Констан

Констан Анрі Бенжамен, де Ребек (1767–1830) — французький ліберал, що народився в Швейцарії. Попри те, що більшу частину свого життя він прожив поза межами цієї країни, швейцарське протестантське походження Констана відіграло велику роль у його житті й у формуванні його поглядів. Його батько, професійний військовий, командував данським полком. Не по літах розвинутого малого Констана спочатку виховували в Брюсселі домашні вчителі, пізніше він навчався в Ерлангенському університеті, а згодом – в Единбурзькому, де познайомився із соціальною теорією шотландського Просвітництва. Повернувшись на континент, Констан потрапив під вплив старшої за нього жінки мадам де Шарр’єр, і звідси взяв початок романтичний стиль його життя. У його житті переважали старші жінки, з якими він міг розділити своє захоплення ідеями. Шлюб із розрахунку, узятий в 1789 році (і ще один дещо пізніше), ледь не змусив його змінити цей стиль. Захоплення Констана французькою революцією зумовило його нетривалий злет, як і прихильність Чемберлена до герцога Брунсвіка довела того до загибелі в 1794 році. Одразу по тому він зустрів мадам де Сталь, яка впродовж двох десятиліть справляла найсильніший вплив на його життя і погляди. Констан вступив у її ліберальний гурток у Парижі й у 1796 опублікував свій перший політичний твір, у якому захищав Директорію від нападок «реакціонерів». У 1799 році він був призначений новим трибуном, але його ліберальні погляди та зв’язок із мадам де Сталь скоро призвели до того, що за доби Бонапарта він став persona non grata. У 1803 році Констан у супроводі мадам де Сталь вирушив у вигнання і тривалий час жив у її Копетському замку поблизу Женеви. Він також відвідав Німеччину, де познайомився з німецькою романтичною філософією та релігійною думкою (Див. романтизм). Роки Імперії стали для Констана найбільш плідним періодом, хоча в цей час він друкувався дуже мало. Він почав писати свою найбільшу працю, в якій ішлося і про політику, і про «релігійні почуття». Лише крах імперії Наполеона дозволив йому видати в 1813 році свою працю «Про дух завойовництва та загарбництва в їх зв’язках із європейською цивілізацією...» («De l’esprіt de conque^te et de l’usurpatіon dans leurs rapports avec la cіvіlіsatіon europeґenne...»), у якій він назвав експансіоністські наміри Наполеона цілковито протилежними зростаючому миролюбному і комерційному характеру європейського суспільства. Модель соціальних та економічних змін, запропонованих Констаном, нагадує нам про шотландське Просвітництво, хоча Констан і не застосовував її систематично. Після повернення до Парижа Констан швидко став провідним ліберальним проповідником конституційної монархії, введеної хартією Людовика XVІІІ. Однак після повернення Наполеона з Ельби він дозволив себе переконати (принаймні цій новій Егерії – мадам Рекам’є) в істинності «ліберальних намірів» Наполеона і склав конституційну хартію відновленої Імперії. Опісля Ватерлоо він утік до Англії, де опублікував роман «Адольф», який став шедевром самоаналізу. Повернувшись до Парижа, Констан продовжував займатися публіцистикою, з особливим запалом і майстерністю обстоюючи принцип свободи преси. У 1819 році він був обраний депутатом, тож устиг стати свідком ультрароялістської реакції, що почалася після вбивства спадкоємця трону в 1820 році, – і вступити в боротьбу проти неї. Пізніше, у 20-х роках, погіршення стану здоров’я та зростаюча пристрасть до азартних ігор спричинилися до зниження ефективності його політичної діяльності. У парламенті він ніколи не сягав рівня впливу Руає-Коллара чи де Серре, оскільки не здатен був імпровізувати. Більш відомий він був як в’їдливий журналіст. Констан помер незабаром після Липневої революції, яку він вітав, сприяючи її здійсненню. Соціальні і політичні погляди Констана, як і мадам де Сталь, можна розглядати немовби безперервний коментар до праць Руссо. Женевське походження Руссо та його концепція справедливості і загальної волі, а також застосування його ідей такими провідними революціонерами, як Робесп’єр, означало, що після 1795 року його не могли ігнорувати й ліберальні протестанти, серйозно стурбовані питанням, чому революція виродилась у царство терору. Чи дійсно тогочасних християн полонило, заторкнувши їхні найглибші сподівання, поняття громадянського достоїнства, яке входить у концепцію загальної волі? Чи не вводив Руссо в оману своїм захопленням стародавніми полісами і виступом на захист політики участі в «Суспільному договорі» («Du contrat socіal»)? Самою постановкою таких питань мадам де Сталь і Бенжамен Констан виходили за межі протоліберальних поглядів вісімнадцятого століття (Див. лібералізм). Цей вихід за межі зумовив концептуальну критику висунутого Руссо поняття свободи і пошук відмінностей між сучасним та античним суспільством. Отож прямуючи цим шляхом, Констан дійшов до свого відомого розрізнення античної і сучасної свободи. Підмітивши, що античні народи розуміли свободу виключно як громадянство, тобто право брати участь у зборах, на яких обговорювали і схвалювали рішення, Констан указував, що таке право не гарантувало жодного з особистих та приватних прав, що з ними в першу чергу пов’язували ідею свободи тогочасні європейці. Для давнього грека лише життя громадянина було тим життям, яке варто прожити, і не тільки тому, що це було життя привілейованого, або аристократичного класу рабовласницького суспільства. З іншого ж боку, в сучасній Європі рівність перед законом і свобода, яку ця рівність забезпечує людям для захисту та задоволення їхніх інтересів, створили докорінно відмінний соціальний і моральний контекст. Провідними суспільними цінностями стали особиста незалежність і звільнення від турбот, а не солідарність войовничої правлячої касти. Миролюбна, економічна орієнтація сучасного суспільства означає, що «суспільний добробут» грунтується на захисті приватних інтересів, а не на принесенні їх у жертву уречевленому, гранично спрощеному поняттю громадянського обов’язку. Звичайно, якщо ввести таке поняття громадянського обов’язку в контекст сучасної нації-держави, то воно стане безумовно небезпечним через свою тенденцію до передачі влади в руки олігархів, які прикриватимуть свою владу апеляцією до загальної волі. Таким чином, Констан обстоює сучасне «нововідкрите» розуміння поняття представництва всупереч позиції Руссо, який, дискредитуючи це поняття, захищає античний поліс. На противагу чисто формальній гарантії особистої свободи (за допомогою принципу зворотності), введеній Руссо в своє поняття загальної волі, Констан доводить, що найнадійнішим засобом збереження особистої незалежності є представницька система. Загалом, пристрасне бажання Констана відстояти особисту незалежність змушувало його не брати до уваги (якщо не нехтувати ним) моралізаторську спроможність принципу політичної участі, яку підкреслював Руссо, – хоча коли в 1819 році Констану довелося переглянути деякі свої позиції в період Реставрації в ході боротьби лібералів з ультрароялістами, він почав більше наголошувати на ролі участі. Але його докази стосовно того, чи є ця участь цінною головним чином як засіб забезпечення громадянської свободи, чи ж є вона цінною сама по собі, так і залишилися двоїстими. Протиставляючи античну і сучасну свободу (в загальних рисах це протиставлення змальоване в кількох його працях, але остаточно оформлене в лекції 1819 року), Констан мав намір привернути увагу до цінності інших своїх політичних розвідок. І дійсно, в його праці «Політичні принципи» («Prіncіpes de polіtіque») викладено тонкі й оригінальні спостереження з набагато ширшого кола питань. Зокрема Констан сприяв започаткуванню критики концепції суверенності, яку підхопили й розвинули молодші французькі ліберали, такі як Гізо та Токвіль. Їхня турбота про розділення владних гілок усередині нації-держави і дозволяє відрізнити французький лібералізм початку ХІХ століття від Просвітництва XVІІІ століття. Так само й інтерес Констана до того, що він називав «релігійним почуттям», відмежовує його від ранніх philosophes. У своїй праці «Про релігію» («De la relіgіon», 1830) Констан намагався відстояти істинність природи релігійного почуття, виступаючи проти використання його духовенством і проти «поверхової» доктрини самозацікавленості, тобто борючись на два фронти: проти матеріалізму XVІІІ століття та святенницького фанатизму ультрароялістів доби Реставрації. Відданий своїм протестантським кореням, він намагався узгодити ліберальні принципи із щирим релігійним почуттям, таким чином оберігаючи лібералізм від перетворення на антирелігійну теорію.