демократія

Давній політичний термін, що означає врядування народу – в класичних Афінах, звідки походить це слово, правив демос. У сучасному вжитку це слово може означати всенародну державу або верховну владу народу, представницьку державу, а так само й державу прямої участі і навіть (хоч це не зовсім правильно) республіканську чи конституційну форму правління, тобто, іншими словами, форму правління на основі закону. У давнину демократія був складовою традиційної класифікації політичних систем, у рамках якої розрізнялися влада одного (монархія), влада декількох (аристократія) і влада багатьох (демократія). Подеколи демократію називають договірною формою правління, а інколи – перекрученою формою народного врядування згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ, ані в прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли так званим складеним устроям (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для класичної Греції і республіканського Риму. Оскільки під «багатьма» маються на увазі також і бідні люди, котрі не мають власності, демократія часто асоціювалася не з правлінням власне народу, а з правлінням юрби, hoі polloі, голоти. Для Платона вона означала підкорення розуму пристрастям, у своїй «Державі» він протиставляв демократію ідеальному правлінню філософів. Аристотель, застерігаючи проти небезпечних наслідків тих форм правління, що розділяють бідних і багатих на два ворожих табори, вважав демократію надуживанням. У своїй «Політиці» він говорить про демократію (разом з олігархією) як про джерело політичної нестабільності і незбалансованості. Звичайно, модель правління, що постала здавна у творах Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона та Августина, спирається на принцип мішаного врядування, за якого правителі підкоряються ідеалам доброчесності і закону або, звісно ж, один одному шляхом запровадження системи взаємного контролю; в цій ідеальній моделі норми доброчесності і закону ставляться вище за встановлення людей. Доброчесними можуть вважатися ті монархи, котрі самі обмежують свою владу законом і керуються ним; аристократичні та демократичні збори, позбавлені поміркованості й раціональності, можуть занепасти. Тож у сучасній політичній традиції, що постала в епоху Відродження, такі філософи, як Макіавеллі в своїх «Роздумах» та Монтеск’є в праці «Про дух законів», розглядають демократію як чисту форму правління, котру цілком безпечно можна інкорпорувати в мистецтво управління державою тільки як складову мішаного республіканського устрою. Навіть Руссо, найвизначніший з ранніх теоретиків демократії Нового часу, провадив лінію розмежування між демократичним сувереном (носієм верховної влади), відповідальним за утвердження основоположних законів, і демократичною державою, відповідальною за повсякденне дотримання статутного права; верховну владу народу він схвалював, а демократичний устрій вважав неможливим – ця форма правління більше годиться для янголів, аніж для людей. У вигляді концепції суспільного договору (це одне з найперших новітніх його втілень) демократичний ідеал кидав виклик традиційному диктату і священному праву королів. Центральним стало питання про витоки державної влади за умов, коли держава стала розумітися все вужче – як штучний і механічний витвір рук людських, а не як органічне політичне утворення, спороджене історією. Стверджуючи, що першоджерелом будь-якої державної влади є окремі люди, яким притаманні природна свобода і природні права, концепція суспільного договору заклала підвалини прийдешніх демократичних форм правління та раз і назавжди розвінчала ідею правління королів як природного й незаперечного привілею, надаваного божественністю чи спадкоємництвом. Починаючи з вісімнадцятого століття демократія у своєму більш сучасному розумінні стала розглядатися не просто як одна з форм правління, а радше як основний стандарт, за яким оцінюють форми правління. Протягом цього періоду демократична теорія і практика були зосереджені на питанні про розширення права голосу, оскільки загальне виборче право розумілося як та умова природної рівності всіх людей, що її заповідала нам традиція суспільного договору. Народовладдя як наслідок об’єднання громадян на основі договору ще не гарантує всенародних виборів, так само і теоретична рівність усіх громадян перед законом не гарантує ні громадянства (біднякам, що не мали власності в Англії вісімнадцятого століття, індіанцям та неграм в Америці часів її колонізації, а жінкам у всіх країнах), ні участі тих, хто є громадянином, у виборах і державних справах. Коли на початку двадцятого століття загальне виборче право здобуло на Заході перемогу, демократична теорія і практика звернулися до проблеми демократичної розбудови нації. Питання про національну державу постало з прагнення колишніх колоній до незалежності. Принципи національної незалежності було сформульовано на основі демократичних принципів, які ототожнювалися радше з правом на колективне самовизначення, ніж із потребою в самоврядуванні. Унаслідок цього народи, що визволилися з-під гніту колонізаторів, часто проголошували себе демократіями або народними республіками навіть тоді, коли новостворені засади їх внутрішнього устрою не були демократичними. Водночас суперечки навколо демократії з політичної площини перейшли в площину соціально-економічну – до питань виробництва, розподілу, власності і класів. З того часу в наукових дискусіях, а також в ідеології політичної діяльності почало переважати питання про співвідношення між формальною і правовою рівністю та політичною демократією, з одного боку, і системами економічного виробництва та розподілу – з іншого. «Народні демократії» другого і третього світів утверджують свою демократичну легітимність мовою економіки, вказуючи на свої позірно егалітарні форми власності на капітал, виробництво та способи розподілення національного доходу, на гарантії зайнятості, а також на свою відданість ідеї державного планування, водночас ігноруючи і навіть тавруючи роль багатопартійної виборчої системи, законних політичних прав і парламентаризму. Старі західні демократії, послуговуючись традиційною політично-правовою мовою, роблять наголос на виборчих і громадянських правах та формальній свободі й рівності у своїй політичній системі; якщо вони й пов’язують демократію з економікою, то лише тією мірою, якою вони сподіваються ототожнити свободу приватного ринку із свободою демократичного політичного устрою в дусі Мілтона Фридмана та Фридриха Гаєка. Із цього стислого історичного огляду можна побачити, скільки суперечностей увібрала в себе ідея демократії починаючи від часів її виникнення в античних Афінах і аж до найостанніших проявів в ідейно-політичному житті Сходу та Заходу, Півночі та Півдня. І справді, навіть у рамках західної політичної термінології, що її вже не раз оспорювали, поняття демократії завжди відзначалося безпрецедентною амбівалентністю і незбіжністю витлумачень, що спричинялося до найзапекліших філософських та ідеологічних суперечок. Питання, поставлені в ході цих дискусій, залишаються основоположними для політичного й філософського обгрунтування сучасної демократії. Серед цих основних питань такі: 1) Хто править (як висновок із протилежних теорій щодо природи людини і громадянства)? 2) Із якими обмеженнями і якою мірою (як аспект проблеми обмеженої та необмеженої («тоталітарної») держави і проблеми власних меж демократичного устрою)? 3) Заради яких цілей (як вираження суперечності між особою і спільнотою або в більш загальному контексті – між свободою (права особи) і рівністю (соціальна справедливість)? 4) Прямим чи непрямим шляхом (тобто, сказати б, шляхом прямого правління народу чи через представницькі органи і з яким упором у світлі теорії відносин «еліта – маси»)? 5) За яких умов і під тиском чого (як суть проблеми соціально-економічних та культурних передумов демократії – з урахуванням і класової структури суспільства, але без обмеження тільки цим)? Кожне з цих питань належить вирішувати в свій час. Шукаючи відповіді на фундаментальні запитання стосовно того, хто має керувати в правовій державі, теоретики здавна підмітили зв’язок між протилежними поглядами на демократію і різним баченням природи людини. Демократи переконані в тому, що люди мають здатність до самоврядування або ж їх можна навчити цьому мистецтву; ті, хто їх критикує, вважають, що люди надто дурні й ниці для того, щоб правити мудро. Вони мусять підкорятися або вищим прошаркам суспільства (аристократії), або ж абстрактним принципам як-то розум, справедливість, закон чи право. Навіть такі мислителі, як Дж. С. Мілль і Джон Дьюї, вважали, що демократія вимагає підкорення емоцій окремого громадянина його раціональності (втілення цього в життя є завданням процесу виховання громадянина). У такий спосіб демократи намагаються розрізнити самоврядне правління громадян і правління мас (Див. громадянство). Як висловився Джефферсон у своїй приснопам’ятній відповіді скептикам від політики, «якщо ми думаємо, що [люди] недостатньо просвічені для того, щоб здійснювати управління із виваженою поміркованістю, слід не відбирати в них владу, а плекати в них поміркованість». Сучасні критики демократії менш стурбовані громадянською свідомістю, ніж пекельною логікою народного вибору, що ставить серйозні проблеми перед усенародною державою. Ідеться про невизначеність сутності народної згоди (чи означає це плюралізм? перевагу більшості? одностайність?), неможливість виміряти глибину людських почуттів за рівноправної (одна людина – один голос) виборчої системи та про парадокси, пов’язані із спробами встановити пріоритети, ієрархію яких не можна визначити згідно з логікою перехідності. Наслідки цих проблем мають вирішальне практичне значення. Правління народу зазвичай означає правління простої більшості, але, як зауважує Руссо, інтерес більшості може бути лише інтересом великої групи, але не інтересом усіх. Між інтересом усіх, що його Руссо назвав волею всіх, і загальною волею та загальним благом можуть існувати великі відмінності. У сучасному розумінні сукупність приватних інтересів – це ще не обов’язково інтерес нації (Див. інтереси). З іншого боку, багато хто з післявоєнних науковців-соціологів прийняв точку зору Девіда Трумена, згідно з якою ідея народного блага сама по собі є міфом, а особливо в рамках представницької демократії, де група політиків формує плюралістичне, полікратичне суспільство (Див. плюралізм). Проголошення демократії може освятити правління активних і небайдужих людей (згідно з поглядами Ханни Арендт) або ж правління людей, цілковито залежних від держави, – некомпетентних і суспільно млявих, так само як і освічених та свідомих свого громадянського обов’язку. Демократія може намагатися враховувати розмаїття пріоритетів шляхом запровадження інституцій, що посилюють політичну ефективність палких переконань і щирих інтересів (попередні вибори, наприклад), або ж вона може протистояти всій цій розмаїтості (наприклад вимагаючи абсолютної більшості голосів виборців). У працях Кеннета Ерроу, Менкура Олсона та інших формальних теоретиків питання про плинність ієрархічної системи пріоритетів було розвинуто в концепцію визначальної дилеми сучасної демократії (Див. політична теорія). Такі складнощі дали теоретикам раціональності підстави вбачати в понятті демократії певну внутрішню неузгодженість. Дехто з науковців зазначає, що такі проблеми викривають слабкість парадигм формального раціонального вибору і необов’язково описують реальне політичне життя функціонуючих громадянських суспільств. На кін поставлено сутність самої раціональності, яка визначається з позицій полярних теорій природи людини. Тим не менш обидві протилежні сторони вбачають внутрішній зв’язок між демократією і теоріями природи людини, людського розуму й людських інтересів та спонук. Друге важливе питання, яким переймаються демократи, постає з проблеми «хто править?» (а саме з питання про необхідність обмеження повноважень демократичної держави) і відображається в ній. Оскільки прибічники демократії розуміють державу як знаряддя в руках свідомих громадян, призначенням якої є забезпечення народного блага, то вони готові розширити повноваження держави до рівня, обмеженого лише потребами простого народу та благом тих, чиї потреби з’ясовано. Свою природжену недовіру до всенародної держави критики демократії виражають у вимозі щодо запровадження жорстких конституційних обмежень сфери її діяльності. Завдяки обмеженню повноважень держави зберігається широка приватна сфера, у якій, як вони стверджують, можуть існувати свобода, власність і самосвідомість. З позицій такої критики демократії розширення повноважень держави ототожнюється з тоталітаризмом – скасуванням усіх розмежувань між державою і суспільством. Ці проблеми витікають з протилежних поглядів лібералів і демократів на цілі демократичного правління, але третє питання постає з вивчення сучасної демократії. Для конституційних лібералів, які є демократами лише тою мірою, що визнають походження держави з народної згоди, верховна влада може мати на меті тільки інтереси приватних осіб, котрі її встановлюють. Згідно з цією позицією, що спирається на концепцію договору, розрізнення між державою як знаряддям для збереження свободи і власності (прав окремих осіб) та державою як знаряддям установлення рівності і соціальної справедливості в суспільстві, що визначає повноваження своїх членів, навіть якщо саме вони ви-значають її повноваження, приховується. Парадокс демократії полягає в тому, що держава як знаряддя забезпечення інтересів приватних осіб, організованих у певну спільноту, виявляється ворогом прав особи. І Джон Стюарт Мілль, й Алексис де Токвіль застерігали від тиранії нічим не стримуваної більшості – примари, що переслідує ліберальних критиків необмеженої демократії від Ортеги-і-Гассета до Карла Поппера та Ісаї Берліна. Вислів «тоталітарна демократія» для декого з них скидається на оксюморон. Цей ліберальний острах мажоритарної тиранії корениться у відчутній небезпечності політики мас; однак демократи відповідають на це тим, що освічені та свідомі громадяни, діставши дозвіл управляти з належною обачливістю, можуть самі себе вберегти від цієї небезпеки. «Сильна демократія» (Див. Barber), закорінена в активній участі громадян у політиці, відрізняється від «унітарної» або тоталітарної демократії, у якій держава має абстрактне лице, визначене такими рисами, як раса, кров, партія, нація (Volk) або інші колективістські ідеали. Насправді розрізнення між прямою комунітарною та представницькою формою правління є четвертим аспектом вивчення сучасної демократії. Демократію у її ранніх історичних проявах зазвичай розуміли в основному як форму громадського самоврядування, за якої громадяни залучаються безпосередньо до законодавчої діяльності, беруть участь у народних зборах, виборах шляхом жеребкування, суспільній військовій службі та в інших громадських установах. Масштабність і складність сучасного суспільства стають серйозними перепонами для запровадження цієї класичної форми демократії участі. Винайдення представницьких інституцій у загальному плані можна розглядати як відповідь на її очевидну несумісність із масовим суспільством (Див. представництво). В Америці новий устрій складався навколо виваженого «фільтра» таких інституцій, як виборний пост президента, Сенат, що представляє штати, а не громадян, а також федеральний суд, що призначається непрямим шляхом. У Європі представницька система теж тягне за собою парламентський стиль управління, багатопартійну політичну систему і пасивний, відокремлений електорат. Вона порятувала демократію від тяжкої долі масового суспільства, але при цьому вимагала й певних жертв. Розуміння того, що інститут представництва тільки поглиблює прірву між тими, хто має владні повноваження, і тими, перед ким влада нібито мусить звітувати, зрештою підриває демократію навіть у її найслабшій формі, що спиралася на теорії елітаризму дев’ятнадцятого століття. Парето, Моска і Міхельс стверджували, що демократія – це часто-густо лише прикриття олігархічних устремлінь влади і що представництво гарантує трохи більше ніж ротацію правлячих еліт. У розвиток цієї традиції Йозеф Шумпетер визначив демократичне правління як змагання еліт шляхом виборів за право бути при владі. У відповідь Петер Бахрах та інші запропонували так звану «неоелітаристську» критику демократії – дружню «прогресивну» критику, що переймається тим, наскільки легко можна маніпулювати представницькими інституціями на користь еліти за допомогою грошей, власності і влади. Деякі з цих само питань викликали новий спалах інтересу до таких понять, як участь у державних справах і спільнота; його виявили спочатку такі ностальгуючі обожнювателі грецького полісу, як Ханна Арендт, а також учні Руссо та Мілля (Кароль Пейтмен), оспівувачі новоанглійського міста (Джейн Менсбридж), спільноти раціонального дискурсу (Юрген Габермас) та участі громадян і нових технологій, що можуть полегшити виконання громадянських повноважень (Бенджамін Барбер). У ході суперечки між прибічниками представницької демократії та прихильниками демократії участі було поставлене питання про виживання демократичних інституцій, що має величезне значення; якщо ця суперечка буде розв’язана, це стане ознакою життєздатності сучасної демократичної теорії. Останнє питання, що витікає з роздумів про демократію, є водночас одним із найдавніших. Усі, хто вивчав науку врядування починаючи від Аристотеля до науковців наших днів, намагалися визначити ті умови, за яких можна найбільш успішно розвивати демократію. Руссо стверджував, що це залежить від особливих умов, таких як маленька держава, громадяни якої добре знають один одного, гранична простота поведінки, рівність рангів і талану, суворість життя та звичаїв – умови, що їх навряд чи можна знайти десь окрім купки штучно створених маленьких суспільств, таких як міста-республіки та сільські общини, гідні стати поруч з іще простішим світом античної Греції або щойнонародженої Європи. За наявності таких умов демократія здається майже неуникною; за їх відсутності ані інституції, ані договір, ані конституція не в змозі зберегти її. Якщо керуватися такими стандартами, сучасне масове суспільство виявиться надзвичайно несприятливим середовищем для розвитку демократії. Новітня соціологія продовжує досліджувати умови, що сприяють розвитку демократії. Габріель Альмонд і Сидней Верба зробили спробу виявити на основі конкретного історичного досвіду п’яти демократій низку ознак, більш відповідних їхнім сучасним наступникам, ніж суворі умови Руссо. Сеймур Мартін Ліпсет змалював портрет політичного діяча, намагаючись схопити певні риси особистості демократа, – це дзеркальне відображення авторитарної особистості Теодора Адорно. У цих класичних та новочасних роботах демократія зображується як продукт консенсусу, толерантності, відносно мирної еволюційної історії і відносної незалежності (якщо не автаркії), причому установам та конституціям надається другорядна роль у процесі її виникнення. Можливо, найважливішою з-поміж усіх цих умов є соціально-економічне середовище. І класичні економісти, і пізні марксисти вбачали нерозривний зв’язок між органами класового панування та органами врядування, між способами виробництва й розподілу та способами управління. У центрі дискусії було співвідношення між капіталізмом, соціалізмом і демократією. Ліберальні демократи від Локка до Фридриха Гаєка і Мілтона Фридмана зосереджувалися на ролі свободи та вільного вибору при демократії і таким чином приймали договірні відносини капіталістичного вільного ринку за модель і необхідну передумову демократичного політичного життя. Демократи-егалітаристи від Руссо до К. Б. Макферсона зосереджувалися на ролі рівності і соціальної справедливості при демократії і тому прихильно ставилися до державної власності і загального блага як засад політичної і правової рівності, на яку спирається демократія. Якщо цей короткий огляд історії розвитку демократії і її функціонування здатен взагалі щось засвідчити, так це те, що демократичний ідеал залишається одним із найпривабливіших і водночас найсуперечливіших політичних ідеалів. Хоча демократія й не змогла на практиці остаточно розв’язати питання соціального конфлікту і політичної справедливості, які вона прагнула розв’язати в першу чергу, вона продовжує надихати і збуджувати сподівання всього людства. Бо, за висловом Авраама Лінкольна, вона залишається «останньою найбільшою надією» на розширення сфери спільної влади, за якої добробут усіх людей можна буде забезпечити без обмеження індивідуальної свободи, що є передумовою для гарантування поваги до достоїнства людини.