елітаризм

Підхід до розуміння політики та історії, згідно з найяскравішими положеннями якого вважають, що в суспільстві завжди домінує меншість (еліта), яка приймає основоположні рішення в рамках суспільства і зосереджує владу в своїх руках. У широкому смислі термін «елітарний» іноді вживається в політичних дискусіях як лайливий вираз для означення політики, яка, як голослівно стверджують, приносить вигоду меншості й обділяє широкі маси. Термін «еліта» згідно із своїм первинним змістом означає «вибрані», або найкращі. У цьому значенні термін іноді вживається й у розмовній мові, коли стають на захист цієї політики, особливо в галузі освіти – коли говорять про «елітарність» (це означає, що вони збираються випускати найкращих і найздібніших). У політичній думці слово «елітаризм» має термінологічний зміст і пов’язується з певними методами дослідження, що беруть свій початок у працях італійських соціологів Моска та Парето. Ці «класичні елітаристи» доводили, що за традиційного поділу політичних систем на монархію, аристократію і демократію ігнорується більш важлива загальна риса – те, що всі вони керуються меншістю, або елітою. Еліта займає свою панівну позицію завдяки тому, що вона володіє певними можливостями або якостями, цінними для конкретного суспільства. Засади домінування еліти не обов’язково повинні бути економічними, навіть якщо еліта і має можливість використовувати своє верховенство задля збагачення й отримання матеріальної вигоди. У багатьох суспільствах влада належала священикам, і саме їх контроль над релігійною догмою та символікою забезпечував їм право на прийняття рішень за все населення. В інших випадках скласти верхівку можуть військові, правлячи країною відкрито або приховано. У деяких системах вищі військові чини можуть входити до складу еліти, яка контролює процес прийняття рішень. За Парето, еліта утримує владу завдяки тому, що вона володіє відповідними психологічними якостями – хитрістю і брехливістю або силою та рішучістю. Народні маси в жодному разі не здійснюють контролю, навіть при демократії, у межах якої ідея народовладдя є міфом, що приховує фактичне верховенство невеликої групки партійних лідерів, котрі маніпулюють системою представництва. Більшість елітаристів доводять, що еліта утримує своє верховенство шляхом поєднання примусу з маніпуляціями. Порівняно невелика чисельність еліти дає можливість її членам діяти спільно, свідомо та згуртовано. Процеси спілкування всередині еліти спрощено, і її членів можна швидко зорганізувати для розроблення політичного курсу та висунення ініціатив. Еліта має переваги організації (на цьому особливо наголошує Міхельс). Це різко протиставляє її «широким масам» населення, що розглядаються як незгуртована сила, за своєю природою нездатна до миттєвих стихійних реакцій, аж поки не опиниться під проводом еліти чи «контреліти». Еліта зазвичай використовує своє становище для того, щоб зберегти назавжди своє верховенство. Вона контролює доступ до керівних постів і може намагатися принести користь своїй сім’ї, родичам або клієнтам. Хоч еліта й може вдаватися до примусу задля свого вкорінення, елітаристи часто підкреслюють значення ідеології для виправдання еліти та увіковічнення її. Виграшна ідеологія сприяє об’єднанню еліти і, що ще важливіше, апелюючи до загальних моральних принципів, переконує народні маси в справедливості правління еліти. Так само і доктрина священного права королів надавала моральне обгрунтування правлінню королів та їх придворних. Хоч еліта користується масою повноважень, вона не завжди здатна утримувати своє панування. Для елітаристів історія – це повість про заміщення однієї еліти іншою. Падіння еліти зазвичай пояснюють браком політичної майстерності або політичної волі. Традиційно пояснюють це тим, що еліта може ставати надмірно консервативною і відмовлятися від сприйняття нових ідей та прийому в свої лави нових членів. Цінності і пріоритети еліти протистоять цінностям і пріоритетам усього суспільства, провокуючи зародження контреліти, здатної мобілізувати народні маси на боротьбу – іноді із застосуванням силових методів – за усунення усталеної еліти на користь нової керівної групи. Натомість досвідчена еліта підтримуватиме свої зв’язки з суспільством і буде готовою враховувати нові інтереси та сприймати нову політику або приймати нових членів. Згідно з іншим поглядом на «кругообіг еліт», як назвав це явище Парето, вважається, що еліті може не вистачати не тільки гнучкості, але й сили волі – у тому числі й готовності вдатися до грубої сили, – якостей, необхідних для утримання своїх позицій. Дослідники-елітаристи, такі як Моска, Парето і Міхельс, наполягали на тому, що вони писали соціологічні дослідження, які не потребують оцінки, а не давали якісь настанови відносно правління еліти. Їхні відкриття засновані на спостереженні в історії людства незмінних характеристик. Проте можна зробити і певні політичні висновки. Зокрема за умови, що правління еліти є обов’язковою рисою кожної суспільної системи, втрачають будь-який сенс сподівання соціалістів на встановлення рівноправного суспільства. Класичний елітаризм був у певному розумінні відповіддю марксизму. Згоджуючись з Марксом у тому, що суспільствами минулого правила меншість, елітаристи водночас доводили, що, по-перше, ця меншість не обов’язково належить до кола власників засобів виробництва, однак може володіти всім розмаїттям засобів влади, а по-друге, що будь-яке суспільство майбутнього також може виявитися підпорядкованим меншості. Заперечення цієї неминучої нерівності характеризує соціалізм як псевдовчення, що під маскою наукової термінології приховує свої ідеологічні наміри. Чиста демократія за правління еліти теж неможлива – цей підхід дозволяв Парето й особливо Міхельсу симпатизувати ідеям фашизму. Марксизм і плюралізм відкидають елітаризм та елітаристське політичне вчення. Марксисти стверджують, що елітаристи не в змозі пояснити фундаментальні засади панування еліти (чи то військової, чи то релігійної, чи політичної) у світлі економічних класових відносин. Плюралісти доводять, що сучасне розвинуте ліберальне суспільство характеризується множинністю інтересів, носії яких борються за владу і вплив. Невелика згуртована еліта рідко добивається панування над усіма. Натомість різні плинні групи намагаються справляти вплив на процес прийняття рішення в різних сферах. Плюралісти часто заявляють, що неспроможність елітаристів високо оцінювати множинність центрів прийняття рішень у ліберальному суспільстві витікає з неадекватної методології дослідження влади. У свою чергу, багато хто з критиків плюралізму доводить, що ця теорія не дає цілісної картини механізму дії ліберальної демократії (Див. демократія). Погоджуючись із тим, що справжнє змагання за вплив відбувається поміж групами, вони підкреслюють, що ці групи самі часто виявляються підконтрольними лідерам, які не завжди поділяють погляди їх членів. Отже, змагання груп має розглядатися як змагання еліт. Таким чином, плюралістична демократія була визначена як «демократичний елітаризм» та інтерпретована як відхід елітаристів від загальноприйнятого раніше погляду на демократію. У рамках демократичного елітаризму відродження демократії часто вважається залежним більшою мірою від діяльності й обов’язків еліти, ніж від порівняно пасивних громадян. Основним ідеологічним джерелом елітаристських теорій демократії часто вважають працю Шумпетера «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942). Цілковито класичні елітаристські погляди нині обстоює порівняно мало хто з науковців, хоч і спостерігається відродження модифікованого елітаризму, особливо в роботах Фільда і Хіглі, а також Нордлінгера. Ці дослідники доводять, що політологія надмірно підкреслює міру відповідності урядових рішень, навіть у ліберальних демократіях, суспільним силам, а тому нехтує ступенем залежності ініціативи в політиці від еліти, порівняно вільної від впливу інших груп і більшості громадян. Тим не менш елітаризм справив різнобічний вплив на сучасну політичну думку та політологію. Аналіз політично впливової еліти став одним із основних напрямів політології. Такі еліти можуть складатися з державних посадових осіб, профспілковців, підприємців, військових офіцерів та релігійних проводирів. У рамках елітаристського підходу зосереджуються на виявленні соціальних та освітніх передумов лідерства, на шляхах здобуття лідерами їхнього становища та на особах, що впливають на цей процес («електорат»). Вивчаються також переконання еліти і те, якою мірою ці переконання впливають на політику. Якщо суспільство характеризується множинністю розрізнених еліт, за допомогою елітаристичного аналізу перевіряється, чи є ці елітарні групи взаємопов’язаними соціально, економічно, організаційно або ідеологічно і чи здатні вони сформувати єдину згуртовану еліту, а чи вони є роз’єднаними. Звідси всі політичні системи можна розбити на категорії згідно з мірою і природою згуртованості або роз’єднаності еліт. Іще одною центральною проблемою для елітаристичного аналізу є природа зв’язків між елітою та не-елітою, або масами, – процеси комунікації зверху вниз та знизу вгору, роль посередницьких груп у відносинах центру з периферією. Випадки зміщення еліт унаслідок революції, тиску зовнішніх сил, визволення з-під колоніального гніту або поступової заміни її членів іноді пояснюються дієвістю або недієздатністю механізмів зв’язку. Елітаристичний аналіз широко застосовується у вивченні комуністичних систем, військових режимів та автократій. Хоча існування невеликої і відносно автономної групи, яка приймає рішення, отримало загальне визнання, марксисти і плюралісти продовжують заперечувати елітаризм.