Ектон

Ектон, Джон Емеріх Дальберг, барон (1834-1902) — Англійський історик. Ектон (Актон) народився у Шропширі в католицькій дворянській сім’ї з міцними баварськими і неаполітанськими родинними зв’язками і в 3 роки успадкував сімейний титул барона. Через свої релігійні переконання він не вступав до англійського університету, а навчався у Мюнхені в історика Дюлінгера. Ектон ввійшов у вищі соціальні та політичні кола Англії; він був пасинком іноземного секретаря лорда Гранвіля і близьким другом Гладстоуна, став фаворитом королеви Вікторії. Він був представником вігів у парламенті від Керлоу (1859-68) і був підвищений у службі до пера у 1869 р. Був у Римі під час Першої Ватиканської Ради і був одним з ведучих опонентів декларації Папської Непогрішимості у 1870 р. Він був власником і редактором католицького журналу "The Rambler” (“Гультяй”), пізніше перейменованого у “The Home and Foreign Review” (“Огляд домашніх та іноземних справ”). В 1895 р. був призначений на посаду завідувача кафедрою історії Кембриджського університету, яку обіймав аж до смерті. Найбільшим досягненням останнього періоду його життя є праця для “Cambridge Modern History” (“Кембриджські дослідження із сучасної історії”). Більшість свого життя Ектон пропрацював як вчений задля власного інтересу, незалежно від будь-яких наукових закладів. Його запланована “Історія Свободи” (“History of Liberty”) так і не була написана, а він видав працю, яка складається, по суті, з лекцій та статей. Як історик, відомий за своє розуміння ролі історика, як неупередженого судді і морального цензора. Політичні погляди Ектона мають в своїй основі ліберальні традиції, більш точніше – Ектон продовжує Берка, але ті погляди позначені впливом на нього, як і на багатьох освічених лібералів його покоління, Токвіля. Ектон був сильним опонентом поняття необмеженої народної влади, яку він розумів як абсолютну і тиранічну. Деякі вчені вважають його проповідником і критиком тоталітаризму. Він був цілком переконаний, що свобода забезпечується протиборством сил – це була своєрідна інтерпретація уявлень англійських лібералів про конституційний баланс. Однак, вона була лише досить ідеосинкретична пов’язана з традиціями англійського лібералізму. Ектон вважав католицьку церкву у минулому охоронцем свободи, через її твердження, що духовні інтереси вимагають чогось більшого, того, що він визначав як перевагу совісті; і тому, що вона функціонувала у ролі буфера необмеженій верховній владі світської частини держави. Ектон прославляв також право на свободу совісті, утверджене в пуританській традиції, особливо у тій формі, у якій воно проявилося під час американської революції. В ті часи він бачив загрозу свободі у тому, що вона, як він вважав, є доктриною, яка суперечить рівності, з її тенденцією до руйнування незалежних центрів влади і сприяння владі держави. В той же час він був сильним критиком авторитарних напрямків націоналізму, які втілювалися в централізованій національній державі. Ектон мав деякий вплив, переважно через працю свого учня Фіггіса, на доктрини політичного плюралізму, які з’явилися на початку XX ст. Праці Ектона не дуже чіткі (розпливчасті) і їх не завжди легко передати, оскільки вони є дуже насичені і без прямих вказівок на щось, їх не можна назвати точними і систематичними.