консерватизм

Критики консерватизму часто розглядають його як більш-менш обскурантистську спробу «заможних» захистити своє привілейоване становище від посягань «незаможних». Гірше того, інколи його вважають збоченням, незрозумілим чином пов’язуючи з екстремістськими рухами на кшталт нацизму чи національних фронтів. На противагу цьому далі буде доведено, що консерватизм є філософією людського буття, яка не лише заслуговує на серйозне вивчення, а є діаметрально протилежною екстремістським рухам вищезгаданого типу. Суттю цієї філософії є переконання в тому, що людське буття характеризується напруженістю, яку можна послабити за допомогою політичної діяльності, однак яку ніколи не вдасться усунути остаточно. Значення ідеї незнищенної напруженості в консервативній філософії буття виявиться чіткіше, якщо порівняти її з протилежною радикальною доктриною, згідно з якою першопричини зла і страждань закорінені не в самій природі людського буття, а випливають із структури суспільства. Ось чому, ліквідувавши всі ці причини воднораз шляхом докорінної зміни відповідних сфер суспільного ладу, принаймні можна думати про визволення людини. Найкращим прикладом такого роду радикалізму в сучасному світі є марксизм, згідно з яким основні джерела людських негараздів можна знищити шляхом повалення капіталізму в ході революції. На противагу цьому для консерватизму зло і страждання є невід’ємними складовими людського буття, тож мудрість полягає не у висуненні широкомасштабних утопічних прожектів їх ліквідації, але в скромних пропозиціях щодо їх стримування та зниження їхнього впливу. Отже, сама природа цієї напруженості зводить політику до рівня обмежувальної діяльності. Якщо загальне розуміння буття як джерела незнищенної напруженості поєднується тепер із розумінням політики як обмежувальної діяльності, то консерватизм можна визначити як мистецтво політичного компромісу, балансування і поміркованості задля збереження обмежувальної ролі політики. Здобутком Едмунда Берка, батька сучасного консерватизму, стало визнання того, що боротьба за свободу революційними методами не отримає поширення і не виявиться кращою за політику обмеження, на що сподівалися французькі революціонери-демократи, а натомість знищить умови, необхідні для здійснення цієї політики. Найпершою і найбільш життєздатною із цих умов є верховенство права; другою є незалежна судова влада; третьою – система представницького управління; четвертою – інститут приватної власності і п’ятою – міжнародна політика, покликана оберігати політичну незалежність за допомогою утримання рівноваги сил, що для консерваторів є єдиним надійним і реальним шляхом до встановлення миру в усьому світі. У цій своїй формі, тобто у формі захисту політики обмеження, консерватизм є найбільш переконливим. Однак можна заперечити, що політика обмеження є об’єктом уваги і ліберальної традиції, а тому консерватизм, визначений таким чином, важко відрізнити від лібералізму. У відповідь скажемо, що хоча спільним підгрунтям лібералізму і консерватизму є ліберальні принципи Локка, успадковані реформістською традицією вігів, під прожектами яких стоїть власноручний підпис Берка, проте консерватизм відстоює ці принципи зовсім по-іншому і сильніше обмежує їх. Як давав зрозуміти Берк, консерватизм, наприклад, відкидає абстрактні поняття особи, прав людини та суспільного договору, що асоціюються з доктриною вігів. Консерватизм також відкидає утилітаризм і віру в прогрес, що пізніше, в ХІХ столітті, стали характерними ознаками переглянутих ліберальних принципів. Від переваг, надаваних ідеалом політики обмеження, тепер можна зробити крок уперед і виокремити три різних напрямки в самому консерватизмі. Хоча жоден із них не є набутком виключно якоїсь нації, проте існує очевидна різниця в тій увазі, що була приділена кожному з них відповідно французькою, німецькою та англійською консервативною думкою. Різницю між цими трьома традиціями найлегше виявити, якщо розглянути точки зору, з яких вони виходили в теоретичному обгрунтуванні ідеї напруженості. Найдавніша точка зору – теологічна – набула вигляду християнського песимізму стосовно людської природи, вираженого в міфі про гріхопадіння та первородний гріх. Цей песимізм, використовуваний для захисту монархії і церкви, відіграв провідну роль у французькій консервативній думці, де заклав підвалини реакційної традиції, започаткованої в ХІХ столітті Жозефом де Местром, але найкраще викладеної в ХХ столітті (у своїй видозміненій світській формі) Шарлем Моррасом та учасниками руху «Французька дія» («Actіon franзaіse»). Проте християнство відігравало важливу роль і в поглядах таких людей, як Берк, котрий характеризував реакційну філософію як пошук консервативної утопії, що зазвичай знаходиться десь у дореволюційному світі, позбавленому будь-якої принципової напруженості буття. Як наслідок, реакція починається з відкритого визнання своєї відданості ідеалу політики обмеження, але її марний пошук утопії неминуче закінчується саморуйнацією, оскільки політика обмеження надає необмежену свободу дії тій само напруженості, якої вона боїться. Натомість німецька консервативна думка характерно замінила теологічне витлумачення людського буття світською філософією історії, у рамках якої природна держава була визначена як найкращий шлях до визволення людства. Однак природний ідеал не посилював, а швидше підривав політику обмеження у зв’язку із свободою, і в німецькій традиції він поєднувався з особливою націоналістичною доктриною, яка підпорядковувала все вимогам культурної єдності чи (як у випадку з нацизмом) расової чистоти (Див. націоналізм). Насамкінець, визначальною рисою консервативної думки Англії став скептичний і гнучкий підхід, відображений передусім в ідеалі мішаного державного устрою. Та починаючи з часів Другої світової війни принадність цього ідеалу дедалі більше тьмяніла в ході гострих суперечок у середовищі консерваторів між захисниками інтервенціоністського «середнього шляху», з одного боку, і прихильниками нерегульованого капіталістичного ладу – з іншого. Одначе перш ніж розглядати сучасний розвиток більш детально, варто поглянути на сучасний консерватизм загалом у ширшій перспективі і визначити основні завдання, що їх висуває перед ним наше століття. Це критика революційного стилю провадження політики, започаткованого французькою революцією. Сутність цієї критики можна зрозуміти, розглянувши, у свою чергу, чотири характерні риси революційної політики, що їх консервативні мислителі вважають найбільш згубними. Перша з них – це майже релігійний фанатизм, який перетворює політику з обмежувальної діяльності, покликаної поступово врегульовувати конфлікти інтересів та пристрастей, на всеосяжний ідеологічний похід проти зла. Такий фанатизм майже неминуче виходить з переконання, висловленого в його сучасній формі Руссо, що людина є доброю від природи, але її псують погані соціальні та політичні інституції. Для ідеологічних конфліктів нашого століття це переконання стало пересічним. Другою характерною рисою революційної політики є раціоналізм, яким позначена віра в те, що задовільні людські інституції можуть бути створені й узаконені лише людським розумом. З цієї точки зору, всі існуючі інституції принципово відкидаються – не тому, що їх вважають незадовільними ті, хто їм підпорядкований, а тому, що раціоналіст-реформатор довільно визначає їх як ірраціональні плоди звичаїв і традицій. На їхнє місце раціоналіст намагається поставити нові інституції, вибрані ним на тій підставі, що він упевнений у їх відповідності вимогам цілковито абстрактних ідеалів, таких як права людей, найвище благо найбільшого числа людей, соціальна справедливість чи Велике Суспільство (назвемо лише декілька з них). Консервативні мислителі починаючи з Едмунда Берка і закінчуючи Майклом Оукшоттом наполягали на тому, що політика принципу є не шляхом до визволення людства, а лише формою вираження догматизму та негнучкості. До того ж вони доводили, що розум насправді не може виконувати завдання із створення проекту здійсненної утопії, оскільки він може запропонувати всього лише обробку (чи ж бо «конспект», як це називав Оукшотт) існуючих політичних традицій. Якщо говорити більш загально, вони стверджували, що зневага до звичаїв і традицій, притаманна заідеологізованій політиці, руйнує добровільні суспільні зв’язки, які ті забезпечують, унаслідок чого єдиним засобом утримання суспільства від розпаду стає примус. На їхню думку, саме тому жодного разу не трапилося так, щоб революція – починаючи з революції 1789 року – не скінчилася деспотизмом. Третьою характерною рисою є безмежний оптимізм стосовно здатності людської волі до визначення та змінювання долі людини, надання їй будь-якої форми, якої людина бажає. Такого роду оптимізм отримав своє найяскравіше і найжахливіше вираження в фашистському ідеалі безперервної революції, згідно з яким сутність життя нації полягає в постійному перегляді своєї ідентичності та в доведенні свого права на продовження існування в історії шляхом виявлення сліпої покірності лідеру, який приведе її до перемоги в нескінченних війнах, що їх він повинен вести задля свого самоутвердження (Див. фашизм). Цей культ волі і політичного екстремізму, що його супроводжує, цілковито чужий консерватизму, який наголошує на обмеженнях, нав’язаних волі неуникною напруженістю буття, а не на марному титанізмі, метою якого є її знищення. Насамкінець, консерватори критикували основоположну для нової течії наївну віру в народний суверенність як ключовий чинник досягнення внутрішньої і міжнародної гармонії. Згідно з доктриною суверенної влади народу демократія автоматично забезпечує і досконале управління, і мир у всьому світі, тому що вона означає самоврядування, а самоврядні народи (як припускається) зовсім не зацікавлені в тому, щоб управляти собою погано чи нападати один на одного. На противагу цьому погляду консерватори застерігали, що не варто механічно ототожнювати демократію з лібералізмом і досконалим управлінням, оскільки за допомогою плебісциту її можна легко використати для узаконення диктаторського режиму. Цей новий революційний стиль ведення політики панував із 1789 по 1945 рік, драматичні прояви його спостерігалися в 1847 та в 1917 роках, наприклад у міжвоєнний період, позначений розгулом фашизму, який переслідував консервативні погляди. Протягом цього проміжку часу завдовжки в півтора століття лунали різні відгуки. З одного боку, консервативні мислителі просто впадали у відчай, відкидали ідеал політики обмеження і зверталися до простого, чистої води культу лідерства. Такою була основна думка Томаса Карлайля, а пізніше Освальда Шпенглера з Німеччини. У міжвоєнний період відгомони відчаю консерваторів вчуваються в таких творах, як «Безплідна земля» Т. С. Еліота (1922), а в Іспанії – в «Повстанні мас» Ортеги-і-Гассета (1929). Проте подібні відгуки на сучасний світ лише прирікали консерватизм на понуро-дратівливе безсилля. З іншого боку, консервативні мислителі, такі як лорд Г’ю Сесил, намагалися утвердити, як здавалося, майже безмежну довіру до природного консерватизму мас («Консерватизм», 1912). Між цими двома крайніми підходами існує багато можливих думок; на практиці найсильніший вплив справила довга низка більш-менш амбітних компромісних тверджень починаючи з ідеалу «однієї нації» Дизраелі; цей напрямок сягнув своєї кульмінації в післявоєнній ідеології «середнього шляху», яку в 1938 році почав відстоювати Гарольд Макміллан в книзі з однойменною назвою. Протягом трьох десятиліть опісля Другої світової війни ідеал середнього шляху було істотно розвинуто – почасти тому, що консерватори піддалися спокусі відповісти на новий соціалістичний виклик, який, укравши вороже вбрання, прийшов на зміну виклику лібералів; частково тому, що запровадження під час війни контролю над економікою, як здавалося, продемонструвало на практиці здатність уряду до планування і його спроможність покінчити із безробіттям 1930 років; почасти завдяки повсюдному схваленню засад держави загального добробуту, що змушувало кожен уряд до «гармонізації» вимог споживачів з огляду на необхідність забезпечення повної зайнятості. Наслідком цього став дрейф до колективізму, який у середині 70-х років набув такої сили, що, як здавалося багатьом, позбавив консерватизм будь-якої зрозумілої ідентичності. Реакцію сучасної «ліберально-консервативної» (чи «неоконсервативної») думки, яка різною мірою позначилася на європейській та американській політиці останнього десятиліття, на властивий концепції середнього шляху колективізм розглядають саме як противагу цьому положенню. Ліберально-консервативна реакція була зумовлена гострим усвідомленням п’яти найбільших хиб, властивих ідеї середнього шляху. По-перше, прихильники концепції середнього шляху наївно вважали, що економічне зростання автоматично забезпечить ріст загального добробуту суспільства. Однак ніхто не брав до уваги питання про те, що достаток може створити натомість свої власні, нові проблеми. Саме це і стало центральним пунктом неоконсервативної критики Великого Суспільства, зокрема для таких американських критиків, як Деніел Белл, Патрик Мойніген, Ірвінг Кристол, які твердили, що уряди змушені добиватися неможливого за своєю суттю економічного зростання і рівня зайнятості, а тому їх неминуче оцінюють на основі нереалістичних критеріїв, унаслідок чого сучасна демократична держава прирікається на зростаючу нестабільність. Другим пунктом критики стала безоглядна віра, що її проповідували прихильники концепції середнього шляху, в планування як ефективний засіб подолання всіх людських бід. У праці «Шлях до рабства», впливовість якої значно зросла з тих пір, як її було вперше опубліковано в 1944 році, Ф. А. Гаєк стверджував, що планування змусить вільне суспільство піти шляхом, який неминуче заведе його прямо до тоталітарного режиму. Зокрема Гаєк рішуче відкинув ту думку, що середній шлях відображає збалансоване компромісне рішення, за допомогою якого можна, поєднуючи вигоди планування і переваги свободи, створити найкращий з усіх світів. Згідно з третім пунктом критики післявоєнні уряди, що взяли на себе зобов’язання підтримувати високий рівень зайнятості та високі темпи економічного зростання, виявилися безпосередньо винними у зростанні інфляції, яка в 1970-х роках розпочалася в демократичних країнах Заходу. Згідно із запропонованими такими провідними ліберально-консервативними економістами, як Гаєк та Мілтон Фридман, рішеннями уряди було цілковито усунуто від контролю за фінансовим ринком. Але яким чином це можна зробити – це проблема, яка поки що не отримала свого вирішення, одначе спричинилася лише до появи дивних пропозицій на кшталт вимоги Гаєка щодо скасування державної монополії на узаконений грошовий обіг. Більшої довіри заслуговує інший ліберально-консервативний мислитель, В. Рьопке, який наголошував («Гуманна економіка», 1958), що справжньою причиною виникнення інфляції є зовсім не грошовий обіг, а те, що демократичні уряди віддають перевагу «м’якому» управлінню фінансами перед «твердим», тобто залізають у борги, аби виконати надмірні обіцянки, дані ними електорату, а не збалансовують бюджет на основі врахування всіх обмежень, що витікають звідси. Таким чином, інфляція стає не суто економічним, а швидше моральним і політичним явищем і, з ліберально-консервативної точки зору, пошук лікувальних засобів за іронією долі ведеться в напрямку до тоталітаризму, оскільки якщо інфляція більше не розглядається як справа економічної політики, то ставиться під питання саме існування демократичної системи. У четвертому пункті критики відлунює пророцтво Токвіля стосовно того, що нова форма охоронного деспотизму, яка постане не внаслідок тиску уряду, а, навпаки, через надмірність добрих намірів, змусить уряд зарегулювати життя своїх гадано некомпетентних підданих до такої міри, що не залишиться нічого іншого, як «позбавити їх необхідності думати і клопоту жити» («Democracy іn Amerіca», pt 2, bk 4, ch. 6), і стане кінцем сучасної демократії. Саме ця нездорова форма патерналізму, як вважають ліберальні консерватори, спонукала до перетворення старого, обмеженого уявлення про загальний добробут (наприклад у викладі Бевериджа, який спирався на взаємопов’язані поняття соціального забезпечення та особливих потреб) на всеосяжний варіант холопської держави, що опікується людиною від колиски до могили. Нарешті, важливим пунктом критики концепції середнього шляху став наголос на несумісності зумовленої ним управлінської політики з існуванням самої мішаної форми правління. Виконавча влада, як застерігав лорд Гейлшем у своїй Димблебійській промові 1976 року, нині претендує на те, щоб бути єдиною істинною представницькою складовою державного ладу, і зростає настільки швидко за рахунок інших складових, що законодавча влада перетворюється на систему виборного диктаторства. Газета «Таймс» у своїй редакційній статті від 15 жовтня 1976 року закидає у відповідь, що Гейлшем зігнорував зростання нової позаконституційної системи противаг і стримувань (що її використовують політичні партії та групи тиску), яка є запорукою того, що численний уряд ще не означатиме сильний уряд. Але видавцям «Таймс» не вдалося побачити, що новому способу врівноваження владних гілок не властива належна схильність до встановлення верховенства права і, звісно ж, задоволення будь-яких інших вимог конституційного устрою. Ліберальні консерватори висувають певні чіткі засадничі застереження, але навряд чи можна сказати, що йдеться про адекватне вираження консервативної думки. Основним пунктом тут є неподільність свободи, а це означає, що громадянська і політична свобода можуть існувати лише при капіталістичному ладі; але якщо уважніше придивитися до цієї позиції, то постануть принаймні три основних проблеми. По-перше, ототожнюючи консерватизм із захистом капіталізму, ліберальні консерватори ризикують переплутати необхідність застосування політики обмеження з висуванням на перший план матеріальних і споживчих цінностей, несумісних із моральними, соціальними та політичними цінностями, що їх прагнуть обстоювати консерватори. По-друге, навіть на своїх власних теренах – у захисті механізмів вільного ринку – ліберально-консервативна економічна теорія не вільна від проявів догматизму. Насамкінець, неуникною хибою ліберально-консервативної теорії, ймовірно, є не те, що вона є невірною, а те, що вона є недоречною. Вона є недоречною тому, що йде врозріз із загальною націленістю розвинутих західних суспільств на побудову «постіндустріального» суспільного ладу, при якому здебільшого зникнуть капіталістичні відносини і цінності й унаслідок цього не стане того суспільного прошарку, який бажав би повернутися до часів вільного ринку. Майбутнє консерватизму виглядає похмурим. З одного боку, він міг би перемогти, потураючи духу колективізму, що його так виразно провіщав Токвіль, але в такому разі залишиться незрозумілою природа його ідентичності. З іншого боку, він міг би стати на захист ідеалу політики обмеження, з яким його традиційно ототожнюють. Однак у цьому разі консерваторам дуже складно буде залишитися при владі, оскільки жодна з інституцій, які асоціюються з політикою обмеження – верховенство права, відповідальність парламенту і незалежне судочинство, наприклад, – не буде доречною в добу, зацікавлену здебільшого в політиці процвітання.