислення було діалектичним у найглибшому сенсі цього слова.