консиліаризм

Збори представників церкви, або собори, які справили визначний вплив на пізньосередньовічну політичну теорію та практику, в основному завдяки поширенню духовенством ідей життя в спільноті, шукали способів розв’язання проблеми Великого Розколу в церкві XІV–XV століття. Консиліаризм займав провідне становище в церковних соборах Констанци (1414–1418) та Базеля (1431–1449), де й була висунута концепція конституційного холізму, згідно з якою собор має стати видимим проявом невидимої сутності церкви. Церква як єдине ціле вивищується над усіма своїми розміщеними в ієрархічному порядку складовими і собором, а тому вона володіє найвищими повноваженнями і щодо папи. Природно, всі члени собору, зібравшись разом і приймаючи рішення більшістю голосів, виконують дії, які не в змозі виконати лише одна людина. Церковні правники на законних підставах розвивали ідеї консиліаризму починаючи ще з ХІІ століття, але розвій цих ідей у найрадикальніших напрямках було окреслено в працях Марсилія Падуанського, Генрі Лангенштейна, Гаймериха ван де Вельде, Конрада з Гельнгаузена, П’єра д’Еї, Жана Жерсона, Хуана із Сеговії, Дитриха Ньєма, Франческо Забарелли, Миколая Кузанського, Нікколо де Тедескі та інших мислителів. Концепція консиліаризму, в основі якої лежать ранні ідеї канонічного права, підтримувала також важливі теологічні новації, що грунтувалися на поновлених дослідженнях Писання, особливо тих його місць, які стосувалися цивільного законодавства. Багато чим консиліаризм завдячує і тогочасним світським корпоративним інституціям, таким як гільдійська система управління. Ідеї природної спільноти та прийняття рішень спільнотою стали осердям спроб духівників реформувати церкву так, щоб за владу в ній змагалися троє пап різних національностей. Консиліаризм брав свій початок ще з досвіду діяльності ранньої церкви, коли рішення з питань теорії і практики виносив синод, але в добу пізнього Середньовіччя його змінила доктрина верховенства папи (Див. середньовічна політична думка). Одначе каноністи наполягали на рівності відносин між провідником і рядовими членами нижчих організацій духовенства, аби «влада в установі не зосереджувалася в руках самого провідника, а діставалася і різним її членам». За часів пізнього Середньовіччя із збільшенням кількості міст, якими управляли гільдії, заснуванням багатьох нових університетів та зростанням релігійних об’єднань мирян і духовенства консиліаризм та ідея життя в спільноті залишалися – принаймні для політичних публіцистів – живими традиціями і зверталися вони до колективістських інстинктів європейців. Консиліаристський період виявився фатальним для будь-яких пережиткових спроб папи переглядати закони чи направляти політику європейських держав, оскільки собори ХV століття, до яких насправді входили як світські, так і церковні проводирі, домоглися таки реформування церкви. Консиліаризм провістив появу пізніших концепцій конституціоналізму, представництва та згоди, і набутки соборів XV століття вважають одним із найважливіших зрушень у напрямку від середньовічного до сучасного конституціоналізму. Проте самі консиліаристи виявляли великий інтерес до теологічного обгрунтування віри і до церковної реформи. Як широкомасштабний реформістський рух консиліаризм завершився з падінням собору Базеля – його було знищено угодами між папами і монархами. Його занепад вів прямо до протестантської Реформації (Див. Реформації політична думка). Вважають, що Ватикан ІІ (1962–1965) запозичив деякі принципи консиліаризму; найвідомішим консиліаристом серед сучасних католицьких теологів є Ганс Кюнг.